13 жовтня 2018 року повноцінно набули чинності мовні квоти на телебаченні — відтоді україномовний контент на загальнонаціональних телеканалах має займати 75 % ефіру у проміжку з 7:00 до 22:00. Телеканали відреагували на зміни по-різному. Приміром, на телеканалі «Інтер» навіть запустили спеціальний ролик, у якому глядачів тривожним голосом попередили про мовні зміни в ефірі.

На більшості каналів готуватися до мовного переходу почали заздалегідь. Ведучий ток-шоу «Говорить Україна», у минулому російський журналіст і телеведучий Олексій Суханов, як уже повідомляв «Детектор медіа», давно почав поступово переходити в ефірі на українську. Ми зустрілися з Олексієм, щоби поговорити про те, як саме відбувався цей перехід, наскільки легко було в навчанні та заради чого всі ці зусилля телеведучого.

«Це було повагою до країни, в якій я зараз живу»

— Олексію, сьогодні ми з вами зустрілися поговорити насамперед про ваш перехід на українську мову в телеефірі. Наскільки я пам’ятаю, це буквально відбувалося в ефірі: з однієї-двох реплік українською — до повноцінного ведення програми мовою?

— Так, на українську я переходив покроково. І, чесно кажучи, вже забув, коли саме я почав це робити.

— Це було зумовлено тим, що на горизонті з’явився закон про мовні квоти на ТБ?

— Ні, це не було пов’язано з квотами, я почав вивчати українську, коли про квоти взагалі не йшлося. З мого боку це було і є повагою до країни, в якій я живу, яка стала для мене батьківщиною. Україна стала для мене рідною, я хочу тут жити, я хочу тут працювати. І мені здається, це правильно й логічно: якщо ти тут живеш, треба вчити, треба знати, треба спілкуватися мовою, яка є офіційною, державною.

Ми багато сперечаємося зі знайомими, товаришами, які, на мою думку, неповажно ставляться до мови й навіть намагаються переконати мене в тому, що не треба її так боронити. А мені здається, що треба. Тому що мова, традиції, історія — це те, що будує будь-яку державу. Але не можна принижувати й інші мови: якщо в побуті люди спілкуються також російською — нічого страшного чи злочинного в цьому немає.

— На вашу думку, закон про квоти, що набув сили, — це правильні кроки захисту мови? Чи, можливо, це занадто радикальні заходи і все не дуже зважено відбулося?

— Я вважаю, що парламентарі мали рацію, коли приймали цей закон. Із чогось треба було починати все одно. Тривалий час мову принижували, до неї ставилися зневажливо. Тож такий процес захисту мови колись мав розпочатися.

Можливо, виникли певні незручності. От наведу приклад. Зараз за чинним законодавством ми маємо переозвучити багато програм, які я вів іще російською. Тому що є такий досвід, коли будь-який канал — це стосується не тільки «України» — повторює деякі старі програми. І от зараз я переозвучую їх українською. І це незручності, згоден. Але якщо чинне законодавство вимагає саме цього, добре, переозвучуємо. І це теж, знаєте, досвід, привід попрактикуватися.

— Мене цікавить такий момент: ви відтепер говорите в ефірі українською, але ж гості студії не зобов’язані переходити на українську? І у вас же залишилися російськомовні гості та герої?

— Я, на жаль, недосконало знаю цей закон, тому не можу точно сказати, як саме регулюється цей момент. Але на зйомках проблем із цим я не помічав.

Коли я вперше познайомився з Україною, коли ще мером Києва був Черновецький, я тоді вже звернув увагу на те, що це дивовижна країна: коли люди між собою розмовляють, один може говорити українською, другий — російською. І немає ніяких питань.

Із мого боку зараз також не виникає ніяких претензій щодо цього. Просто мені здається, що якщо герой приходить до тебе і спілкується російською, було би проявом поваги перейти на його мову. Але тепер я не можу цього робити за чинним законодавством. І тому я просто попереджаю про це перед початком зйомки. І ніяких претензій не виникає. Звісно, ми нікого не змушуємо: «Ви повинні спілкуватися лише українською мовою!». Ну, якщо людині зручно російською — то нехай, це її право.

— Розкажіть про процес навчання. Ви займаєтеся на якихось мовних курсах чи весь цей час — із персональним учителем?

— Я займаюся з однією викладачкою, яка для мене стала доброю знайомою. Це моя колега Богдана, яка теж працює на каналі «Україна». Ми з нею товаришуємо. Вона неймовірна людина і дуже цікава. Вона з Донеччини — і при цьому настільки вільно спілкується українською, і має таку велику повагу до мови, і настільки її відчуває! Вона так добре знається на цьому, що є справжнім прикладом, зразком для будь-кого. Я щоразу захоплююся, коли на неї дивлюся. І от із нею, власне, я й почав працювати над українською.

— Це ви до неї прийшли із проханням навчити вас чи, можливо, у процесі роботи в неї виникла така пропозиція?

— Я порадився на каналі, з ким я можу позайматися. Бо, знаєте, важливо знайти викладача, з яким відбудеться контакт. Колеги мені порадили саме Богдану. І ми швидесенько зійшлися, зрозуміли одне одного й досі працюємо. Протягом року ми працювали дуже щільно — щодня. А тепер займаємося 2-3-4 рази на тиждень, залежно від графіку. Якщо ми зараз, як я вже казав, переозвучуємо на студії Film.ua програми, то ми сприймаємо це як заняття. Бо під час переозвучування треба редагувати тексти, працювати над ними — це теж хороша практика.

— Ви вивчаєте й усну мову, і письмову?

— Звісно! Я ж і у Фейсбуку пишу пости українською.

— Перехід на українську в особистому спілкуванні — зокрема в соцмережах — це теж певний жест поваги чи щось інше? Практика? Позначення певної позиції?

— Від першого слова, яке я вимовив українською — це було повагою до країни, в якій я тепер живу. Я ніколи про це не згадував, ніколи саме на цьому не наголошував, але це ж була моя пропозиція — покроково, але перейти на українську. Спочатку — розпочинати програму гаслом українською. Потім — завершувати програму українською. Далі я міг і під час розмови з героями сформулювати якісь питання українською. І поступово вийшло ось так.

— Багато публічних персон, політиків, якщо постає питання переходу на українську мову з російської, скаржаться на те, що важко переналаштувати артикуляційний апарат. Мовляв, складно впоратися з орфоепією. У вас які враження? Бо, як на мене, у вас дуже крута вимова…

— Це все Богдана! Хоча вона й досі звертає увагу на якісь нюанси, каже: «Ось тут ще треба попрацювати над цією літерою». І я за собою стежу.

— Тобто ви не відчули якогось бар’єру правильної вимови, який багатьом заважає переходити на українську?

— Ну який бар’єр? Якщо сидіти й нічого не робити — то нічого й не зробиш. Треба працювати — ну звісно ж! Так, спершу боліла голова, я втомлювався. Але потім звик. І тепер можу вільно поспілкуватися з людиною. Можливо, не виключно літературною мовою. Але словникового запасу вистачає, щоби підтримати розмову, висловити думки та емоції.

Якщо відверто, інколи навіть сумую за українською. От, скажімо, коли я їду до Риги, Юрмали й тиждень займаюся справами, які там накопичилися, я сумую. І потім, коли заходжу в літак, завжди кажу: «Добридень». І якщо потім якісь запитання виникають — обов’язково кажу українською. Бо ж давно не спілкувався! А з ким у Юрмалі спілкуватися українською?

–Що з усього, що складає особливості української мови, вам давалося найважче? Вимова [шч] та [жч], твердого [ч]? Може, ота каверзна літера «в», яка в деякий випадках вимовляється як [ў]?

— Ой, так, це [ў] — доволі складно: [подарункіў]… Я зараз навіть не можу сказати неправильно, бо завдяки Богдані напрацював, як правильно. Я ж колись, звісно, на кінці говорив [ф], але Богдана нагадувала: «Не забувай, Олексію!», — і я не забував!

А взагалі-то я не можу назвати щось, що було найскладнішим. Просто треба працювати й не боятися помилятися. Якщо ти спілкуєшся, розмовляєш, хоч і з помилками, — ти накопичуєш досвід і вдосконалюєш свій апарат. І все! Усі проблеми можна подолати — саме через відсутність остраху і невпевненості.

— Скількома мовами ви взагалі володієте? Звісно, що російською, мабуть, англійською…

— Ну англійською, я, чесно кажучи, так собі… Якщо мені щось треба запитати, попросити, то я спілкуюся англійською. Але так, щоб розмовляти, як із вами, англійською, я не впевнений, що я би впорався.

— А в Латвії ви розмовляєте російською?

— Так. Деякі слова я знаю і латиською, але якщо не російською, то більше все ж таки англійською. Можливо, колись у мене буде багато часу для того, щоб зайнятися мовами. Врешті-решт, я мрію вивчити досконало англійську, вивчу латиську, якщо буде таке бажання в мене… Треба зануритися в мовне середовище, аби відчути все це.

— І вам зараз вистачає мовного середовища для української?

— Іноді я наполягаю, кажу своїм друзям: «Із цього дня будемо спілкуватися лише українською». Хтось дотримується цього, а хтось за півгодини знову переходив на російську.

— А ви думаєте російською мовою, а потім перекладаєте подумки перед тим, як сказати?

— У мене вже був такий момент, коли я одного разу прокинувся та зрозумів, що мені багато чого наснилося саме українською. І це мені дуже сподобалося. Я й думати можу українською інколи: розмовляю зі своїми російськомовними друзями і раптом розумію, що якесь слово пам’ятаю, як буде українською, але не одразу згадую, як російською.

«Бути людиною без країни нікому б не побажав»

— Ви зараз фактично живете на дві країни: Україну та Латвію…

— Але більшою мірою я живу тут. На місяць я можу побути в Латвії не більше тижня. А от у жовтні я там жодного разу не був, запланував полетіти в листопаді — тому що там удома є квіти і їх треба поливати.

— Чому саме Україна? Багато людей вважають, що це не та країна, де легко і приємно планувати своє майбутнє…

— Нехай вважають, це їхнє право.

— Ви в певний момент поїхали з Росії, рідної країни, і, якщо вже так сталося, могли обрати для життя більш комфортні умови, більш успішну на даному етапі країну?

— Власне, через що я покинув Росію — через політичні мотиви. І саме тоді я хотів бути тільки тут. Не треба багато розуму, щоби потім, коли багато що налагодиться, приїхати і сказати: «Я завжди був з Україною». І мені здається, що треба багато відповідальності, щоб опинитися поряд у найскладніші часи. На той час для себе я вирішив, що маю бути тут.

До 2014 року я два чи три роки працював в Україні. І жодного разу я не стикався з моментами, коли мені б хтось сказав, що я «москаль», чи якось образив мене. І якби я вчинив якось інакше, тоді я міг би просто поховати себе і все… Ну як щоранку дивитися в дзеркало й запитувати себе: «Що ти зробив? Хіба в Україні тебе ображали? Що ти накоїв?». А навіщо мені це? Доля є доля. І я жодного разу не пошкодував, що саме тоді я прийняв для себе саме таке рішення. І мені здається, мої дідусь і бабця пишалися Там за це моє рішення.

— Знаю, що чимало іноземців, навіть серед тих, хто боронить нашу державу безпосередньо на війні, мають величезні проблеми з отриманням українського громадянства. Ви подавалися на українське громадянство? Якщо так, чи отримали його?

— Так, я подав документи. Але це дуже тривалий процес. Справа рухається, але повільно. Та я із задоволенням давно б уже став громадянином України, тому що бути людиною без країни — нікому б не побажав.

— Я так розумію, крім нелегкості в моральному плані, таке становище тягне за собою й певні організаційні, юридичні, фінансові проблеми…

— Так-так.

— І скільки тягнеться ця історія з вирішенням цього питання?

— У 2014 році, якщо чесно, я ще не думав про це. Тому що була надія на те, що щось може змінитися — там, по той бік. Але тепер жодної надії в мене вже немає. Це дуже боляче для мене, і я не хочу про це, якщо відверто. Тепер я сподіваюся, що стану справжнім громадянином України.name="_GoBack">

— Ви — людина, через яку в студії програми «Говорить Україна» проходить багато українців із дуже різноманітними проблемами. Ви перед собою бачите певний зріз суспільства. З огляду на події, що відбулися у 2014 році, що відбуваються зараз, і з огляду на людей, яких ви бачите в студії всі ці роки, в нашої країни є шанс на те, що щось зрушить? Ви бачите надію на зміни в самому суспільстві?

— Я можу сказати лише одне: що кожен із нас повинен щодня і щомиті робити все, щоби змінити навколо себе світ. Я не знаю, зможуть чи ні люди, які з’являються в нашій студії, щось зробити, щось змінити. Я бачу лише одне: що більшість із них хочуть змінити своє життя, вирішити ту проблему, яка їм заважає. Люди зважуються приїжджати, вони не соромляться просити про допомогу. Це вже великий крок, який викликає повагу, це мужність. Я вважаю, що крок за кроком, змінюючи своє власне життя, людина змінює життя навколо себе. Я керуюся саме цим правилом: щодня робити щось корисне не для себе, а для тих, хто поряд, і саме через це отримувати насолоду.

— Ви справді отримуєте насолоду від такої кількості чужих проблем, страждань, конфліктів, які на вас навалюються щоразу в програмі? Я інколи дивлюся шоу й не можу собі по-людськи уявити, скільки на це потрібно мати сил.

— Ми нещодавно їздили знімати героїв, робити так званий «Постскриптум». Ми доволі часто користуємося цією нагодою — показати, що відбулося після запису програми, як живуть наші герої, чи допомогла їм наша розмова, чи ні. І коли ти бачиш на власні очі те, як колись загублені родичі зустрічаються, як вони обіймаються і як потім дякують — це неймовірна ціна! Заради цього хочеш жити. І коли ти просто йдеш вулицею і тобі усміхаються — це теж велика ціна. Тоді розумієш, що твоя робота і робота всієї команди дуже необхідна. І в цьому — справжній сенс життя.

— Періодично мої колеги, які пишуть телевізійну критику й аналізують різноманітні ток-шоу, зауважують, що в проекті «Говорить Україна» інколи бракує об’єктивності у висвітленні проблем. Інколи закидають, що ви не дуже коректно поводитеся з деякими героями, особливо неповнолітніми, знаходять певні професійні, юридичні недоліки. Чи завжди ви можете залишатися об’єктивним у студії? Чи завжди є можливість залишатися суто професіоналом, відкидаючи людські емоції? Чи взагалі є у вашій програмі внутрішнє правило залишатися об’єктивними?

— Я вам можу сказати, що ніякої об’єктивності взагалі немає. Об’єктивність — це сума суб’єктивностей. Я знаю, про що ви, я зрозумів… І я хочу сказати, навіть наполягти на тому, що ведучий — це людина. І вона не може спокійно стояти посередині, коли, приміром, з одного боку — жертва, а з іншого — вбивця. Я така само людина, як і решта. І в мене бувають і навіть повинні бути такі самі емоції, які виникають у глядача. І я не маю права стримувати себе. Тому що я тут і зараз як ведучий розбираюся в цьому, що справді хвилює, шокує, бентежить. Я можу вибухнути! Я ж не робот. І я, більше того, не шкодую з приводу того, що вибухаю.

З іншого боку, я і звинувачувати не маю права. Ми маємо розкрити історію вбивці, приміром: через що він став таким, чи був у нього вибір? Звісно, це ніяким чином не виправдовує його і не знімає з нього відповідальності, але по-людськи ми маємо подивитися на цю історію, проаналізувати. Можливо, його таким зробили: батьки, суспільство, друзі, вчителі, сусіди — всі, хто бачив, і нічого не зробив. Ось це призначення нашої програми — подивитися якомога глибше на кожен випадок. Тому що в сучасному світі, на жаль, ми не замислюємося над багатьма речами. А без них не можна зробити висновки.

— Й останнє моє запитання до вас — чи не хантять вас інші канали?

— Канал «Україна» для мене рідний. Ток-шоу «Говорить Україна» стало, нехай це буде сказано нескромно, певною мірою, сенсом життя. І проектом мого життя.

— А пропозиції від інших хоч виникають?

— Ну які пропозиції? Всі знають, що я працюю на каналі «Україна». Зі свого боку, я можу сказати, що поки є канал «Україна», я буду працювати саме на ньому, поки канал сам не скаже: «Все, втомилися від тебе, спасибі»… І призначать якусь пенсію — п’ять мільйонів на місяць. (Сміється.)

Фото надані прес-службою каналу «Україна»