Це вже стає традицією: раз на кілька днів хтось із західних лідерів або впливових медіа висловлює думку, що Україні варто (доведеться) домовлятися з Росією і, можливо, йти на поступки. І українці відразу вирішують, що «Захід нас злив». Так було із закликом французького президента Емманюеля Макрона «не принижувати Росію»; так було з редакційною колонкою в The New York Times, де військову перемогу України над Росією назвали малоймовірною; так було і з висловлюваннями ветерана-дипломата Генрі Кіссінджера, який сказав, що нам слід поступитися Росії територіями.

Почнімо з того, що все це — просто думки. І вони не визначають мейнстрим у ставленні Заходу до війни, яку Росія веде проти України. І вважати, що, мовляв, «такі статті просто так не виходять, і, напевне, це злив із владних кіл» (ну так, із Вашингтонського обкому), немає ніяких підстав. Кому, як не українським журналістам, знати, що виходять, ще й як виходять от саме «просто так», без жодного зовнішнього спонукання. Ба більше: в західній публіцистиці існує прийом «адвокатури диявола» з метою загострити суспільну увагу й суспільну дискусію з певної проблеми. Хтозна — можливо, це той самий випадок.  

Генрі Кіссінджер (уроджений Хайнц Кіссінгер), який виступив у Давосі з пропозицією української поразки напередодні свого 99-го дня народження, є радше почесним ветераном, живою реліквією минулих епох, ніж авторитетним діячем сьогодення. Він обіймав важливий пост радника президента США з питань національної безпеки від 1969 по 1975 роки за президентства Річарда Ніксона та Джералда Форда. І був державним секретарем США з 1973 по 1977 роки, також за  президентства тих самих Ніксона та Форда, протягом близько двох років, — чи не єдиний в історії США приклад, — суміщаючи обидві ці посади.   

Саме він був автором цілої епохи — розрядки міжнародної напруженості, а чи просто Розрядки, — коли США та СРСР, Захід та комуністичний Схід перетворилися на таких собі партнерів у протистоянні. Аж до спільного польоту в космос, відомого як «Союз — Аполлон». І, до речі, в авангарді розрядки тоді йшли Франція й тодішня Західна Німеччина.

Саме за зоряних часів Кіссінджера й за його авторства було розрубано — причому за шаленої поступки Заходу Москві — найгарячіший європейський вузол: Захід визнав комуністичну Східну Німеччину, а Москва — Західну Німеччину, обидві німецькі держави визнали одна одну і вступили до ООН. Обидві німецькі держави визнали себе в актуальних на той час кордонах, а не кожна в межах усієї Німеччини. Захід перестав вважати комуністичну НДР частиною Німеччини, окупованою Радянським Союзом, і, відповідно, перестав вважати СРСР окупантом. Ну, а менш ніж за двадцять років обидві частини Німеччини возз’єднались під палкі привітання того ж Кіссінджера. 

Так, Кіссінджер зняв постійну загрозу війни у Європі, а обмежені, але вже далеко не нульові економічні та культурні зв'язки між СРСР та Заходом розмивали комунізм ізсередини. Й сьогодні, радше за все, Кіссінджер робить хрестоматійну помилку — прагне застосувати старий досвід до зовсім іншої ситуації, «перемогти у минулій війні». Тільки якщо й можна порівнювати путінську Росію з СРСР — то не з брежнєвським, а зі сталінським, ніякої розрядки з яким не було й і близько бути не могло.

Припускаю, що досвід розрядки не проти повторити й влада Франції та Німеччини — щоб окуповані території України кількадесят років побули такою собі «новою НДР». От тільки СРСР не знищував східних німців до ноги, не переселяв їх до Сибіру, не заселяв Східну Німеччину росіянами, не намагався її анексувати й не проголошував, що «ми один народ». А якби зараз спробувати повторити досвід двох Німеччин із окупованою та вільною частинами України, боюся, що за двадцять років не було б що об’єднувати — з окупованою частиною сталося б те саме, що з Калінінградською областю Росії. 

На Заході повторюють, що Путін хоче відновити Радянський Союз. Хоча, здається, за не раз висловлюваного Путіним презирства за Леніним, і Захід, і Україна не мали б сумніватися: «СРСР» для Путіна — лише «історична форма Росії», й саме Російську імперію він хоче відновити. Ту саму, яка мала нав’язливі їдеї захопити чорноморські протоки (привіт, пане Ердогане) та «ісконно православную» Святу Землю (привіт, пане Бенете). І хтозна, може, російська військова присутність у Сирії — не просто так, а заділ на віддалене майбутнє, коли черга дійде?   

Ми маємо втовкмачувати західним політикам цю істину: що путінська Росія зовсім не є аналогом брежнєвсього СРСР, і самі ідеї «співпраці» Росії з Заходом, а тим паче поступок Росії, для Путіна є лише способом ослаблювати та прибирати Захід до своїх рук. 

Тож маємо переконувати західних політиків не повторювати помилку Кіссінджера — тим паче, на відміну від нього, для чинних західних політиків спогади про славетне минуле іще не затулили собою актуальну реальність. 

Фото: The World Affairs Council of Philadelphia/Flickr