09:00
Вівторок, 20 Вересня 2016

Наталя Соколенко: «Тепер не часи диктатури Януковича й журналісти мають більше можливостей працювати об’єктивно»

Стверджує відома журналістка, заступниця головного редактора «Громадського радіо» в опитуванні «ДМ» щодо найактуальніших проблем українських ЗМІ
Наталя Соколенко: «Тепер не часи диктатури Януковича й журналісти мають більше можливостей працювати об’єктивно»
Наталя Соколенко: «Тепер не часи диктатури Януковича й журналісти мають більше можливостей працювати об’єктивно»

АТО на сході країни, воєнна й пропагандистська агресія Росії, спротив корумпованих політичних і бізнесових еліт реформам, радикалізація громадських настроїв, вихід на авансцену нових гравців — «людей у камуфляжі»... Усе це вимагає від журналістів і медіа значних і часто болісних трансформацій, спричиняє палкі дебати, загострює протистояння різних позицій. Додайте сюди тотальну залежність ЗМІ від олігархів — і виходить своєрідний «медійний коктейль Молотова», що раз у раз вибухає в медіаспільноті.

Як у цій ситуації знайти цінності й правила гри, здатні якщо не об'єднати атомізовану журналістську спільноту, то хоча би зняти агресію й допомогти почути одне одного? Які кейси спонукають до рефлексій, які уроки й висновки при цьому видаються важливими?

«Детектор медіа» поставив кілька запитань нашим колегам і починає публікувати їхні відповіді. У сьогоднішньому матеріалі — відповіді Наталі Соколенко, заступниці головного редактора «Громадського радіо». Читайте також відповіді Олексія Бобровникова, Тетяни Даниленко, Насті Станко.

— Наталю, які кейси останнього часу в українській журналістиці здаються вам найважливішими? Позитивні та негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими?

— Один приклад містить і позитив, і негатив — це історія наших колег із «Громадського» Анастасії Станко та Костянтина Реуцького, який і з нашим радіо час від часу співпрацює. Вони зробили репортаж про реальну війну, реальний бій, реальних загиблих. Цього майже не роблять журналісти центральних телеканалів. Я скажу зараз, може, страшну річ, за яку мене можуть заплювати, адже я сама практично не їжджу в зону АТО — з різних причин, однак… Ті сюжети з зони АТО, які я бачила на центральних каналах, — нарцисичні. Журналіст, у касці та інших обладунках, перебуваючи на фронті, показує себе героєм, дає меседж: «Я на війні, отакий я крутий журналіст / журналістка». І всіх це має розчулити. Можливо, це могло розчулити в 2014 році, але тепер, коли війна триває вже два роки, я потребую якоїсь глибини. Висвітлення реальних проблем задля того, щоб усе суспільство могло на них адекватно реагувати, зокрема й чоловіки, які думають над тим, брати їм участь у війні чи ні. У цьому контексті я би лише небагатьох, наприклад, такого серйозного й вже зіркового журналіста, як Андрій Цаплієнко, який часто робить глибші матеріали, винесла за дужки.

«Громадське» спробувало зробити саме такий репортаж, як треба. Адже це наша війна, наша відповідальність, наша історія й наша перспектива. А в ЗМІ замість цього робиться практично паркет… Цю спробу «Громдського» заклювали, обхаяли, зокрема й колеги по цеху. Не знаю, чому так. Я не була на тому вікопомному засіданні, де журналістам провели, по суті, комсомольські збори. Негатив у цьому кейсі я вбачаю в тому, що журналістська спільнота не зреагувала належним чином — не підтримала.

Мені дуже не подобається також, як ЗМІ висвітлюють ситуацію довкола «Інтера». Це впливає на позицію міжнародних організацій у сфері свободи слова. Чомусь звучить лише теза, що канал підпалили і треба покарати винних. Тобто йдеться про те, що це однозначно якісь зовнішні сили. Я вважаю це серйозним відхідом від стандарту. У своїх ефірах на цю тему я спікерів просила не забувати, що є й інша версія — інсценування, під час якого, хвалити Бога, ніхто не загинув. Бо якщо це інсценування і його ініціювала, скажімо так, Москва та Кремль… Для них людські життя — своїх громадян та наших — нічого не важать. Ми це бачимо щодня на сході України. У випадку «Інтера» конче треба дотримуватися балансу та давати бекґраунд! Хто там власник, хто медіаменеджер, хто такий Шувалов… Це все лишилося за кадром і ми врешті отримали заяви від міжнародних організацій із, на мою думку, неправильними акцентами.

— Чого ці історії можуть навчити нас, українських журналістів?

— Українські журналісти мають навчитися, що влада, яка б вона не була, це влада. У неї свої цілі і свої стандарти роботи. Журналісти — не влада, й у них своє завдання — в першу чергу донесення об’єктивної інформації. Зокрема про те, що відбувається на фронті, що люди там реально гинуть. Статистика, яку озвучує штаб АТО, — це його завдання, а журналісти мають казати правду.

— Які ви ще проблеми ви нині бачите у висвітленні подій у зоні АТО й на Донбасі — не обов’язково воєнних дій, а й інших? Окрім тих, які ви вже назвали.

— Дуже мало уваги приділяється переселенцям — людям, які постраждали від війни. Ваша організація подавала цю цифру — тільки 1 % повідомлень у ЗМІ стосується переселенців. Мені здається, це неправильно.

Читайте також

Це не має бути суцільний «плач Ярославни» про те, що люди все втратили. У нашому ефірі щодня є переселенці — в програмі «Київ-Донбас». У них історії дуже різні. Здебільшого на людей навіть позитивно вплинула ця ситуація, вони мобілізувалися. Це має бути предметом дослідження журналістів. Адже це цікаво всьому суспільству. Певно, ні в кого немає ідеального життя зовсім без криз. Переселенці з різними політичними поглядами, мовними, стали, на мою думку, взірцем того, як треба долати життєві випробування. Також це мало би розвивати милосердя, розуміння, бажання допомогти. Ці історії могли б гуманізувати наше суспільство, яке ще залишається пострадянським. У нас досі домінує постулат «держава обов’язково має зробити те й інше, а я почекаю і ще й покритикую».

Із позитивних прикладів того, як журналісти дають собі раду в ситуації війни, згадаю Ірину Земляну з Інституту масової інформації. Вона, не чекаючи, поки МІП — наше «Міністерство магії та інформації», — розродиться, взяла й написала книжку-порадник, як поводитися в зоні бойових дій. Це дуже детальна інструкція з усіма аспектами — від медичних до етичних. Оце — правильно.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то які? Й чому, на ваш погляд, це відбувається?

— Я лише інколи змушую себе дивитися загальнонаціональні канали. І бачу, що оскільки ці канали належать різним олігархам і між ними є конкуренція, якісь теми, замовчувані, скажімо, на «Інтері», з’являються на «1+1», і навпаки. Думаю, це добре. Монополія була би значно гіршою. В інтернет-виданнях, які я читаю, наче нічого не замовчується. Статки Президента у фокусі, скандал із Panama Papers теж. Щодо нього ще раз аплодую Зурабу Аласанії, що він, попри критичне ставлення до сюжету «Громадського», все-таки дав його в ефір. Сам факт його виходу — символ того, наскільки вперед ми просунулися.

Від наших гостей та експертів я чую, що не так багато уваги на центральних каналах приділяється подіям у громадському секторі. Про волонтерів ще розповідають, але, скажімо, про систему електронного декларування як таку кажуть мало, а люди ще не всі зрозуміли, в чому його суть. На ТБ репортаж про вбивство чи чиюсь девіантну поведінку може займати 3–5 хвилин випуску. А про електронне декларування — завжди коротенький сюжет, замість показати історію: що це означає, який досвід інших країн. Звісно, для цих каналів важить рейтинг, але, може, вони могли би якось між собою домовитися, щоби якийсь відсоток часу приділяти важливим, але нерейтинговим питанням. Документальних фільмів хотілося б більше. «1+1» останнім часом цим радує, показує їх навіть у праймі.

Про замовчування мені важко судити й тому, що в нас на «Громадському радіо» немає таких тем. Є теми, які викликають у нас внутрішню дискусію. Ми даємо їх, але вирішуємо, в якому ключі й коли — прямо зараз чи почекаємо.

Через те, що в країні є політична конкуренція, я не думаю, що проблема із замовчуванням стоїть гостро. У журналістів, де б вони не працювали, є можливість порушувати різні питання. Я так робила, працюючи на СТБ: якщо там на певні теми був бан, я передавала відео на інші канали, де власник мав іншу політичну позицію. Я, може, неправильна журналістка й не дуже ганяюся за ексклюзивами… Для мене важливіше було, щоб матеріал вийшов і справа зрушила з місця.

Щоправда, не так багато уваги приділяється темі закупівлі озброєння. Так, там є певні закриті статті, але журналістам усе одно треба тиснути. Існує інформація, що серед постачальників чи виробників зброї є й родина Президента. Це дуже важливо й треба розробляти якусь формулу щільнішого контролю за цією темою. У США і Британії журналісти цим займаються. На Docudays UA цього року вразив американський фільм «Дрон», що викриває цю антилюдську систему війни, яку ведуть американські збройні сили за допомогою дронів проти мирного населення Пакистану. Так, ціллю є терористи, але страждає й мирне населення. Журналісти показали, як це відбувається і як рекрутують солдатів серед геймерів. Це приклад контролю суспільства й журналістів за Пентагоном. У нас цього бракує.

— Чому? Заважає тенденція до патріотичності в журналістиці?

— І це теж. Я також знаю, що наші колишні колеги, які нині в парламенті, не підтримують зусиль журналістів розібратися з цією темою. Із їхніх вуст звучить теза: «Ви не патріоти. У нас от-от має з’явитися озброєння, а ви дискредитуєте людей, які до цього причетні». Я вважаю це неприйнятним. Апеляція журналіста до патріотизму — це дуже часто маніпуляція. Треба про це пам’ятати.

Крім того, я думаю, в нас ще занадто мало журналістів, які розуміються на цьому. Серед наших колишніх військових мав би з’явитися цілий пласт журналістів або принаймні експертів. Раніше їх було два — Валентин Бадрак та Сергій Згурець. Тепер їх більше, але журналістів немає. Одного Юрія Бутусова мало. Як ми всі знаємо, він теж має певне обмеження в тематиці. Тут я розумію й не засуджую. Шкода, що не з’явилися ще журналісти, які закрили б усі лакуни.

Ще одна причина, на мою думку, — це низькі зарплати. Тому розумні й талановиті люди з аналітичним способом мислення, які могли би писати про це, йдуть в інші професії.

— У ситуації гібридної війни певні теми коментуються не зовсім адекватно не лише офіційними особами, але й навіть експертами (наприклад, тема «казематів СБУ», де нібито утримуються військовополонені, але на офіційному рівні цього не визнають). Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми?

— Наскільки я пам’ятаю з нашого ефіру, ми просто подавали всю інформацію, яку змогли знайти й перевірити, зокрема й офіційну. Мені здається, журналісти мають давати всі відомості, які є, навіть якщо це виглядає непатріотично. Це спонукатиме владу бути адекватнішою, називати речі своїми іменами й бути готовими до того, що Україна — не Росія. Війну з Росією влада називає АТО, тож має якось називати й установи, де утримуються військовополонені або, як вони кажуть, «громадяни Росії, які порушують законодавство України». Мовчання — не вихід, воно дає нашим ворогам можливість для маніпуляцій та інсинуацій.

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або замало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою відносно Президента?

— На «Громадському радіо» немає. Щодо інших ЗМІ мені важко відповісти. Водночас, я вважаю, що тепер не часи диктатури Януковича й журналісти мають більше можливостей працювати об’єктивно й чесно повідомляти про роботу й бізнес Президента Порошенка.

— Що, на ваш погляд, розділяє українську медіаспільноту тепер — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — в яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

Як ми любимо згадувати, коли був Янукович — він нас усіх легко об’єднував. Є така сентенція, що вирішення проблеми нижнього рівня (а це Янукович) породжує проблеми вищого рівня (як зовнішня агресія та Путін). До Януковича принаймні раз на рік можна було прийти на прес-конференцію й поставити нормальне питання. З теперішнім ворогом не так. З’явилася ця гібридність, яка ускладнює завдання солідарності журналістів.

Болючим є питання дієвої профспілки. Те, що відбулося в НМПУ, мені не подобається, я буду виходити. НМПУ і КЖЕ як організації в їхньому нинішньому стані для мене перестали існувати. Однак захищати свої права потрібно, ми всі підемо колись на пенсію…

Можливо, нова профспілка могла б нас об’єднати. А також прес-карта, яка видавалася б і забиралася самими журналістами. Це би трошки дисциплінувало, відвернуло журналістів від негарних справ, якими вони часом займаються — чи за гроші, чи помиляючись. До речі, треба давати право на помилку.

Відсутність прес-карти — це більша проблема навіть не для журналістів, а для тих громадян, які хочуть розібратися в тому, що відбувається. А їх після Революції гідності стало значно більше. Якщо вони читають певні повідомлення, підписані начебто журналістом, опубліковані в начебто медіа, вони схильні довіряти. Але сумніваються й перепитують. Прес-карта вирішила б це питання. Це як свого часу в середині 2000-х розмежували справжнє вершкове масло (з коров’ячого молока) і спред. Є журналісти, матеріали яких мають відповідати стандартам, і є люди, що висловлюються в соцмережах та на форумах. Таке розмежування не порушило б нашого права на свободу слова, але й не дезорієнтувало тисячі громадян.

Об’єднатися довкола ідей? Ідеї різні. І це нормально. Тепер з’являється багато нової інформації. Цінності й позиції можуть змінюватися. Я якось різко висловилася щодо спроби провести Марш рівності у Львові. У мене була перша реакція: «Та що ж ви робите, вас Москва розводить!». А моя колега Ірина Славінська написала про це колонку під назвою «Право на вулицю», в якій запитала, чому право вийти й висловитися мають тільки певні чоловіки, а не всі. І я після цього тексту переглянула свою позицію.

Об’єднатися довкола стандартів також навряд чи вийде. Було би краще, якби ми мали іншу економічну ситуацію на цьому ринку. Штучна ціна на телерекламу вбиває телевізійний ринок, тому для власників телеканалів це не є бізнесом, а лише платформою для впливу. Через викривлений рекламний ринок сутужно й регіональним каналам, які також кишенькові.

А що нас розділяє?

Дискусія довкола патріотизму. Хоча говорити треба про дотримання стандартів. У регіонах багато журналістів лишаються апріорі лояльними до влади. Бо так заведено. А хтось цього не сприймає, і це їхню спільноту розділяє. Мені здається, це якась ментальна проблема, якої не вирішити. Бо й молоді люди часто мислять так само… Це навіть не лояльність, а сервільність до влади. Але треба пам’ятати, що ще не так давно, якихось 26 років тому, всі журналісти були сервільними. Їм не треба було перевіряти інформацію, бо було тільки одне її джерело — радянська влада.

Треба більше займатися самоорганізацією, витрачати на це час. Адже ми їздили пізно вночі на зустрічі «Стоп цензурі!». Це мало свій результат. Тепер ситуація складніша, і, як правильно сказала Юлія Мостова, «ложа прессы обвалилась в сессионный зал». Такі яскраві журналісти, як Сергій Лещенко, Мустафа Найєм та Вікторія Сюмар, стали парламентарями, а нові харизматичні й водночас готові багато часу приділяти цеховим справам — ще не підросли.

Але все не так погано. Залежить, із чим порівнювати. Якщо з Росією — там усе погано, а якщо з Румунією — там журналісти, суспільство й держава йдуть на кілька років попереду нас. У них раніше виникло НАБУ, було ухвалено закон про прозорість медіавласності, й уже всі медіаолігархи, що впливали на політику ЗМІ, або сиділи, або сидять. Ми теж маємо поступ, він також нас має об’єднувати.

Просто варто поставити перед собою орієнтири, як колись: закон про доступ до інформації, про суспільне мовлення, про роздержавлення. Цих цілей було досягнуто.

Тепер такими цілями можуть бути прес-картка та закон про зміну порядку формування складу Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Це дуже-дуже на часі. Та закон про фінансову прозорість медіавласників. Я б із задоволенням зіставила декларацію про доходи Подщипкова, який довгий час називав себе власником каналу «112 Україна», у що я не вірила ніколи, або Мураєва, який запевняє, що має гроші на NewsOne, чи Ігоря Гужви, який казав, що заснував «Вести», а потім прийшли люди «міністра-втікача» і його просто вигнали...

Треба створювати якусь платформу за зразком «Стоп цензурі!». Її було створено у відповідь на тогочасний виклик. А тепер у нас не цензура, а радше самоцензура. Яка, до речі, теж є викликом. І для мене особисто теж — що стосується питання патріотизму й подачі різних поглядів. Треба, щоби стандарти й раціо в нас перемагали всі сумніви.

Фото — Олексій Темченко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2172
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду