Цитата Ігоря Померанцева, журналіста й оглядача Російської служби «Радіо Свобода», винесена в заголовок, — актуальна як ніколи: в інформаційну війну втягнуто весь світ, на території України п’ять років триває війна з російськими окупантами, в Україні стартували другі за час війни президентські перегони.

Учасниками проекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» у 2017 році стали Олександр Швець, Олександр Мартиненко, Микола Вересень, Юлія Мостова, Олександр Ткаченко, Микола Княжицький, Віталій Портников, Інна Кузнецова, Ігор Юрченко, Андрій Куликов, Дмитро Гордон, Наталія Лигачова. Основні меседжі інтерв’ю журналістів можна почитати тут.

У 2018 році в межах проекту ми говорили про те, чим українська журналістика відрізняється від найкращих зразків світової, а також про особливості досвіду іноземного колеги або українського журналіста, який пройшов через міжнародні медіакомпанії. Вели мову про ділові ЗМІ, появу і становлення Суспільного, про журналістику Криму й роботу воєнних кореспондентів. Про зусилля, яких потрібно докладати журналістові, щоби в умовах війни — нашої й чужої — дотримуватися правил безпеки, професійних стандартів, етичних норм. І, звісно, нас і наших візаві цікавила тяглість поколінь — як багато в сучасній журналістиці хлопців і дівчат «із палаючими очима й відкритими серцями».

Пряма мова учасників проекту подається мовою оригіналу.

Про українську журналістику

Ігор Померанцев: «Украинская журналистика не смогла повлиять даже на дело Гонгадзе — нашего убитого коллеги. Мы так и не смогли докопаться до истины. Почему? Потому что в стране существует глубокая дисфункция — как бы парламент, как бы демократия, как бы журналистика…».

Мирослава Гонгадзе: «(Україні) не вистачає прикладів якісної журналістики, яким можна довіряти, бо головним пріоритетом журналістів є не глядач, а їхній роботодавець».

Валерій Калниш: «Журналистика в Украине есть. Она, конечно же, не такая, какой бы нам ее хотелось видеть. Мы по-прежнему находимся в состоянии войны. Иногда с государством, иногда с собственниками, практически всегда — с самими собой… И все время находимся в отстаивании права на нормальное журналистское существование».

Валентина Самар: «Наші закордонні колеги кажуть, що в нас дуже сильна розслідувальна журналістика. Але фахових журналістів, які працюють за стандартами, має бути на порядки більше. І вони мають створити критичну масу в нашому цеху, щоби впливати й на інших. Бо якщо 90 % повідомляють новину, а 10 % не повідомляють, то ставлення до цих ЗМІ буде іншим, їм не будуть довіряти. Хотілося би, щоби відповідальний прозорий бізнес купував чи запускав нові медіа, які створюватимуть олігархічним медіа конкуренцію. Та й у самих журналістів має бути фахова честь і гідність — ти журналіст чи ти лакей?»

Гаяна Юксель: «Локомотивом крымской тематики я считаю крымские СМИ. В журналистском цехе крымских СМИ, которых на материковой Украине сейчас одиннадцать, есть определенная солидарность… Но...о Крыме должны говорить общенациональные медиа».

Єфрем Лукацький: «Найбільше досягнення української журналістики в тому, що ми маємо незалежну державу. Я вважаю, що журналістика має до цього стосунок».

Андрій Цаплієнко: «Більш-менш незалежна журналістика в наших умовах допомогла цій державі відбутися, встояти. Позиція журналістів, які розуміють, що живуть в Україні і працюють не на олігархів, не на власників каналів, не на якісь групи населення, а на всю Україну, відповідальна. Я не перебільшую. Це врятувало нас у 2014 році і рятує досі. Можна сказати, що нашу країну Бог на руках колисає».

Зураб Аласанія: «Основна біда журналістики в усьому світі (може, це лише з нашої точки зору біда) — технології дуже швидко розвиваються, і мораль за ними не встигає. Аудиторія просто не встигає рефлексувати, а потім підлаштувати мораль під цю технологію».

Володимир Мостовий: «Ребята с горящими глазами и открытыми сердцами — они как раз и будут играть первые скрипки» в журналистике».

Ігор Померанцев, журналіст, перекладач і письменник, оглядач Російської служби «Радіо Свобода», редактор та ведучий радіожурналу «Поверх барьеров»:

«Я человек радио, и для меня радио начинается с голоса. Более того, я верю, что радио — это вид искусства, и что у него есть своя магия. И эта магия, прежде всего, связана с человеческим голосом — самым волшебным акустическим явлением в природе».

«Четвертая власть в Украине не функционирует. Поскольку Украина это еще недодемократия, то и украинская журналистика играет странную роль. В определенном смысле она имитирует демократический институт. Например, зритель годами смотрит политические ток-шоу, где так называемых политиков спрашивают о политике. И вот этого делать не следует! Их надо спрашивать про деньги, потому что они используют политические институты как инструменты обогащения».

«А что касается отдельных личностей — замечательные журналисты, отважные, талантливые, артикулирующие важные вещи. Но как будто они все говорят, а провод, микрофон отключили — такие вот голоса в космосе».

«Например, ВВС-4 — это радио, которое адресовано людям со средним и высшим образованием. И это, что называется, «высоколобое» радио. Так вот, когда это радио передает аналитические передачи, то его слушают около 15–20 миллионов британцев. Это огромная аудитория так называемого “высоколобого” радио. И это не просто политическая аналитика — это спектакли, это музыка, это сложные историко-культурные передачи».

«Как я выжил на русских политических радио ВВС и “Свобода” и при этом остался артистом? Вот это действительно драматическая тема. Я знаю ответ: просто надо хотеть и любить».

«Радио как вид искусства — это моя стихия. Знаете, крестьянин-фермер работает с землей, а радио работает с воздухом. Это беспроволочная связь, ты должен понимать, что это за ткань, что входит в состав воздуха. Воздух с точки зрения химика — …азот, кислород, углекислый газ, аргон и так далее. А с точки зрения птицы — что такое воздух? Это среда обитания. И если бы птицы писали и были писателями, то все птицы были бы писателями-почвенниками — их почвой было бы небо».

«Моя надежда как раз зиждется на том, что Украина — бедная страна, в которой живут люди с психологией небедных людей. И это видно по их лицам. Украина — это все-таки колоссальный человеческий ресурс».

«… пока не преодолена проблема бедности, радио не станет жанром. Я уж не говорю, что не станет видом искусства. Я на радио люблю школу ars acustica — искусство звука. Но украинскому радио еще жить и жить до ars acustica, оно занимается абсолютно насущными проблемами, неотвратимыми, неизбежными. И какое уж там искусство, когда в Украине очень низкий жизненный уровень».

«Вы сказали — “источник информации”. Это замечательное словосочетание. “Информация” — слово нейтральное. Оно может означать, что угодно, и мы можем приписывать ему разные значения. А вот слово «источник» как раз внушает надежду. Потому что источник — это как ключ, источник... Он может быть живым, пульсирующим… Он может утолять жажду — в том числе жажду художественную».

«…мы не можем позволить себе забывать о людях, которые находятся в тюрьмах агрессора, напавшего на Украину. Это нужно этим людям, но это нужно и нам. Иначе, как фрукты становятся несвежими, хлеб черствеет, наши души тоже станут черствыми, тухлыми. Надо прислушиваться к собственным моральным инстинктname="_GoBack">ам».

«Пресса не должна потакать, быть милой, приятной. Она просто должна рассказывать правду, разоблачать лживые, фейковые слова, вроде “киевская хунта” или “гражданская война”. Это зона лексики, зона информации, кроме всего прочего. А уж как будут воспринимать люди эту информацию, зависит от людей».

Володимир Мостовий, засновник і головний редактор тижневика «Дзеркало тижня» у 1994–2010 роках:

«… обычно ректор в каком-то университете представляет меня студентам: “Сьогодні у нас в гостях легенда української журналістики…”. Я на это говорю: “Я не легенда, я — миф украинской журналистики”. Какая может быть легенда, если я двадцать лет ничего не пишу? Я — миф».

«… самым благородным была защита слабого. Это единственное, что тогда можно было сделать как максимум. Потому что начальство, партийный комитет — горком или ЦК — требовали совсем другого. И если тогда говорили: “Какой смелый журналист, как он написал!”, означало: смелый журналист — это смелый редактор, если он такое поставил».

«… это был “медовый месяц” украинской журналистики — 1990–1993 годы. Уже с приходом Кучмы все эти вольности, сами понимаете, стали увядать».

О президенте Ющенко: «Где-то через месяц после инаугурации стал ясен стиль его правления — барский: если Лазаренко — “хозяин”, то это — “барин”. Не “купец”, как теперешний президент, а барин, который любит себя в этом барстве. Ему не нравилась критика, ведь, по его мнению, свобода слова — это критиковать Кучму. И вскоре Ющенко во всеуслышание заявил, что “"Дзеркало тижня" перетворилося на зливний бачок”».

«“Зеркало недели” действительно было единственной возможностью — особенно для журналистов, которые работали в коммунальных, государственных или младоолигархических изданиях, — изложить свои мысли, если можно так сказать, душу рассказать. Вот и рассказывали душу. И формальное признание пришло очень быстро».

«… когда ко мне явилась делегация — два или три председателя центристских партий… и предложили: “Давайте мы вас выкупим у Орликова”, я говорю: “А зачем?”. Ответ не был оригинальным: “Чтобы вы были независимые”. Тогда я им сказал: “Вы знаете, мне бюро нью-йоркского обкома гораздо лучше киевского обкома”».

«… лучше, с моей точки зрения, быть грантососом, чем гарантососом».

«… я отсидел в Комиссии по журналистской этике 15 лет. Убил бы кого-то — так уже бы вышел. Но идея создания Комиссии принадлежала не мне. Меня просто взяли за горло Наталья Лигачева и Ира Чемерис… Других кандидатов не было. Нема дурних — переженилися».

«Во многих странах не стесняются деньги брать у государства… В наших условиях это не пройдет: то есть рубль за вход, 10 — за выход. Лет 10–12 тому назад финансовую поддержку КЖЭ предлагал Комитет по вопросам свободы слова ВРУ, мол, будет строчка в бюджете... Но с нашим государством играть в азартные игры нельзя. Комиссия отказалась».

«У нас привыкли так: если не расстреливают, то что это за Комиссия, что это за орган?! Знаете, в некоторых странах на Западе такие комиссии называют “беззубый дракон”, в некоторых — “беззубый тигр”. В других странах есть штрафы — и штрафы весьма больные».

«Комиссия по журналистской этике — это и есть в итоге институт репутации журналиста».

«Мы, журналисты, никогда не страдали чрезмерной солидарностью, это точно. Какие-то несколько прецедентов было: Гия — раз, “Украина без Кучмы” — два, ну и Майданы, да и то не очень, потому что антимайдановских настроений тоже хватало. Раньше все было еще активнее, когда натравливалась пресса на прессу, канал на канал. Это как-то отошло. Но вот подождите, начнутся выборы — пора весняного медозбору — и пойдет».

«Журналист на войне априори должен быть патриотом… Сторонний наблюдатель? Как он может быть сторонним наблюдателем, когда на твою землю пришел враг? “Hate speech! Hate speech!“, понимаете… Извините, если он агрессор, значит, он враг. Если он враг, то как я его должен называть?».

«Первое: о чем бы ни писал журналист, он пишет о себе. Подпункт — о чем бы ни писала газета, она пишет о главном редакторе… Отсюда вытекает второе: если вы пишете о себе, вы должны дорожить своим именем. Потому что большего вы не заработаете... И третье: никогда не уставайте задавать себе вопрос: “Что дает вам право судить людей?”… Очень многие молодые — шашку наголо и “порубим, как капусту”. А ты оглянись по сторонам — оглянись во гневе. Сравни, дай какое-то другое мнение».

«… когда я беру человека на работу — скажем, приходят ко мне двое. Один — блестящий, талантливый журналист, но сволочь. А другой — так, средней руки, но видно, что он стремится усовершенствоваться в своей профессии. Я возьму его, а не первого. Потому что, чем большая сволочь, чем она талантливее, тем больше обществу вреда».

«А вообще-то я мечтаю... “о парне с горящими глазами”».

«… я абсолютный противник персональных званий в журналистике… мы с Юлей (Юлія Мостова — дочка Володимира Мостового, головний редактор тижневика “Дзеркало тижня”. — О.Х.), отказались 15 лет тому назад от звания “заслуженный журналист” и от орденов… Проиграл ли я? Да даже по пенсии ощутимо проиграл. Пришел в журналистику, можно сказать, голый — голый и уйду. Да здравствует!».

«Что такое совесть в переводе, как говорится, с французского? Совесть — это та же работа души. От этого вида работы мы устали, пожалуй, прежде всего. Больше, чем от физической усталости. Мы столько раз были обмануты, в том числе и журналисты… Теми, в кого мы верили».

«А что будет через десять лет? Нет у нас десяти лет! Нет у нас и пяти лет… И если мы в очередной раз эти выборы прогречуем, прооліїм и пробаблимо, то все — времени у нас не останется… Кажется — Господи, 26 лет выстояли, так что нам угрожает? Нас поддерживает Запад, нас поддерживает Америка… Да мы сами себя съедим, сами себя понадкусюємо и — будьте мне здоровы! Если не мы, то никакая Россия нам ничего не сделает. Начинать надо с себя».

Сергій Мельничук — один із засновників газети «Бизнес» — «давав потужний зворотний зв'язок редакції саме як бізнесмен… Це не була цензура — це була робота виконувача обов’язків читача. Це в нього я запозичив ідею, що основна функція головного редактора — бути виконувачем обов’язків цільової аудиторії. Перевтілюватися у людину, до якої звертається ЗМІ, і визначати: “це цікаво, це не цікаво”… “це буде спожито, а це треба відкинути”».

«“Бизнес” тоді захищав компанії від свавілля держави. Наприклад, корпорацію Fozzy Group (мережі “Сільпо”, “Фора” та інші), на яку в кінці 90-х тиснула податкова міліція. Нинішні наїзди на ІТ-сферу — це прикро, але це дитячий садок у порівнянні з тим, що було тоді».

«Я стою на цій позиції дотепер: журнал “Деньги / Гроші” жорстко вивчає предмет, про який пише, і якщо вважає, що має рацію, доводить це».

«Я не можу сказати, що в нашій країні медіа були колись справжньою владою, бо для цього потрібна нормальна виборча система. Адже ЗМІ впливають, перш за все, на виборців, демонструючи їм позицію політиків і чиновників, а вже потім виборці виносять свій вирок. В Україні, на жаль, вплив виборця на політику слабкий».

«“Не стріляйте в піаністів — вони грають як уміють”. Скільки суспільство може платити ЗМІ у тому чи іншому вигляді, на стільки воно продукт цих ЗМІ і отримує. Коли кажуть: “а зробіть щось таке, чого немає”, “а от чому ви не робите "айфон у ЗМІ"?”, я відповідаю: бо ви його не купите, у вас немає на це грошей. Вибачте. Це жорстка правда».

«Ньюзмейкери ділових ЗМІ — це люди, які займаються бізнесом. Ми можемо вдаватися до їхніх думок, запитань тощо, але часто вони не відповідають відверто або дають неповну відповідь. Я поважаю таку позицію, бо досвід цих людей — це їхнє надбання, такий же капітал, як гроші, наприклад».

«Нічого не помінялося: щоб журналіст довіряв своєму джерелу, джерело має казати правду або чесно сказати, що не може відповісти на запитання, або сказати, що не коментує, бо не знає про це нічого. Якщо людина просто бреше, це можна зробити один чи два рази, а потім — blacklist».

«Економіка в Україні є. Вона нездорова, вона хвора, вона під постійним тиском держави. Її доять, з неї знущаються, її ґвалтують політики, але вона є. Ділові ЗМІ є дзеркалом цієї економіки. Пристосовуються, намагаються щось робити. Вони захищають бізнес, бо якщо він загине і переможе соціалізм, ми не будемо мати ділових ЗМІ».

Малий і середній бізнес в Україні «може платити ЗМІ, купуючи контент або замовляючи рекламу, але не утримувати ЗМІ як власник або системний спонсор. Масштаб бізнесу не дозволяє висмикнути достатню кількість грошей, щоб спонсорувати ще чийсь бізнес».

Журналіст «може залишитися в професії і може втратити повагу колег. Він може втратити повагу колег, залишитися з професії й отримати в ній високооплачувану роботу… Репутація людини — це ознака, за якою до неї ставляться люди. Мене вчора росіяни назвали українським націоналістом. Уявляєте? Я — український націоналіст. Все це відносно. Для одного Шарій — це взірець крутизни, для мене — лайно. Хто буде суддями?».

«Завдяки танго в мене є друзі по всьому світу — від Японії до Канади… але це не самоціль. Танго потрібне мені для відпочинку, перезавантаження, підзарядки, підтримання фізичної форми». Якби не танго, у журналі «Деньги / Гроші», «було би менше креативності та емоцій. Як головний редактор я впливаю на заголовки, на наповнення видання».

Зураб Аласанія, голова правління Національної суспільної телерадіокомпанії України:

«Це були 2002–2003 роки, пік моєї харківської кар’єри: я перебував на екрані постійно, і задовго до Майдану… міг би вивести людей на вулиці спокійно, достатньо було просто сказати про це».

«Тодішня влада (за президента Кучми. — О.Х.) була системніша за теперішню. Але навіть тоді я спостерігав таку собі імпотенцію влади. Може, в мене немає даху, але якщо ти йдеш, то йди до кінця. Так, погрози були дуже серйозні, і не тільки погрози… Я був здивований страшенно: “Чому не вбили, невже в них немає інструментів?” Могли… Може, тоді вони вже мали досвід з Гією…»

«Першим моїм девізом було: “Я прийшов сюди, аби знищити державне телебачення”. Знаю, скількох людей це обурить зараз».

«Шустер-шоу було дикою маніпуляцією. Довести, що це було ще й за гроші, я не можу, але ми всі в своєму середовищі все знаємо… Це як big data — береш декілька програм, порівнюєш, хто і скільки разів в них з’являється, і все розумієш».

«Я думаю, президент дійде до формату, коли перестане боятися. Він постійно очікує лояльності, він хоче, щоб усі зацінили, що він робить. Це прекрасно, але, чувак, будь готовий і до інших питань — тих, які хоче поставити журналіст. А Порошенко думає, що він як господар сам знає, де поставити чашку, тарілку, виделку — що все буде, як йому потрібно. Так не буде».

«… стейкхолдером колишнього державного мовлення були політики — ті, що при владі. Тобто не держава, а саме влада. Ми їх втратили, бо вони від нас користі не мають… Нового стейкхолдера ми не отримали. Суспільне більше, ніж просто телебачення і радіо. Йти до глядача — це йти до громадянина України. Ми ще не дійшли до нього і не довели, що потрібні йому».

«Знаєте, навіть наші з вами колеги можуть виступати за реформи, їх декларувати, а коли доходить до справи, яка ще й стосується безпосередньо його, кажуть: “Навіщо ж мене реформувати, я ж готовий”».

«Правила мають бути однакові для всіх. Не має бути друзів у роботі. І вигнати звідси я можу будь-кого із тих трьох людей, які все життя йдуть поруч. Навіть секунди не вагатимусь».

«“Громадське” з коліс собі поставило дуже високі планки, і це стало початком кінця: за форс-мажорних обставин працювати можемо, а коли форс-мажор перенісся на схід, де ти не можеш бути з телефоном і 3G, а відтак стрим неможливий, — “Громадське” почало падати. Може, це і нормально, підйом і падіння…».

«Нам пощастило, що українська журналістика народжувалася разом із країною, яка є трохи хаотичним утворенням, де немає одного центру сили. Може, це й добре, тому ми залишилися вільними. Але не надбали при тому відповідальності».

«Інформація не стала гіршою, просто її стало так багато, що ви втрачаєте свій голос. Це біда журналістики, не тільки української, а й світової. Бренди залишилися — усі вони набули своє ім’я і репутацію раніше…».

«У суспільного мовника надто багато завдань, разом із тим я дуже не люблю, коли мені кажуть рівнятися на когось. Наприклад, робити умовний StopFake. Я дуже поважаю колег — вони зробили велику справу. Але… треба бути відкритим до світу і робити своє, не відштовхуючись під того, що хтось робить. Інакше ми будемо запізнюватися, пасти задніх».

«… куди ми йдемо, навіщо ми робимо Суспільне, чи воно має якусь додаткову місію, окрім бути розважальним? Я в це вірю. Я знаю, що можна робити справу і корисною теж. Приміром, касторка: можна зробити капсулу, і бридка, але корисна, касторка не буде такою гіркою».

«Якщо я не вірю, що молодь не прийде до телебачення, це значить, що телебачення має прийти до неї. Ось прилад — iPhone чи Android, телебачення має прийти в цей прилад, а не залучати молодь до телевізора».

«Розгалужену систему ми поступово зменшуємо. Завершили етап, на якому звільнено 3100 людей — ніколи такого не було. Європейці кажуть, що це найбільша медійна реформа в Європі — так, як ми робимо. Проблем багато, галасу багато, але йдемо потроху вперед».

«Значок Суспільного може бути гарантією якості: цій інформації можна довіряти».

«Ми будемо заповнювати лакуни, які залишають комерційники. Ми не є їхніми конкурентами. Ми маємо стати для медіа абсолютною точкою відліку, нулем, після якого буде вважатися: оце комерційно вигідно, але стоїть за планкою моралі, Суспільне такого не зробило би. В Україні поки немає тієї точки. Втім буде».

В НТКУ «із 7300 людей тисяч п’ять працювали… “не бий лежачого”. Так не може бути. Держава робить вигляд, що вона соціальна, а вона не соціальна і не соціалістична, вона не може дозволити собі утримувати цих людей. Навіщо вішати на мене як на керівника: “Не смій займати цих людей, вони тут 40 років працюють”. Завтра ті, хто вішає таке, питають: “Що за лайно в тебе телебачення? Ти що, здурів? Як можна таке робити?”».

«Люди, які зараз мають доступ і право розпоряджатися нами як Суспільним, які є частиною Суспільного, ведуть мову про три сорти пропаганди — білу, сіру та чорну. Коли я таке чую, хочеться просто закричати, що в сортах лайна я розбиратися не хочу і не буду. Пропаганда — це не про нас. Я не вважаю це журналістським завданням».

«… ми є комунікаторами, медіаторами: чуємо або хочемо чути запит людей. Жити постійно бідою означає ніколи з неї не вилізти… Я не впевнений, що якщо вас постійно вантажити страшенними проблемами, ваше життя покращиться і ви щось краще зробите для Криму або Донбасу».

«Розмінюють свободу слова на… ковбасу дуже часто».

«Якщо немає довіри, про яку репутацію може йтися? Ми бачимо, деякі люди займаються репутаційними ризиками. І це правильно. Але це абсолютно бізнесові речі, морального в них немає».

«Репутація… для мене дуже важлива, дуже. Але, йдучи сюди, я знав, що її може бути зіпсовано. Здебільшого, мені здається, я її контролюю. І здебільшого мені здається, що я все ж таки її маю».

«Більшість наших проблем полягали в тому, що на НТКУ одразу тупо припинилися «чорні потоки».

«Щонайменше у 2022–2023 роках буде закладено підвалини для того, аби Суспільне стало лідером. А під лідерством я розумію важливість, необхідність для людей. Минуть роки… Ми позбавимось пережитків УТ-1… Буде вважатися, що саме з 1991 року, з постанням незалежності України, з’явилось і Суспільне. І це буде інституція, а не просто телебачення».

Мирослава Гонгадзе, керівниця та головна редакторка Української редакції Всесвітньої служби «Голос Америки»:

«Щодо фінансування “Української правди”, то Гія практично вкладав власні кошти», підробляючи на різних інших проектах. «Родина жила на мою зарплату… Знаю, що у різних колег та друзів він циганив комп’ютери та інші елементарні речі. З дому забрав телевізор, ще якісь корисні для офісу речі. “Українська правда” була його дитиною, я не заперечувала, бо завжди підтримувала його починання. Він казав, що збудує щось, чим колись будуть пишатись і що забезпечить наших дітей».

«З радіо “Люкс” у Львові почалося все інше — Канал 24, ZIK тощо, але колиска була на радіо».

Про «Інтерньюз»: «Якби база інформаційного мовлення залишилися і залишилися сильною як незалежна структура, це стало би колискою для якісної інформаційної журналістики. А вона практично була знищена… В “Інтерньюзі” була справжня незалежність. Можливо, через те, що фінансування було західне».

«… я вважаю президента Кучму винним в тому, що Георгія немає сьогодні. Однозначно. Винним в тому, що він покривав цей злочин, що він робив все для того, щоб вбивство не було розслідуване. І якщо навіть він не винен безпосередньо в замовленні вбивства, то він точно винен в покритті цього вбивства».

«Важливо для мене особисто, що Мороз оприлюднив» «плівки Мельниченка». «Адже, якби він не оприлюднив їх, а найперше — якби не мав тих записів, ми би не знали правди, принаймні тієї, яку знаємо сьогодні… Проблема в тому, що ані Мороз, ані той же Мельниченко не хотіли казати правду, звідки і як вони отримували ці записи. І це стало великою проблемою для розслідування також».

«… думаю, я зробила все, що було в моїх силах, аби принаймні отримати часткове правосуддя для Георгія. Решта — це політична воля керівників держави. Довести справу до кінця міг Ющенко, міг Порошенко. Але в цій країні влада настільки корумпована і пов’язана між собою, що великих сподівань в мене не було ні на одного з цих двох президентів, хоча обидва мені присягалися, що доведуть справу до кінця… Всі “діти” Кучми».

«Я довго думала, що робити. Обрала Америку через те, що хотіла далі тиснути на розслідування, сама розслідувати, що я могла би зробити з-за кордону. А США — це світова сила, і я подумала, що там я буду мати більше сили воювати, боротися. І вважаю, що вирішила правильно».

«Півроку з моменту зникнення Гії дуже мене виснажили. Я була мертво втомлена. Майже втратила себе, перебуваючи об’єктом і суб’єктом цього розслідування. Це було надзвичайно важко. Доходило до того, що я хотіла змінити прізвище, сховатись. А потім зрозуміла, що від себе не втечеш».

«Ключове — це те, що українські медіа і журналісти роблять висновки, базуючись не на фактах, а на своїх уявленнях та інтерпретації фактів. Усе ніби в кривому дзеркалі…»

«Я вважаю, що до 1994 року в нас була повна свобода, але ми не знали, що з нею робити, бо ми не розуміли взагалі ні принципів, ні уявлення про стандарти. Ми мали базові знання і були вільними творити. Вже в 1995–1997 роках це була відносна свобода, бо почалися легкі темники».

«Савік Шустер — він дуже негативно вплинув на розвиток телебачення. Я вважаю, його ток-шоу було ключовим фактором того, що ми маємо таку жахливу медійну і політичну культуру в Україні».

«… якби в цій країні взяли до уваги хоча би частину того, що журналісти розслідували, і ці справи були би доведені до суду, то однозначно було би набагато менше корупції... Журналісти кричать, про щось розповідають, але ніхто це не чує, не хоче братися за ці справи, не працює судова система, не працює правоохоронна система… це вина структур і інституцій, а журналісти — це дзеркало, вони роблять свою роботу, принаймні, як уміють, як можуть».

«Не вистачає знань, ерудованості, загальної освіти. Люди не читають джерел, не читають західних джерел, у них погане знання англійської мови — й вони використовують російськомовні ресурси, які постійно маніпулюють… Ви не уявляєте, як сумно дивитися на це, мені хочеться плакати, коли я вмикаю українські канали. Гарно все так, картинка така красива, так усе світиться, всі так красиво намальовані, а інформації — пусто. Це жахливо».

«У Сполучених Штатах так само купа непрофесійних людей, так само є заангажованість, повно інфотейнменту, але є важливі ресурси, на які можна рівнятися: той же Washington Post, New York Times, якими б ліберальними вони не були, той самий Wall Street Journal, є громадське телебачення, громадське радіо. Ресурси, на які можна орієнтуватися як на стовбур, від якого йдуть різні розгалуження. Тобто є базова інформаційна структура». Цього не вистачає в Україні.

«У нас є проект “Успішні українці”, ми шукаємо історії: хтось створив якийсь продукт, відкрив ресторан, компанію — про все, що українці роблять по всьому світу, намагаємося розповідати. Я бачу, що українцям потрібно більше позитивних прикладів, потрібно бачити в них себе. Бо ми багато говоримо, але не бачимо себе, не бачимо і мало підтримуємо одне одного».

«Пропаганда не виправдана ні в який спосіб. Треба давати максимально правдиву інформацію, треба давати її у великих обсягах. Я розумію, що дуже важко боротися з неправдою, але пропаганда — це sleep and slop, це доріжка в нікуди. Це дуже погано».

«Відходження від стандартів — це маніпуляція. Суспільство не отримує якісну правдиву інформацію, і тоді воно ухвалює неправильні рішення, відбуваються перекручення, тоді ми вибираємо тих політиків, яких вибираємо, тоді ми обираємо президента, якого обираємо, тоді люди не знають, що насправді відбувається в країні. Це катастрофа для суспільства насправді».

«Я, звісно, дотримуюся західних стандартів, але під час війни, коли інша людина вбиває, речі треба називати своїми іменами».

«В Америці зараз більше звертають уваги на медіаграмотність… Але фейки — це проблема, ніхто не знає, як з цим боротися… Цукерберг створив монстра, і тепер навіть він не знає, яким чином його приборкати, як його контролювати. Ніхто не знає, в який спосіб все це виливається, чим відгукнеться пізніше».

Про імовірність політичної кар’єри в Україні: «Я завжди думала про власну ефективність. Якщо я побачу можливість бути ефективною і якщо будуть законодавчі умови для цього (бо я не буду порушувати закони, як інші, чи маніпулювати законом), то все можливо. Водночас, щоб бути ефективним і корисним своїй батьківщині, не обов’язково бути політиком. Думаю, що я корисна і ефективна на місці, на якому я є зараз».

«Журналістика Криму»

Володимир Притула, шеф-редактор проекту «Крим. Реалії», «Радіо Свобода»,

Валентина Самар, головна редакторка інформаційного агентства «Центр журналістських розслідувань» та оглядачка тижневика «Дзеркало тижня»,

Гаяна Юксель, головна редакторка Радіо Hayat, інформаційне агентство «Кримські новини»

Володимир Притула: «Кримська журналістика стала яскравим явищем в українській журналістиці. І це при тому, що за радянських часів вона була одна з найпрісніших журналістик не тільки Радянського Союзу, а й України».

Валентина Самар: «У 90-ті роки в Криму відбувалися події, які мали значення не локальне, не регіональне, а міжнародне… Завдяки цим подіям не вщухала увага міжнародної преси до Криму. І для нас це була серйозна фахова школа…. Тому кримська журналістська школа була потужною. І дуже солідарною. Ми вміли постояти за себе».

Гаяна Юксель: «У крымских татар до депортации выходило 129 печатных изданий, а сколько еще потеряно, скольких еще мы не знаем. Есть издания, о которых известно лишь благодаря одной строчке в каком-то источнике… Вернувшись на родину в конце 1980-х из депортации, они смогли возродить свои национальные средства массовой информации».

Валентина Самар: «Інформаційне агентство “Центр журналістських розслідувань” — це медіапроект ГО “Інформаційний прес-центр”, однієї з найдавніших у Криму і найбільших на півдні та сході України медійних організацій. У нас була ціла мережа по всьому Криму — шість медіацентрів… Центр журналістських розслідувань також був базою для тренінгів із технологій журналістських розслідувань для ЗМІ всієї України».

Володимир Притула: «Проект “Крим. Реалії” був відповіддю компанії “Радіо Свобода” / “Радіо вільна Європа” на окупацію і анексію Криму».

Гаяна Юксель: «Херсонская область — это очень сложный регион, где сильное пророссийское влияние. И радио “Хаят”, и многие другие радиостанции — это проект по созданию сети украинских радийных вещателей в так называемом крымском приграничье».

Валентина Самар: «Для Росії і корумпованої кримської влади було б ідеально, якби звідти виїхали усі проукраїнські, навіть нейтральні, але потенційно нелояльні громадяни, а їхнє місце зайняли росіяни. Чим менше на півострові залишиться людей будь-якої професії, які жили там до окупації, то для Росії краще, бо структура населення змінюється… Як ми можемо чинити цьому опір? До останнього залишатися там жити. Ми сиділи там до останнього. Тільки коли виникла реальна небезпека, кожен із нас поїхав».

Володимир Притула: «В Криму не залишилося ЗМІ, які не визнають “нової влади”. Сама легальна робота в Криму де-факто є визнанням окупації. Інша справа, що вони змушені в таких умовах жити і працювати, змушені перестати бути справжніми ЗМІ. Щось залишилося більш-менш незалежне, якісь паростки пробилися після того, як чоботами солдатськими, кагебістськими там потовклися».

Валентина Самар: «Якщо колеги знаходять форми для того, щоб залишатися там і тримати зв’язок зі своєю аудиторією, бути корисними людям, це важливо. Люди мають відчувати зв’язок між собою, зв’язок зі своїм минулим і мати надію на майбутнє. Тому потрібні проекти — культурологічні, для дітей, для молоді. Хай вони будуть не політизовані, але вони мають бути наші — українською, кримськотатарською, російською, англійською, якою завгодно мовою, але наші».

Валентина Самар: «Кримська тематика сама по собі — “терра інкогніта” і для наших колег, і для керівництва держави, бо Крим не болить і не пече як проблема, яку треба вирішувати сьогодні… Немає виваженої державної політики стосовно окупованої території, немає політики в гуманітарній сфері… Є лобістські закони і решта законодавства, ухваленого для того, щоб олігархи мали змогу продовжувати бізнес із окупантами. Це і є політика нинішньої влади щодо Криму».

Володимир Притула: «А власники телеканалів і ЗМІ хто, хіба не ті самі олігархи? Так, звісно, вони формують інформаційне поле. Є ЗМІ, заточені на скандал, на комерційний успіх».

Валентина Самар: «Не можна пропустити новину. Якщо ти знаєш, що це новина, але не повідомляєш її через те, що хазяїн тобі забороняє чи ти не хочеш її давати — це професійний злочин, приховування інформації від своєї аудиторії, від суспільства».

Гаяна Юксель: «К нам пришли, нашу территорию отняли, а теперь мы должны рассуждать, правильно отняли или нет! Это звучит с центральных украинских каналов… На форуме “Терджиман”… я предложила очень непопулярное средство — введение квот… Это один из путей для того, чтобы тема Крыма поднималась в информационном поле».

Володимир Притула: «Ми зараз бачимо, що комерційні цілі в пріоритеті, прибуток понад усе. Але, з іншого боку, є соціальна відповідальність. Суспільство має вимагати і від держави, і від мас-медіа, щоб ця соціальна відповідальність власників і топ-менеджерів мас-медіа була відчутною».

Валентина Самар: «Процес деокупації повинен тривати вже зараз… Не має бути бар’єру ні інформаційного, ні законодавчого (крім безпекових речей, звісно), ні комунікаційного між людьми там і тут».

Володимир Притула: «Питання не в кримськотатарській автономії, а в тому, щоб визнати право на самовизначення. А форма автономії визначиться пізніше».

Гаяна Юксель: «Раньше постоянно что-то мешало…Теперь новые фобии подогреваются — то говорят, что Крым оккупирован, мол, подождите, то говорят о том, что некоторые народы живут прекрасно и без автономии… Их надо отсекать, понимая, что автономия — это ни в коем случае не привилегия одного народа перед другим и ни в коем случае не дестабилизация ситуации в Украине или разрушение ее государственной целостности».

Володимир Притула: «Думаю, Росія планувала анексію Криму… Російська політика останнього десятиліття була спрямована на це, зокрема, в інформаційній сфері. І коли було взято курс на негайну окупацію Криму, Росія використала ЗМІ в інформаційній війні. Це не вина мас-медіа. Вони просто стали одним із важелів впливу на ситуацію — як на материковій України, так і в Криму».

Валентина Самар: «Якби працювали українські спецслужби, нічого цього не було б. Треба було всього-на-всього робити те, що передбачено законом і Конституцією: мала працювати Генеральна прокуратура, СБУ… Будь-хто з нас може сказати, що в перші дні ситуація розвивалася настільки картонно, що її можна було розвернути в інший бік у будь-який момент».

Володимир Притула: «Їздити в Крим небезпечно, як і працювати в Криму… Загроза і життю, і свободі існує для журналістів, які там працюють і які туди їздять. Чи варто виконувати свої професійні обов’язки? Варто. Варто їздити не тільки українським, а й іноземним, російським незалежним журналістам… Люди їздять під бомби, і, думаю, будуть їздити до Криму також, хоча там непросто».

Гаяна Юксель: В оккупированный Крым «нужно максимально открыто въезжать, информировать власть, сообщать о себе в социальных сетях. Но и это тоже не дает гарантий безопасности. Журналистов на полуострове, как правило, сопровождает ФСБ… на какие бы объекты они не приезжали. Но, тем не менее, это работа “в поле”, на территории Крыма, и она очень важна».

Валентина Самар: «Може, комусь і хотілось би зранку прочитати про те, як “усе погано в Криму”, але…не можна себе обманювати, бо якщо ти починаєш обманювати себе, то ти будеш обманювати й інших. Крапка. Ти закінчився як журналіст, можеш перейти в стадо пропагандистів одного чи іншого табору».

Володимир Притула: «Інформаційне поле України і Криму фактично розірвані. Окупанти намагаються диктувати свої умови, насадити своє інформаційне поле, і ми змушені працювати в цих умовах. І тому, в принципі, можна відповісти: так, це ізоляція, це резервація, це гетто, але не нас як видань і журналістів, а кримчан. І будь-яка інформація, яку ми намагаємося до них донести, ламає ці мури, руйнує цю ізоляцію».

Валентина Самар: «Немає сьогодні чисто кримської теми, яка б не виходила на Київ, Москву, Вашингтон чи Брюссель… Розуміння Криму немає — так… Держава в особі нинішньої влади нас зробила обмеженими в правах, але ми такими не почуваємось — і боремось».

Гаяна Юксель: «Мы работаем на оккупированную территорию и получаем информацию с оккупированной территории. Да, это другая работа, но это — не замкнутость в резервации. Оторванности нет, погруженность в украинское информационное поле есть. Другое дело, что это должно делаться эффективнее и с большей поддержкой».

Валерій Калниш, головний редактор «Радіо НВ»:

«В какой-то момент после начала войны с Россией одна моя коллега говорит: “А когда-то ж мы делали сюжеты про то, как в Киевском зоопарке медвежонок родился. И как давно это было!”. Поэтому сейчас мы действительно постоянно в бою. Понятно, что это близко даже не стоит с тем боем, который идет на самом деле. Но сказать, что нам просто — нет, это неправда».

«Мне кажется, мы глобально развратили нашу аудиторию. Развратили неоправданно быстрыми темпами. Непроверенной информацией, некачественной журналистикой, поверхностным взглядом на жизнь. И в том большая проблема. Конечно, мы опять что-нибудь себе отвоюем. После ближайших выборов, например. Но нам все сложнее и сложнее делать умное цивилизованное общество. Наверное, мы не справимся в ближайшие лет тридцать».

«Нельзя построить сознательное гражданское общество на зыбком фундаменте манипуляций. Нам это аукнется. Мы получим общество, которое живет без ориентиров. Не оттого, что будем давать советы, как надо жить, и навязывать правильные правила. Нет, в самом худшем случае мы сформируем несознательных граждан».

«Мы сейчас находимся в постправде и очень сильно в ней увязли. Причем не только мы. Я нашел деньги и решил подписаться на The New York Times, The Washington Post и The New Yorker. Ситуация в Украине почти не отличается от того, что происходит у американцев. И это страшно. Просто когда я об этом писал, то не предполагал, насколько это глобально и надолго».

«Когда мы говорим о войне… в этой ситуации интерес страны важнее, чем интерес свободы слова. Извините, я так думаю… Правила же для происходящего внутри страны мы устанавливаем сами. Когда мы разговариваем на равных, как украинец с украинцем».

«И надо отдать должное “Коммерсу” — он все понял, и нас не собирались нагибать, чтобы мы рассказывали, что аннексия Крыма — это хорошо. В “Коммерсе”, подозреваю, все уже знали и о референдуме, и о его результатах, и о том, чем это все закончится. Нам всячески предлагали уничтожить жесткие диски и такое прочее. Но мы сказали — нет. Это наша страна, мы не будем этого делать. Понятно, это все уже было потом. В ту ночь (с 12 на 13 марта 2014 года. — Е.Х.) решался принципиальный вопрос: печатаем или не печатаем. Не печатаем. Все».

«Когда не вышла газета, это был самый веселый день — 13 марта 2014 года. Такой ржач стоял во всей редакции! Многие еще не понимали, что они оказались без работы. Мы все вместе пошли фотографироваться на память. Это был рок-н-ролл. Все знали, что мы поступили правильно. Не было никого, кто бы сказал, мол, давайте, может быть, как-нибудь там, туда-сюда...».

«Ранние “Вести” — это был, конечно, прорыв. Люди вспомнили, что у них есть радио. И что радио является полноценным источником информации. Что его гораздо интереснее слушать, чем смотреть телик. Ведь тогда еще не было бума информационных телеканалов. Только-только люди оправлялись от Майдана, от стримов. Всем важно было поговорить, обсудить что-то… Я более чем уверен, что тогда бы выстрелила любая радиостанция разговорного формата. Любая!».

«Мне нравится аналогия с симфоническим оркестром и театральной труппой. Газета — это симфонический оркестр. Им дирижируешь, и в итоге у тебя получается одна большая симфония — готовый цельный продукт. А радио — это, конечно, театральная труппа. Здесь все звезды, здесь к каждому нужен подход, и у каждого свой спектакль. Потому что это творцы, они же где-то там высоко, а ты как главный редактор должен периодически им по башке стучать».

«Нет разницы между слушателями в Киеве и слушателями в Донецке. Во всяком случае, внешне это никак не будет проявлено. Мое личное отношение к людям, которые там живут, никак не влияет на редакционную политику. “Радио НВ” не будет делать отдельного вещания для Донбасса, а отдельного — для подконтрольной украинской власти территории. У нас одна страна, и один и тот же контент».

«Если бы мы джинсовали, денег у нас было бы много… Я знаю об этом — потому что не первый день на рынке. Я прекрасно понимаю, что очень немногие готовы платить «в белую» за рекламу. Гораздо проще договориться за некое проявление, которое не увидит налоговая, которое кэшем отслюнявил и все».

О своих сотрудниках: «Я буду за них рубиться до последнего. Когда нет сил рубиться — честно об этом говорю. Я сделаю так, чтобы условия, в которых они работают, были хорошими… Но в ответ — вы мне выньте да положьте, пожалуйста, хороший продукт. Ну, а если нет, значит, нет. Я научился расставаться с людьми за эти годы. Это тот еще опыт, скажем откровенно».

«Мне иногда кажется, что мне нравится быть функцией — главным редактором. Но в какой-то момент появляются человеческие нотки, когда ты понимаешь, что просто не можешь больше работать, а где-то не хочешь. В идеале — пытаться забрать всех с собой. Но я никогда так не поступал… Но мы ведь взрослые. Мы понимаем, что работа — это хорошо, работой надо жить. Но все чаще с возрастом ты начинаешь думать, что жизнь — это не только работа».

«Кто знает, где наша солидарность проснется, и мы вспомним, что мы живы, вне зависимости от того, в каких редакциях работаем? Что мы не будем ненавидеть друг друга не только, когда работаем, а и когда кто-то выходит из редакции и говорит: “Пацаны, сори… Да, я так работал — я был не прав”».

«Мы не научились прощать, мы не можем прощать. У нас это считается признаком слабости. Признаком моральной нестойкости. У нас же принято, если у тебя принципы, флаг, с которым ты родился и пошел с ним, значит, ты и в конце долгой жизни должен умереть, накрывшись им».

«Нам же надо сначала пнуть, потом потоптаться хорошенечко… А потом можно так, с барского плеча, явить свое милосердие: “Может быть, будешь ты прощен...”. Я проходил это, как минимум, два раза. Когда работал “КоммерсантЪ-Украина”… Та же самая история была с “Вестями”. Поэтому здесь, на “Радио НВ”, где-то на третий день работы радиостанции я вывожу слушателя в эфир, а он ни “здравствуйте”, ни до “свидания”: “Калниш, геть з українського радіо!”».

«В большинстве своем мы умираем в забытьи, когда о нас никто не знает, когда о нас помнят только самые близкие люди, да и то — ограниченное количество лет. Поэтому мы растворяемся в эфире, становимся частью белого шума. Я знаю несколько таких людей, которые буквально “срывали подковы”, плевали на все и уезжали куда-то, рвали вообще со всем. Первый, кто на память приходит, это Леша Бобровников... Возможно, я когда-нибудь именно так поступлю, еще глубже уйду в себя».

«Воєнні кореспонденти»

Єфрем Лукацький, журналіст, фотокореспондент, голова представництва українського бюро інформаційного агентства Associated Press

Андрій Цаплієнко, журналіст, спеціальний кореспондент «1+1», «ТСН», письменник

Єфрем Лукацький: «Вперше я поїхав на війну у 1992 році до Придністров’я. І там я вперше стикнувся з інформаційною війною.

На війні першими гинуть романтики. Люди, які думають що стріляти в спину неможна, віднімати їжу у старих людей не можна. У цих романтиків мізки вже засмічені цією пропагандою.

Єдина людина, яка бореться за чесну журналістику, — це Путін. Тому що він всьому світові показує, що можна за допомогою інформаційної брехні зробити зі світом. Люди дивляться на це і починають думати: “Може, нам треба трошки грошей вкласти в пресу, допомогти їй якось…”».

Андрій Цаплієнко: «Інформаційна війна існувала завжди. Знаєте, яка була шалена інформаційна кампанія перед тим, як Німеччина анексувала Судети? Якщо ви подивитесь кіноролики, які крутили в кінотеатрах у Німеччині напередодні анексії, то побачите, що “закрутка” публіки відбувалась за тією самою схемою, як, приміром, на Донбасі».

Єфрем Лукацький: «Міністерство оборони України безвідповідально роздає акредитацію в зону бойових дій: “Потрібно? Бери. Потрібно? Будь ласка”. А я на власні вуха чув, як люди, які мали українську акредитацію, навіть прикриваючись західними медіа, після того, як побували на військових позиціях українців, по телефону повідомляють, де і що є… Я працював з американськими військовими в Іраку і дуже добре знаю, що таке embedded: американці так просто не дають акредитації».

Андрій Цаплієнко: «Нещодавно ми домовлялися з американцями про зйомки в Афганістані. Я скажу, що це досить складна процедура».

Єфрем Лукацький: «А у нас — не дали акредитацію, пишеш відкритого листа у соцмережах. І прес-служба Міноборони: “Ой, пробачте, будь ласка, ось вам акредитація…”. А це життя наших військових».

Андрій Цаплієнко: «Ми приїхали на блокпост, який контролювали бойовики, і побачили, як вони живцем спалили полоненого… Нам пощастило, нас не зачепили, ми зняли матеріал і від’їхали. Щоправда, він потім нікуди не пішов — нікому цей ексклюзив не був потрібен. Але, коли ти женешся за ексклюзивом, ти ризикуєш потрапити в смертельно небезпечну історію».

Єфрем Лукацький: «Я почав голосувати, зупинив перші “жигулі”, там сиділи “воїни Аллаха” зі стрічками, з автоматами. Я кажу: “Знаєте, я зняв унікальний матеріал, але мій супутниковий передавач в Інгушетії, мені потрібно туди”. Вони: “Ти сідай”. Я сів в машину, і ми поїхали… на цвинтар. Я думаю, ну, мабуть все...».

Андрій Цаплієнко: «… Ось це був для мене, ймовірно, один із найжахливіших моментів моєї роботи. Коли я розумію, що не допоможу цим людям, що їх звідти не вивезуть. Що я можу тільки розказати про них історію, і мій репортаж теж навряд чи допоможе їм. Такі моменти болісні для будь-якого журналіста».

Єфрем Лукацький: «Те, що буде потім снитися все життя, про що ти будеш весь час думати… Вони всі кричали одне: “Спасите, помогите!”. А все, що я міг зробити, — тільки сфотографувати. Я розумів, що не можу їх врятувати, нічого не можу для них зробити».

Андрій Цаплієнко: «Від справи, яка приносить тобі моральне задоволення, виникає відчуття, що ти робиш щось хороше. Бо ти робиш свої репортажі не для того, щоб війна тривала довше, а для того, щоб вона припинилася — в ідеалі. Принаймні в українській журналістиці це так, на відміну від російської».

Єфрем Лукацький: «Якщо журналіст-початківець поїде на війну, він може легко зробити собі ім’я. А потім з’являється адреналін. І знаєте, на війні дуже легко працювати. Так, там можуть убити, але ти добре знаєш, де зло, а де добро. Там усе справжнє. На противагу нашому життю, нашій інформаційній війні… Там ти відчуваєш, що дружба — це дружба, а якщо люблять, то ти справді бачиш, що таке любов. В ту атмосферу тягне повернутися».

Єфрем Лукацький: «Чужі війни це кайф, адреналін. У тебе вдома все добре, твоя країна живе мирно і будує свою економіку, в ній щодня стає краще і краще. А тут, на чужій війні, вбивають. І ти починаєш цінувати все — свою сім’ю, своїх друзів, мирне спілкування».

Андрій Цаплієнко: «Момент повернення додому. Я приїжджав із відчуттям того, що слава Богу, що в нас все тихо і мирно. Це перше спільне враження, післясмак. А ще, перед тим, як почалась війна на сході України, десь за пару років, мені стало зрозуміло, що війну розкрутити можна в будь-якій країні».

Андрій Цаплієнко: «В Інститутах журналістики працюють люди, які залишились на рівні інформтехнологій ще радянських часів. І, на відміну від «польових» журналістів, вони з того часу не розвивалися, лишилися законсервовані в тому стані. І живуть старими стандартами. А студенти не мають практики, тому виходять із вишів професійними дилетантами».

Єфрем Лукацький: «Коли я приймаю на роботу, закінчення журналістського факультету для мене погана рекомендація… Дитинка після університету, в якої ще нічого не сформувалося, — вона не мала кохання, нічого не мала, напише, що завгодно».

Єфрем Лукацький: «На війні, коли стикаєшся з озброєними людьми, дуже важливим є перше слово. Від цього залежить твоє життя… Тож першою фразою завжди має бути: “Я журналіст”».

Андрій Цаплієнко: «Якщо не знаєш, з ким ти маєш справу, треба бути дуже обережним у словах. Треба знати історію людей і народів, серед яких працюєш. Принаймні, намагатися вивчити її, ще до того, як ти збираєшся на зйомки у зону конфлікту, — хоч трохи».

Єфрем Лукацький: «Відомий фотограф Роберт Капа казав: якщо в тебе недобра фотографія, значить, ти недостатньо близько підійшов до людини. Які найкращі, може тільки час сказати. Які збережуться і будуть використані через 20–30 або навіть через 100 років, ті найкращі».

Андрій Цаплієнко: «Багато журналістів, які приїжджають уперше на позицію, починають “їздити камерою” і показувати все, що є навколо…

… журналіст може знімати позицію, але ніколи не має показувати прив’язки до місцевості. Насправді це складно. Навіть фаховий журналіст іноді не зауважує деяких об’єктів».

Єфрем Лукацький: «… в Україні дуже сильно романтизують західних журналістів. Думають, що вони суперпрофесіонали. Ні, вони такі самі, як наші. Зацікавлені в тому, щоб заробити ім’я та підняти грошей. І вони будуть знімати все, в тому числі позиції: ніяких домовленостей з ними бути не може. А перепустка дає їм можливість їздити, де завгодно».

Єфрем Лукацький: «Я би не розділяв воєнних та інших журналістів. Країна сьогодні у стані війни, всі журналісти — воєнні. Журналіст — інформаційний військовий».

Андрій Цаплієнко: «Людина, яка пише чи знімає матеріал, повинна розуміти: все, що триває зараз в країні, відбувається в контексті цієї війни. Це найбільша наша проблема на сьогоднішній момент. І корупція — ворог України всередині. Це частина цієї війни. Питання стоїть руба — буде Україна або її не буде, розумієте? Всі ми на цьому фронті».

Андрій Цаплієнко: «Адреналін іноді може завести дуже далеко, і особливо жінок. Коли певний час немає ризику, коли у тебе все йде добре: один репортаж, другий, третій, і ти стаєш знаменитою… Треба бути дуже розумною жінкою, аби це відчути і правильно скоригувати своє життя. Я згоден з Єфремом, що небезпека часом збільшується для тих, хто поруч з дівчатами на війні».

Єфрем Лукацький: «Як працює професійний снайпер? Він не вбиває першого солдата — він його поранить і завжди чекає, коли до нього побіжать витягувати. І підстрелить тих, хто біжить. Так само з дівчиною-журналісткою на війні. Якщо якісь проблеми, то всі ризикують, аби її витягнути, і гине дуже багато людей. Ми, чоловіки, довго не міркуємо, як ранять жінку. Хоча розуміємо: наступна куля — твоя».

Єфрем Лукацький: «Інтернет з’явився — це головна втрата воєнної журналістики».

Андрій Цаплієнко: «Це головна втрата журналістики взагалі».

Єфрем Лукацький: «Раніше видання відправляли своїх співробітників на війну. Зараз і грошей немає, і відправляти нікого не потрібно… Зараз з’явилось нове слово — віджей. Це людина, яка приходить із телефоном, усе знімає, монтує, пише текст, передає матеріал. При цьому якість журналістики падає. Віджеї — це велика біда. Знайти віджея, який би був і якісним журналістом, дуже важко».

Андрій Цаплієнко: «Я думаю, завжди буде попит, у хорошому сенсі цього слова, на журналістику з емоціями, з включенням журналіста в події… Здається, це колись називалось гонзо-журналістика. Насправді це просто співпереживання журналіста разом із героєм. Також завжди буде попит на якісну аналітику, на текст, який підкаже людині, чого чекати від сьогоднішнього або завтрашнього дня».

Фото — архів «Детектора медіа», світлини Ігоря Померанцева — Мілена Фіндайз (Milena Findeis).