detector.media
Ан Жюлак
31.03.2024 18:40
Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром
Про роботу воєнкорів і справжніх прес-офіцерів, що майже завжди лишається за кадром
Тепер — після того, що трапилось, — ці речі здаються неважливими. Якщо чесно, після того, як я дізналась про загибель хлопців, я про більшість із них навіть забула. До тригерного моменту. І от саме цей тригер нагадав мені, що ці речі все ж дещо та значать, щоби про них розповісти.

Під Кліщіївку я їхала після нічної зйомки з прикордонниками. Я прихворіла, мені було не дуже добре, але нічого смертельного, нічого заразного, просто самопочуття не дуже.

Я вблагала прикордонників перенести на наступний день наш виїзд на пів доби на позиції, де не опалюється бліндаж. Подумала, що там мені буде зовсім кранти.

Випила сильно багато ліків, поспала 4 години.

Ну, ніби трохи прийшла до тями.

І тут мені пише Іра Рибакова. Я просилась до піхоти 93-ї ОМБр на Бахмутський, і вона каже, що можемо виїхати ввечері.

Можемо, і хлопці готові взяти прямісінько під Кліщіївку. Зустрітися з піхотинцями, які тримають село, попрацювати з аеророзвідниками, які покажуть нам, як виглядає село.

Наступний виїзд міг бути лише плюс-мінус за тиждень.

А в мого коханнячка — військовослужбовця Збройних сил — вже триває відпустка. Яка, як ви знаєте, буває в кращому випадку декілька разів на рік і п'ять днів якої ми домовились побути разом. Так підходило обом.

І от, якщо я не поїду зараз на виїзд, я:

а) не запишу роботу і думки найсміливіших людей на планеті на околицях Кліщіївки;

б) не проведу 5 щасливих днів із моїх хлопцем, який, блять, заслуговує на ці 5 щасливих днів, як я і обіцяла.

Тож я їду. На околиці Кліщіївки я б і не в такому стані поїхала, якщо чесно.

Від точки висадки до точки, де ми працюватимемо, більше кілометра (не скажу точно скільки з міркувань безпеки).

Ми йдемо в цілковитій темряві (не буду заглиблюватися в подробиці з міркувань безпеки).

Дорога, звісно ж, агонь: грязюка, яку рік місила наша і ворожа броня, замерзла доволі високими брилами. Ну, не багно і вже чудово, — думаю.

З брил краще не сходити, бо землі звільнені в кінці літа, і там де ми не обладнали позиції, фіг знає, чи хтось щось розміновував.

Після понад 12 кілометрів такої ж доріжки «туди і назад» із Роботиного — це була б смішна прогулянка. Якби не таке собі самопочуття.

Ну ок, дійшли і добре. Потрапили! Я щаслива.

Одразу зрозуміли, що ми в квадраті, який люблять ворожі гради, танки, БМП:

— БАААХ!

— То що?

— Це прихід, танчик, — з посмішкою каже Єнот.

Бліндаж щоразу трішки підскакує, але так, щоб не розгубити накати.

 — Пух! Пух-пух! Пух! Пууух!

— Гради...

— Та це не гради! Від них вуха не закладає!

— А що ще? Гради, — перечаються між собою ТікТокер і Моісей.

А потім починається ранок.

Ворог штурмує «сусідів» позицій нашої піхоти, якими командує наш бліндаж. Відбиваються. І тут:

— Бах-бах-бах! Бах, бах!

— Це що? — питаю.

— По нам беха єбашить, он з димів хуяре, — каже ТікТокер.

Свист.

— БАААААХ!

— А оце було максимально непріятно,—  каже ТікТокер і додає в рацію, що в нас обстрілюють КСП.

Але якщо ви думаєте, що я хвилююсь про ці обстріли чи те, що зовсім поряд по дорозі я бачила вщент вигорівший бліндаж, то ні.

По-перше, все, що відбувається, достатньо напружено і цікаво для матеріалу. Працюємо.

По-друге, мені все ще не прям дуже добре. В бліндажі трішки накурено, а тут ще і цей недуг. Коротше, недобре.

Недобре, а піти прогулятись в «посадку» з голих сірничків, коли квадрат доволі цікавий ворожій артилерії, а поруч ідуть штурмові дії — бажання не так багато. Тож краще мінімізувати такі прогулянки. Максимально потерпіти тобто.

Вдень мені ліпшає.

І, дякуючи силам наших арти і ударних БПЛА, — штурмові групи лаптів розбиті.

Настає затишшя.

Ми ним користаємось, як я могла тільки мріяти.

Переміщуємося до точки, звідки нам відкривається вигляд на Кліщіївку. Оце ми з безстрашним сержантом Єнотом роздивляємось її (на фото).

Кліщіївку, яку наші 80-ка, «Лють», 5-та ОШБр і 93-тя ОМБр, звільняли великими зусиллями. Я знімала наші штурми, тож давно хотіла показати людям, за що ж ми так відчайдушно бились.

Ми зняли кадри Кліщіївки і ще поназнімали наших мужніх військовослужбовців з інших позицій.

Далі все було досить штатно.

Ми записали всіх хлопців, які хотіли говорити.

Говорити хотіли ВСІ!!!

Це важливо. Я вже писала, але повторю — ТікТокер наполягав, хоч і напівжартома, щоб ми писали його ще вночі, не чекаючи денного світла. Бо такі місця, раптом що — і не вийде.

Пересиділи вечірній обстріл і пішли виходити з позицій.

Виходити було легше, ніж заходити (з міркувань безпеки не скажу чому).

Важливо!!!

Заради нас не ганяли окремий транспорт, ми переміщалися разом з особовим складом, щоб не створювати нікому проблем.

Наостанок я побачила, як на обрії сяє зарево. Судячи зі звуків, то були приходи градів. Хотіла зняти. Відволіклась від вдивляння в брили в темряві. Звісно, впала. Підвелась. Все норм, тільки забила коліно.

Почала хвилюватись, що з цим коліном знову підведу прикордонників, з якими через 6 годин маю виїхати на добу на виїзд. А я його вже два рази перенесла.

З коліном все виявилось плюс-мінус все ок. Ходити можу.

Синець і трохи поболює, все норм.

На той момент, ми спали шість годин за дві доби, які весь час працювали.

Поїхала з прикордонниками.

Почувалась вже майже здоровою, попри коліно.

Застала ворожий штурм і блискавичне його відбиття ударними БПЛА-операторами, з якими я працювала.

Відпрацювала. Виїхала з позицій ввечері. Задоволена.

Іра спитала в мене, як я вивезла.

Я відповіла, що на диво нормально. Зважаючи, що працювала не дуже здоровою. Три доби без нормального сну в не найприємніших у світі місцях. Загалом відрядження в такому темпі, де наживо все було успішним, тривало 17 діб.

Поїхала до свого ЗСУшника. В дорозі і перші дні, коли він лягав спати або ще спав — виписувала сюжет із-під Кліщіївки. Поспішала, бо це не «прохідний матеріал». Встигла на запланований день, але на жаль, не встигла...

Паралельно, поки йшов монтаж, проводила зі своїм коханнячком 5 щасливих днів.

До речі, символічно, що від бригади холодноярівців я поїхала до місць Холодноярівської республіки. Ми так планували давно, ще з осені... Співпало.

Так, відволіклась.

Поверталася в автобусі з нашого вікенду. Поспішала доробити останні правки по сюжету, який мав вийти через три години.

Іра написала, що ТікТокер і Моісей загинули зранку.

Настрій, від вдалого відрядження і 5 щасливих днів на Черкащині пішов в пизду.

Всі складності і обставини, які я описала вище, пішли туди ж.

Треба відкладати публікацію. Маємо переробити її на присвяту. Ми це зробили.

Все, що я описала вище, — дрібниці у порівнянні з життями людей. До того ж, кращих на планеті людей.

АЛЕ. Вони важливі для того, щоб ви спробували зрозуміти, чому я не можу спокійно дивитись на байдужість, лінь, бездіяльність, інертність.

Чому я така категорична і знервована.

Чому я не можу спокійно і беземоційно говорити про шкідників, які не пускають воєнкорів до найкращих на планеті людей у найгірших на світі місцях.

Шкідників, які після всього цього змушують нас розбивати лоба об бетонну стіну бюрократії, дурнуватих заборон, — не виправданих, як деякі виправдані, а саме дурнуватих заборон — від «лежачих на посаді» пресофіцерів цілих напрямків.

Не таких самовідданих і відданих інтересам своїх бойових бригад, як Іра Рибакова чи Сергей Скибчик, а кардинальних їхніх протилежностей.

В Роботиному, Кліщіївці чи будь-якій іншій срачній точці якраз і знаходяться найкращі люди, які найбільше потребують нашої уваги і уваги суспільства!

Якщо ви подивитесь будь-який репортаж зі сраки світу, то побачите, про що я говорю.

Але щоб потрапити в такі місця, найчастіше (не в цих випадках), треба розбити голову об бюрократичну стіну.

«Розбити голову об стіну», щоб пережити подібний описаний вище піздєц.

Я ні в якому разі не прирівнюю себе до найкращих в світі людей із Сил оборони.

Я казала і кажу, що моє життя нічим не цінніше за їхнє, щоб мені казати «туда нізя, там небезпечно» і змушувати розбивати голову об бетонну стіну «нізя».

Я хочу показати їхній подвиг, і давайте я сама вирішу, наскільки я готова ризикувати життям для цього.

Мене ніхто до цього не примушував, я можу цього не робити. Але я мушу. Я так бачу свою роль. І, здебільшого, я думаю, що я обрала для себе правильне місце на цій війні.

Служу тим, хто служить народу України.

ПС. Не перепрошую за довгочит. Можливо, якщо ви таки дочитали, ви захочете піти і подивитись на ТікТокера і Моісея, яких з нами більше нема.

А також на Канаду, Єнота, Плюсіка, Богдана, Харкова, Сергія, Бармена і нас з Ірою та моїм оператором Андрієм, які є.

Про те, що це все треба написати, я подумала, коли прочитала в Іри: це була одна з найскладніших зйомок.

Для мене теж...

Одна з найскладніших для мене вона була все ще тому, що загинули Кирило і Олексій.

І тому, що в тому місці життя і смерть всіх навколо значно ближче одне до одного, ніж в інших місцях навіть на фронті.

А оці всі труднощі, які вище, то просто трішки більший за рядовий буденний піздєц.

Фото: Ан Жюлак та Єнот, авторка Ірина Рибакова

Джерело: фейсбук-сторінка Ан Жюлак

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY