«Детектор медіа» продовжує опитувати колег щодо найгарячіших проблем українських медіа. Позиції дуже різні, часом протилежні. Але це лише підкреслює необхідність чути одне одного, щоби знаходити те, що здатне нас об’єднати.

Нагадаємо, на наші запитання вже відповіли Олексій Бобровников, Тетяна Даниленко, Настя Станко, Наталія Соколенко, Роман Бочкала, Катерина Коберник, Отар Довженко, Леонід Швець, Наталка Гуменюк, Ольга Калиновська. Нині слово головному редактору журналу «Гроші.ua» Олександру Крамаренку.

— Які кейси останнього часу в українській журналістиці ви вважаєте важливими? І позитивні, й негативні.

— Перший тренд — синергія: одночасно працюють друковане видання, сайт, є активність у соцмережах. Другий — вартість входу в медіа стала дуже низькою. Можна нічого не робити, зареєструватися у Твіттері чи Фейсбуку — й почати постити. Це ЗМІ-індивідуум. Цей тренд, може, навіть важливіший, ніж перший. Мені, наприклад, подобається те, що я роблю: в нас є журнал, сайт, люди, які одноособово є ЗМІ. В мене є особистий youtube-канал, і його дивляться. Мій акаунт у Фейсбуку досить сильний і фаховий за переліком людей, які його читають. Так і треба робити.

У мене є приятель, економічний журналіст Влад Головін. Він зробив сайт для татів. У нього самого є діти. Добре, коли людина робить проект із того, що їй особисто близьке: тоді є чесна власна позиція, людина глибоко в темі, є мотивація вкладати свої особисті ресурси: час, сили, вміння тощо. Думаю, телевізійники йтимуть цим шляхом. Їм це потрібно, аудиторія ТБ деградує, потрібно зачіпати людей із якіснішими соціально-демографічними показниками. Нині телевізор дивляться великою мірою люди, яким немає чого робити, які неспроможні заплатити за якісну інформацію. Телевізійникам треба додавати щось якісне: сайт із матеріалами on demand, на запити аудиторії.

Є й негативні кейси, коли люди завдяки поширенню умовно фейкової або сфабрикованої чи брудної інформації отримують дуже велику кількість читачів. Людям подобаються погані новини, бруд. Це лоскоче самолюбство, лоскоче нижні частини людської особистості.

— Ми живемо в час opinion-leaders…

— Це більше, ніж opinion-leaders. Opinion-leaders — загальніша позначка. Це може бути просто популярна людина, яка завдяки скандалу чи епатажу отримала хвіст із великої кількості читачів. Я кажу про людей, які є експертами в чомусь, чому їхні слова з конкретної теми варто слухати. Opinion-leaders знають про все. Як у приказці: в навчанні, коханні й футболі всі є експертами. Про лідерів думок я був би дуже обережним. Це вершки в доброму розумінні.

— Я маю на увазі, що тенденція нині тяжіє до авторської журналістики, з вираженням позиції журналіста. Навіть ви казали на початку розмови, що журналіст робить те, що йому подобається, висловлюючи власну позицію. На вашу думку, чи є в Україні тенденція до переважання емоцій над фактами?

— Є. Коли я висловлююся з якоїсь причини у своєму блогу й мене читає 20-30 друзів — одна річ. Ми можемо разом піти на пиво й поговорити. Якщо це робить людина, яка вклала зусилля й ресурси у формування спільноти своїх фоловерів, але з приводу і без приводу розганяє щось для широкого загалу, постає питання: для чого? Дуже багато генерується текстів, висловлювань, які не є інформацією й не відображають реального стану речей.

— Наприклад?

— Є проект VOX-check. Частина їхньої роботи добра й цікава, але часто вони генерують некваліфіковані судження, прискіпливо відстежують певне коло суб’єктів, а щодо іншого нічого не роблять.

— Наприклад?

— Вони не зачіпають Нацбанку. В них була дуже цікава річ про структуру ВВП. До ВВП була стаття «податки та послуги». Це було просто невігластво. Досить часто люди розмовляють про те, чого не розуміють: або під тиском маніпулювання ззовні, або коли їх заохочують. Можна це відстежувати по дискусії щодо спрощеної системи оподаткування. Починають розповідати, що це неправильно, мовляв, усі мають працювати на загальній системі. Хлопці, ви взагалі розумієте, про що розмовляєте? Ви бачите контекст? Хочете бути в Європі? Там  теж є форми спрощеної системи, але не такі розвинуті, як у нас.

— Ви маєте на увазі, що люди висловлюються з тем, у яких не компетентні?

— Або не компетентні, або упереджені. Чим менше людина розуміється на справі, тим категоричніші висновки робить. Нове покоління медійників не вважає, що щось існувало до їхнього народження. Якщо цього не було в інтернеті — цього не було взагалі. Це покоління не пам’ятає 1999 року, коли Кучма підписав указ про спрощену систему й наступні два роки в нас був економічний вибух. Людей відпустили й дали можливість заробляти собі на життя. Тепер починають розповідати, що так не можна. А в Європі є кредити для бізнесу під 25 %? Є потреба спілкуватися за кожен пчих із податковим інспектором? От коли цього не буде, можна й загальну систему.

У мене крім інженерної є військова освіта, але я жодного разу не написав «експертного» судження про катастрофу МН17. Хоча я офіцер протиповітряної оборони у запасі і знаю, як це працює. Я не розуміюся на медицині, але розуміюсь, як працює бізнес у медицині. Тому я не розповідатиму, чим лікувати, але можу говорити про те, як працюють тендери.

— Однією з частин моєї роботи є моніторинг новин центральних українських телеканалів. Жоден канал не розповів у новинах про те, що після формування комісії НКРЕ монополія залишається за Президентом, тому що з п’ятьох членів комісії двох призначає він, ще двох парламент, і одного — уряд. Але ж більшість у парламенті належить його політсилі.

— Якщо суспільство розуміє, що Петро Олексійович насправді контролює НКРЕ — це не погано й не добре. Суспільство має розуміти, що він відповідає за роботу цієї комісії. Тоді всі запитання будуть до нього: він не зможе уникати відповідальності за завищений тариф, наприклад. Далі запитання, як комісія працює: коли вона не аналізує собівартості, дозволяє схеми типу «Роттердам плюс», дозволяє завищувати ціну на газ на внутрішньому ринку... У нас «Нафтогаз» за перше півріччя отримав 21,8 млрд грн. прибутку. Якщо розібратися, це означає, що ми переплатили приблизно по 1300 грн на кожні тисячу кубів. Прибуток «Нафтогазу» згенерувався завдяки тому, що ми заплатили на 1300 грн більше. Це резерв для зниження тарифів. Про це треба казати. Люди не хочуть ставити собі правильних запитань.

— Ви згадали про «Роттердам плюс». Із усіх центральних телеканалів лише в «ТСН» каналу «1+1» розповідали про те, що ця формула відстоює інтереси Ахметова. Це справді так?

— Я Ахметова не хапав за руки, але об’єктивно вона йому вигідна. Це дає можливість давати великий стандарт ціни на вході й через це викачувати гроші з бюджету. До речі, в Україні кажуть: неможливо, щоби наш газ коштував дешевше, ніж імпортний. Хто сказав? У нас енергоринок працює за принципом, який дає можливість зробити дешевше, ніж у Європі. Кажуть: «Окей, але як ми будемо розвиватися? Ми хочемо до 2020 року на третину чи половину збільшити видобуток газу». Чому ми повинні це робити за рахунок користувачів, а не акціонерних товариств? Я купив би акції «Укргазвидобування», чому ні? Тим не менш, є досить великий шлейф експертів, які переконують, що ми маємо платити багато.

— Із чим це пов’язано? Чому інформації про це майже ніде немає?

— Я про це пишу. Ми з вами не платимо за якісні ЗМІ, ми звикли отримувати інформацію безкоштовно. А безкоштовний сир оплачується кимось. У лобі «Нафтогазу» є гроші, щоби просувати ці речі. У нас із вами немає.

— Чи достатньо в Україні хороших економічних журналістів, які можуть на рівні пояснювати певні речі?

— Є, хоча їх не дуже багато. Останніми роками досить сильно розмитий кадровий масив в економічній журналістиці. Якщо люди рангу редакторів відділів, головредів мають хоч якийсь нормальний заробіток, зіставний із заробітком людини в лобістській чи піар-структурі, то на рівні оглядача й кореспондента дохід гранично впав. Хто міг — пішов. Багато людей залишилося, вони працюють значно більше, ніж раніше. Інтенсивність праці дуже зросла, й ринок праці дуже стиснувся. Ситуація в медіа виглядає не дуже добре.

— Чи бачите ви цензуру з боку Порошенка або самоцензуру журналістів, пов’язану з ним?

— У нашому виданні цензури ніякої нема. Є резони здорового глузду. Ми не публікуватимемо здогадок, брехні й неперевіреної інформації. Мене досить часто представники держорганів і люди, які захищають їхні інтереси, звинувачують у тому, що я не те пишу, потім виявляється, що те й мої побоювання були обґрунтованими.

— Чи багато тем в українських ЗМІ замовчуються?

— Дуже багато. Але не зі злого умислу. Це проблема ринку. Одна моя знайома, яка займається паліативною допомогою, написала у Фейсбуку, що в газеті Le Monde темою здоров’я й фармацевтики займається п’ятеро журналістів. Це величезна цифра. У нас настільки скромні бюджети в медіа, що ми пріоритизуємо історію і багато йде поза увагою, бо просто не вистачає грошей. Друковані видання зменшилися за обсягами. Сторінки з темами охорони здоров’я, освіти, правами людини — відсохли. Є речі, до яких аудиторія вразливіша: війна, економічні негаразди. Це велике горе для суспільства, бо дає у сутінках працювати певним недобрим речам. У бідних людей не вистачає грошей і часу думати про важливі речі.

— Які речі нині розділяють медіаспільноту в Україні?

— Підходи до стандартів, занадто велика упередженість, викликана власниками видання. Я за освітою математик, і мене вчили: будь-який метод вирішення проблеми не є абсолютним. Формула діє від і до. Якщо в нас немає війни, ми запитуємо одну сторону й іншу. Але в нас війна. Ми вийшли за межі можливого використання стандартів. Вони не діють. Якщо мене забирають на війну й мені пощастить убити ворога — отримаю нагороду. Якщо те саме зроблю тут — мене посадять. Тобто є певні умови, за яких мають бути інші стандарти.

— Якими мають бути ці стандарти в нинішніх умовах?

— Треба казати правду, але для себе мати певні обмеження, щоб не нашкодити власній армії та власній державі. Це умова нашого виживання.

— Що ви маєте на увазі під «не нашкодити»?

— Подивіться, як це відбувається в Ізраїлі. Це жорсткий контроль армійських і спецслужб з одного боку й громадянського суспільства й політиків — з іншого. Там досить сильна система непублічного реагування. Треба дуже добре прораховувати ризики від оприлюднення тієї чи іншої інформації: чи це не призведе до загибелі наших людей, чи не нашкодить обороноздатності. Якщо треба реагувати — спробую через другі-треті руки непублічно вплинути на ситуацію. І я так робив не раз, не два й не десять.

— І був результат?

— Був.

— Які тоді, на вашу думку, основні проблеми у висвітленні війни на сході?

— Відсутність досвіду роботи під час конфлікту такого характеру й такого масштабу.

— Чи варто вірити інформації штабу АТО?

— Маємо фільтрувати навіть своїх. І це нормально.

— Ви пам’ятаєте історію з «казематами СБУ?» Чи варто було її оприлюднювати, на вашу думку?

— Якісь люди повідомили про щось: вони видали певну кількість слів у певному місці в певний час. І все. Я не знаю, чи щось було, чи не було. На жаль, дуже часто ми перетворюємо чиїсь висловлювання на факти. Так не можна робити. Вибачте, але триває війна, формату якої майже ніде не було. Юридична, моральна системи не пристосовані до того, що відбувається. Я не розумію гіпертрофованої зацікавленості темою казематів. Чому журналісти, які про це говорять, не займалися розслідуваннями наших громадян, яких катували в Донецьку? Цікаво, як вони висвітлюватимуть затримання журналіста «Укрінформу» в Москві. Є така категорія: корисні ідіоти, які з власного пафосу, гонитви за популярністю чи грантами хапаються за недоведені теми, вкинуті нашими ворогами. Скавучання щодо сайту «Миротворець» — просто лакмусовий папірець.

— Що ви маєте на увазі?

— Люди, які піднімають хвіст на «Миротворець», працюють на наших ворогів. «Миротворець» — хороший інструмент впливу, тиску, нормальний інструмент нашого захисту на війні. На будь-якій війні першою жертвою є правда. На війні вона буде дозована, спотворена, ми ніколи не отримаємо чистого інфопростору під час війни. Мусимо мати справу з компромісами.

Фото - Олексій Темченко