ТК продовжує дискусію навколо легендарного журналу «Сучасність», його нинішнього становища та перспектив існування у вітчизняному медіапросторі. Після публікації колонки нашого постійного автора та екс-заступника головного редактора «Сучасності» Сергія Грабовського «Ave, «СУЧАСNІСТЬ»! на нашу адресу надійшла репліка Віктора Мороза. «Унікальний журнал із майже 50-річним досвідом видання "вільної української думки" має всі підстави найближчим часом припинити своє існування», - стверджує «формально досі ще головний редактор "Сучасності"», як нині відрекомендовує себе сам пан Мороз, і в цьому його бачення співзвучне з думками опонента. Проте Віктор Мороз викладає своє бачення причин жалюгідного становища одного з небагатьох українських «товстих» журналів.

Винесена в підзаголовок теза - не новина. «Сучасність» уже з десяток років хоч інколи й з'являється друком, але в такому обмеженому накладі, що про реальне існування годі й говорити. 17 років перебування в Україні здобули журналу три сотні передплатників на батьківщині й залишили з кількох тисяч три з половиною сотні передплатників у діаспорі.

Отож, журналу, котрий протягом трьох десятиліть видавався спочатку в Німеччині, а згодом у США, й акумулював на своїх сторінках справді вільну думку, нині не існує. Існують лише окремі спроби його реанімувати. До однієї з цих спроб був причетним і я як головний редактор, котрий впродовж 2008 року видав у світ 10 номерів журналу, радикально змінивши його контент, дизайн, структуру.

Свій погляд на цю історію вже виклав досить відомий журналіст, автор численних публікацій у вітчизняній пресі Сергій Грабовський. Чесно кажучи, неймовірно здивований і просто приголомшений шквалом на мою адресу такої ненависті від кандидата філософських наук, успішного й відомого в журналістському середовищі професіонала. Тим більше прикро це чути від людини, якій у середині 90-х я відкрив дорогу у фахову журналістику, часто запрошуючи його як експерта в свою досить популярну авторську радіопрограму на Українському радіо. Саме звідти він стартував на «Радіо Свобода», де й нині, сподіваюся, успішно працює.

Та й очоливши «Сучасність», саме я наполіг залишити Сергія Грабовського заступником головного редактора, хоча члени редакційної ради мені наполегливо рекомендували прибрати всю стару команду, котра впродовж півтора десятки років розтринькала все, що тільки можна було розтринькати, й по суті знищила видання.

А впродовж перших десяти років перебування в Україні команда «Сучасності» отримувала чималі кошти, що надходили із закордонної передплати від української діаспори. За цей час можна було б організувати суперсучасне видання з власною видавничою базою й власними приміщеннями, розгалуженою мережею постійних передплатників. Натомість не було зроблено елементарного - організованої роздрібної продажі. «Сучасності» просто ніде було купити.

Чим займалася стара команда «Сучасності» - не розповідатиму. Хоча менеджерське невміння й певна зверхність до журналістики нічим не применшують поетичного дару мого ще університетського приятеля Ігоря Римарука - одного з найкращих українських поетів останніх десятиліть.

Але чому впродовж одинадцяти років заступник головного редактора і такий щирий патріот унікального видання Сергій Грабовський був співучасником планомірного знищення журналу? Чому ніде не чути було його голосу протесту? Чому він мовчав? І заговорив лише тоді, коли прийшла людина, котра, не маючи для цього належних умов, може, й помилки робила, але щиро спробувала реанімувати вже майже бездиханне тіло колись процвітаючого часопису.

Треба було бачити, як радів Сергій, коли з номера в номер журнал почав якісно змінюватися і все більше ставав схожим на сучасне видання зі свіжим дизайном і оригінальним оформленням. Але його дитинна радість швидко скінчилася, коли головний редактор після редизайну й зміни структури взявся за контент.

Приступивши до реанімації унікального для України видання, я мав на руках лише затверджену засновником концепцію розвитку журналу, що передбачала повернення до першоджерел, коли журнал був органом вільної української думки, тобто громадсько-політичним, але позапартійним виданням. І це все. Від попередньої команди не надійшло жодного комп'ютера, жодної оргтехніки. Я мав практично порожній портфель матеріалів і відсутність єдиного приміщення для колективу.

І якщо всі матеріально-технічні негаразди було подолано за допомогою підтримки академіка Ігоря Юхновського й очолюваного ним Українського інституту національної пам'яті, котрий став новим засновником журналу, то брак матеріалів серйозно гальмував роботу.

За попередньої команди «Сучасність» була навіть не культурологічним, а літературним виданням. Поставивши за мету створення громадсько-політичного проекту, треба було й наповнювати його відповідними матеріалами. Автори б яких, при тому, не претендували на гонорар.

Перші два номери далися важко й довелося йти на неминучі компроміси. Одним із таких компромісів стала публікація під різними псевдо в одному номері кількох матеріалів Сергія Грабовського. В другому те ж саме.

На третій номер у нас уже з'явилися кошти на гонорари (на той час найкращі гонорари в Києві). Ця звістка швидко облетіла потенційних авторів і вже на наступне число ми мали запас матеріалів. І навіть могли дозволити собі давати із уже опублікованої роботи Оксани Пахльовської уривок не на 70 тисяч знаків, а скоротити його принаймні до 40 тисяч. Тим більше могли не ставити по три матеріали штатних працівників, що взагалі не лізе ні в які ворота. Ось звідси й почався «жах», про який пише шановний кандидат філософських наук.

Я знав, що пан Грабовський перед цим уже не з одним виданням гучно «побив горшки», звинувативши своїх опонентів у недемократизмі, авторитаризмі, в не тій ідеологічній чи партійній заангажованості.

Почавши реалізовувати доктрину вільного обміну думок, де конкурувати між собою можуть лише тексти, а не прізвища авторів, я наразився на дивовижно категоричну - аж до відвертої істерики - протидію пана Грабовського. Виявляється, є автори правильні, є не дуже правильні. А є й такі, котрих зовсім не можна давати в такому пристойному журналі. Відверто освітянські, історико-інформаційні матеріали Сергія Ігоревича можна й по три давати в одному номері, а от інші, досить концептуальні й контраверсійні - категорично не можна. Бо цей доктор філософських наук - прихований євразієць. А інший автор, котрий закінчив крім українського ще й німецький та американський університети, пропагує ультралібералізм. Ще інший, пропонуючи для країни жорстку президентську модель, нав'язує деспотичну форму правління й оспівує нацизм.

Хай дарує читач за такі дрібні деталі, але ТК професійне видання й де, як не на його сторінках, дискутувати про професіональні речі. Та й прізвище відомого автора в тому числі й ТК аж надто знайоме широкому загалу журналістів, тому я змушений пояснити красномовні деталі, про які не пише Грабовський, воліючи одразу вдаватися до узагальнень, котрі, за його визначенням, мають одразу знищити опонента. Про це аж надто красномовно свідчить ніби мимохіть кинутий ним останній улюблений аргумент певної категорії українців. Ніби контрольний постріл: «Він служив у КДБ».

Пан Сергій висловлюється делікатніше про мою «службу у певних структурах ідеологічної безпеки совдепівських часів». Якщо він має на увазі роботу в часи перебудови на українському Іномовленні, куди я прийшов 1986 року й де керував службою громадсько-політичного мовлення, то я мушу його розчарувати: рівень кадрового добору, фаховості й демократизму на той час на Іномовленні був таким, що я не порівнював би це навіть із нинішніми часами повного розгулу ніби як демократії, а насправді безвідповідальності, продажності й непрофесіоналізму.

Та й кожного, хто колись працював на Іномовленні, зараховувати до служби в спецорганах, - не дуже розумно й порядно. А для шановного кандидата філософських наук і члена Асоціації українських письменників (уже багато років неіснуючої) просто дико. Це все одно що я нині звинувачував би Сергія Грабовського в тому, що він тільки тому, що працює на «Радіо Свобода», є агентом ЦРУ, Моссаду і т. д.

Усіх цих непорозумінь вдалося б легко уникнути, якби з самого початку відновлення «Сучасності» було б чітко визначено повноваження і статус керівників видання. Як і самого видання, котре не мало ані юридичної особи, ані Статуту, за яким би працювало.

З червня минулого року співзасновником і основним спонсором журналу став Фонд молодіжних демократичних ініціатив, котрим керував на той час ще лідер «Нашої України» В'ячеслав Кириленко. В'ячеслав Анатолійович радо підтримав мою концепцію розвитку видання й пообіцяв активну фінансову допомогу аж до рекламної кампанії вартістю в кілька мільйонів. Судячи з виділеного гонорарного фонду, це здавалося цілком імовірним.

Проте навіть тимчасові правила функціонування журналу й чіткий розподіл обов'язків новий співзасновник чомусь відмовився підписати. Не беруся стверджувати, що так було задумано, але однозначно це була засаднича помилка, котра згодом привела до безлічі непорозумінь, котрі легко можна було б уникнути, формалізувавши права й обов'язки керівників редакції.

Ну а коли під кінець року у Фонду закінчилися гроші, журнал знову надовго припинив своє існування. Навіть у тому, що 12-те число журналу кілька місяців пролежало в типографії, бо в співзасновників не було грошей викупити його, був винен головний редактор...

Формально я досі залишаюся головним редактором «Сучасності», бо співзасновники досі не можуть провести засідання редакційної ради з моїм звітом. А відповідно - й затвердити в разі необхідності нове керівництво. Фонд молодіжних демократичних ініціатив ось уже кілька місяців уникає цього демократичного заходу, доручивши натомість новій команді тимчасовий випуск журналу, котра знову перетворила його на літературне видання.

Ситуація парадоксальна, але цілком характерна для нашого часу. Оновлення журналу відбулося, але не сталося відродження. Для цього потрібні чіткі й формалізовані засади редакційної політики й пристойні кошти. Нині ж переважна більшість українських видань перетворилися на замкнені гуртки за ідеологічними інтересами, котрі випускають продукцію для вузького кола своїх однодумців.

Усупереч багатьом обставинам я спробував зробити видання для широкого кола потенційних читачів із різними ідеологічними й політичними переконаннями. Незважаючи на не зовсім сприятливі обставини, вважаю, що мені це майже вдалося. Принаймні, нароблено певний досвід створення якісно нового для країни позапартійного громадсько-політичного інтелектуального видання. Можливо, цей досвід комусь знадобиться.

Віктор Мороз, головний редактор журналу «Сучасність»

Фото - http://mazepa.in.ua/