30 серпня стало чорним днем українського новинарства. Днем, коли медіа країни було піддано кислотному тесту – і далеко не найсуворішому. І вони цей тест, за рідкісними винятками, не пройшли.

Сподіваюся, незабаром по публікації цього тексту хвиля неправдивих повідомлень про визволення українських бранців з російських тюрем забудеться – зітреться з поля уваги повідомленнями про справжнє визволення. Однак мені повного витирання не хотілося б – адже казус поширення неперевіреного повідомлення із посиланням на «солідне» (насправді, ні) джерело, думаю, заслуговує на спробу деяких висновків.

Однак спершу нагадаю перебіг подій. Майже півтора тижні (від 20 серпня) медіаполе і соцмережі лихоманило від повідомлень різного ступеню достовірности про етапування українських політв’язнів до Москви; про майбутній «обмін»; про кількість й імена тих, хто мають бути звільнені. Із посиланнями на «поінформовані» – але, звісно ж, анонімні – джерела з’являлися прогнози та «списки» невідомої достовірности та незрозумілого походження. Поодинокі прохання не підвищувати емоційний градус очікування і звернення уваги на те, що достовірних і верифікованих джерел у медіаповідомленнях ризиковано не вистачає, нічому, звісно, не зарадили.

Вночі з 29 на 30 серпня кілька публікацій у соцмережах (спершу телеґрам і твітер) вказали на 30 серпня як на найімовірнішу дату повернення українських бранців Кремля – безджерельно. Це не завадило підхопити ці повідомлення деяким онлайн-виданням – на які вже орієнтувалися наступні користувачі соцмереж; поміж ними, виглядає так, була і фейсбук-користувачка Anna Islamova. Її пост про те, що «обмін завершився», і група в’язнів «летять додому», перед другою ночі перепостив (без жодних коментарів від себе) Руслан Рябошапка – на той момент уже кілька годин як генеральний прокурор України. Детальну хронологію цих подій повторювати тут не варто: її наступного дня вмістив, зокрема, «Детектор медіа», а також деякі журналісти та досліджувачі.

Саме на фейсбук-аккаунт Руслана Рябошапки посилалися майже всі українські (і чимало закордонних) ЗМІ: нічим не обґрунтовані сподівання ФБ-користувачки, якось пов’язаної з виборними структурами, після його мовчазного перепосту перетворилися на «повідомлення новообраного генерального прокурора України [...] із посиланням на співробітницю Верховної Ради України». Саме тут струмочок фейку став повінню без берегів. Тому, попри популярність соцмереж, саме від (ре)посту генпрокурора варто відраховувати повноцінне, самостійне життя неправдивої інформації, яка набула матеріальної сили: змусила журналістів та небайдужих їхати до аеропорту «Київ», родичів полонених – зриватися з місця і брати квитки до Києва, – лише аби бути гірко і прикро розчарованими. Пізніше деякі користувачі соцмереж і видання назвали фейк мало не спецоперацією Росії. Однак тоді для його поширення треба було би, щоби у цю ніч на посаді генпрокурора та на нічних змінах у ньюзрумах українських ЗМІ опинилися «агенти Кремля» – очевидний абсурд (якщо у вас не теорія змови головного мозку, звісно). Побоююся, проблема є «нашою», місцевою. І це змушує констатувати кілька моментів:

По-перше, ми бачимо, що новинарі замінили верифікацію повідомлення простим «посиланням на джерело». За цією логікою, ФБ-сторінка генпрокурора – що може бути «офіційніше»? Така практика стала настільки звичною і не викликає питань, що факт повної відсутності повідомлення від самого Руслана Рябошапки (він не написав на цю тему жодного слова) не зупинила вказування саме його як «джерела» (яким він не був). І тим паче ті, хто цю «новину» оприлюднили, не спробували отримати підтвердження інформації в такій чутливій справі з іншого джерела. Прагненню якомога швидше оприлюднити довгоочікувану радісну новину було принесено в жертву один з базових принципів новинарства – з наслідками для тих, хто і справді очікували на цю подію. Навряд чи можна назвати цю ситуацію винятковою: посилання на офіційну особу системно підміняє собою роботу з перевірки інформації. Пізніше деякі видання вибачилися перед своїми аудиторіями (у текстах новин або ж окремими постами у соцмережах), інші вирішили просто змінити початкові тексти й заголовки повідомлень, наче нічого і не сталося. Перший підхід, на мою думку, виявляє більшу повагу до аудиторії та свідчить про прагнення працювати над виправленням помилок, а не над їх приховуванням.

Однак знаковим стало те, що подію ніяк публічно не прокоментував сам Руслан Рябошапка (його коментар з’явився уже тільки 4 вересня, у матеріалі «Української правди» – раніше, наскільки мені відомо, питання журналістів залишалися без відповіді) – хоча саме на пояснення від нього заслуговували всі, хто стежили вночі за перебігом подій, а тим паче – друзі та родичі бранців. І це – другий знаковий момент цієї історії. На тлі сумновідомої заяви голови Офісу президента про те, що нова владна команда «спілкується із суспільством без журналістів», виглядає так, що до цього «спілкування напряму» не включено необхідність пояснювати деякі свої кроки і виправляти помилки. Поки ОП заплутував журналістів напівфейками про «заяву про відставку» Андрія Богдана та робив інтерв’ю з президентом без журналістів – новий генпрокурор зробив свій перший публічний комунікативний крок, показавши, наскільки ризикованою для суспільства може бути подібна стратегія. А ніяк не прокоментувавши свої дії протягом наступних днів – хіба що підтвердив, що з новою владою журналістам доведеться більш наполегливо ставити питання та прискіпливіше перевіряти інформацію від офіційних осіб (особливо в соцмережах), а ще – менше посилатися на такі вподобані «анонімні високопосадові джерела». Власне, тим самим повертаючись до базових принципів професії та виконуючи функцію сторожового пса достовірности повідомлень, які отримує аудиторія.

І справа навіть не в абстрактних принципах професії. Тоді як на різноманітних майданчиках точаться дискусії, чи в епоху соцмереж і смартфонів з камерами померла «традиційна журналістика», – паралельно в тієї частини медійної аудиторії виникає запит на журналістику «нової фактичності» (на противагу дискурсу «постправди»), на перевірені повідомлення зі зрозумілим процесом верифікації, які не підбираються під заздалегідь визначену картину світу і вбудовуються в контекст, та на аналіз, який на таких повідомленнях ґрунтується. Таблоїди, пропагандистські сайти та майданчики оперативних, хай і недостовірних повідомлень і надалі матимуть свій величезний шмат відвідувань – але ті, хто бажатимуть знати, що насправді сталося, за інформацією звертатимуться не до них. За всієї важливости й дедалі більшої популярности розповідей про необхідність медіаграмотности та критичного мислення – читач/ка (слухач/ка чи глядач/ка) не можуть і не мають, самотужки перевіряти кожне повідомлення, яке є важливим для них. Це, зрештою, просто не є можливим. І в цій ситуації для тих медіа, які дотепер хочуть постачати інформацію про те, що відбувається, і заслуговувати на роль «журналістики», основним капіталом стає не швидкість і не кричущість заголовків, а довіра своєї аудиторії. Довіра, яка завойовується непросто, але набагато легше втрачається – чи то під впливом емоцій новинарів, чи ситуативних чинників, чи усталених неписаних «правил цеху», які, вочевидь, треба переглядати. Бо після кожного подібного поширення неправдивої інформації коло ЗМІ, які мають цей капітал, стає дедалі вужчим.

Фото: purplejavatroll/Flickr