А я думаю, чого це в мене стрічка на фейсбуці цілий день «пугачовщину» згадує. Виявляється, це метреса радянської естради Алла Пугачова  свого мужа Максима Галкіна підтримала, який проти війни висловлюється. Наш народ розтікся від розчулення й дякує Аллє Барісавнє за паддєржку України.

Звісно, це нам на користь. Вона там у них досі в авторитетах ходить. Вона прочистить мозок багатьом росіянам.

Але чи треба нам із цього приводу пускати мильні бульбашки, розчулення сльози вдячності? Може, все ж таки спробуємо погуглити, пошукати, яка була їхня позиція раніше? І  безсторонній гугл нам підкаже, що Максим Галкін 2015 року в Ялті, яка, як відомо, розташована в окупованому співвітчизниками Галкіна й Пугачової Криму, вів концерт із якоюсь Пелагеєю на день Росії.

Я припускаю: поки його особисто не торкалося, він не був проти окупації Криму, не виступав проти війни на Донбасі. Але до 24.02 наші західні партнери попереджали про безпрецедентні санкції проти Росії. Отож, можливо, Максим усвідомив, що це стосуватиметься і його персонально, й негайно зробився пацифістом.

Ну і в листі його дружини міститься не осуд убивства українців, а турбота про «припинення загибелі наших хлопців за ілюзорні цілі, які роблять нашу країну ізгоєм та обтяжують життя наших громадян».  Про те, що «наші хлопці» скоюють в Україні воєнні злочини, Пугачова не каже.

Кілька місяців тому навіть відкритий лист гуляв проти війни, який підписали кілька сотень росіян, зокрема й Максим Галкін. Серед підписантів можна дуже цікаві прізвища побачити. Наприклад, Марата Гельмана, який себе позиціонує галеристом. Він справді виставки в галереях організовує. Та коли копнути його біографію далі, то виявиться, що цей той тип, котрий у часи перебування кума Путіна Медведчука на посаді глави кучминої адміністрації запроваджував так звані темники.

Хто не знає — це такі собі інструкції для ЗМІ, котрі диктували, як висвітлювати ту чи іншу подію. Тобто це інструменти цензури. Він це спершу випробував у Москві, а потім переніс на наші терени. В Москві пройшло. А в нас — ні. Відбулася журналістська революція, яка передувала революції Помаранчевій. Фактично він сприяв згортанню демократії в Росії, що в кінцевому підсумку призвело до війни проти нас. Може, і йому подякуємо?

Я не закликаю затикати їм рота. Навпаки — хай собі балакають. Вони впливатимуть на свою аудиторію. Нам це вигідно. І нам треба це підтримувати, але шукати шляхи підтримувати так, щоб самим не забруднитися.

Ця історія ще раз виводить нас на проблему стосунків із «хорошими росіянами». Власне, недавні бурхливі обговорення діалогу українця Юрія Андруховича з росіянином Міхаілом Шишкіним на норвезькому книжковому форумі саме про це. Одні категорично заперечували проти будь-яких контактів, аргументуючи це тим, що це аморально в той час, коли росіяни вбивають українців. Інші казали, що є російські письменники не лише антипутінці, але й антиімперці, і з ними варто дружити. Гострота дискусії зрозуміла особливо на тлі того,  що ми побачили в Бучі, Гостомелі, Ізюмі та багатьох інших звільнених містах та селах України.

Гадаю, емоції варто притлумити й увімкнути раціо. Нам треба прагматично вчитися використовувати їх на свою користь. Як реально хороших росіян, тобто тих, які щиро були на нашому боці з 2014 року,  або ж щиро визнали провину Росії перед Україною після 24 лютого 2022-го, так і тих, хто стає на наш бік із кон’юнктурних міркувань. Тому що вони можуть бути інструментами впливу на російську аудиторію, а дехто й на міжнародну. І це має стати нашою інформаційною зброєю. Так само, як і захоплена на полі бою вогнепальна зброя.

Отож, як позиція взагалі не подавати їм руки, так і позиція уклінно дякувати — мають поступитися раціональному розрахунку: вигідно нам це чи ні?

Наприклад, українка, яка у ватиканській ході цього року несла хреста разом із росіянкою, була використана для псевдопацифістської ідеї примирення. На той час миритися можна було лише на російських умовах. Тому українці цілком резонно засудили таку акцію.

А якщо росіянин послідовно, з 2014 року, виступає проти війни і проти імперії, то варто подумати над тим, як із ним співпрацювати. Гасла про розвал імперії, про злочини Росії, про вину росіян з уст росіянина звучатимуть значно переконливіше, ніж з уст українця. Для чого нам від цього відмовлятися?

Ну і на майбутнє. Навіть якщо уявити найкращий для нас сценарій, коли ми повернемо всі наші території, а імперія розвалиться, росіяни нікуди не дінуться. Нам це може дуже не подобатися, але з ними доведеться налагоджувати контакти. Якщо ми не хочемо, щоб біля нашого кордону залишалася агресивна маса народу, то треба вибудовувати стратегію комунікацій.