Історія про те, як видання «Заборона» влітку 2020 року «зненацька» довідалось про існування проєкту StopFake, вирішило з’ясувати, хто це такі і чим займаються, і за допомогою експертів (за збігом — своїх політичних однодумців) продемонструвало зв’язки фактчекерів із ультраправими — гнітюча.

Прикро, коли одна структура й без того не надто потужного громадянського суспільства атакує іншу через примарні ідеологічні розбіжності (Євген Федченко — нацист, ха-ха). Тим більше, що в цих структур насправді набагато більше спільного, ніж відмінного.

Принаймні, мені так завжди здавалося — у «Заборони» як організації більше ціннісно спільного зі StopFake, ніж із виданням «Страна.uа», яке «викрило» StopFake в тому самому ключі та з тими самими аргументами ще 31 березня. А 1 липня продовжило тему в матеріалі з промовистим заголовком  «Facebook и нацисты. Как и почему цензоры соцсети блокируют критику ультраправых в Украине», використавши вже й дописи шеф-редакторки «Заборони» Катерини Сергацкової.

Такі конфлікти завжди розколюють спільноту. Наприклад, я випадково — чесно, зовсім випадково, — знаю, що у грудні 2018-го «Заборона» мала намір співпрацювати із StopFake у спільному проєкті перед виборами, який так і не відбувся. А тепер, напевно, співпраця між ними не складеться :)

Ще гірше те, що дискусія, яка виникає в соцмережах та в інших комунікаційних вимірах навколо таких конфліктів, не допомагає народженню істини, а тільки радикалізує частини загалом адекватного проукраїнського середовища, атомізує його. І вже не лише медіа та навколомедійні громадські організації (і «Заборона», і StopFake є і тим, і іншим, як і «Детектор медіа»), а й їхні читачі та друзі їхніх читачів починають гризтися та ділитися на прибічників «агентів Кремля» та «пособників неонацизму».

Вони часто визначаються, на чий бік ставати, навіть не розібравшись у ситуації, не прочитавши аргументації, не прочитавши взагалі нічого, крім заголовків і підводок у фейсбуку. Хтось — тому, що особисто знає учасників конфлікту. Хтось — тому, що чув про них щось хороше або погане. Хтось суто за ключовими словами: погано/добре пишуть про правих — отже, хороші/погані.

Одним із мотивів, аби стати на бік обвинувачення в цьому конфлікті, є довіра до якісного медійного контенту «Заборони» — репортажів, документальних сюжетів, глибоких і нестандартних досліджень, більшість яких не має політичного підтексту й не просуває жодних прихованих ідей. І навпаки — ненависникам неможливо довести, що політично заангажовані випади цієї команди не анулюють і не перекреслюють усі круті й професійні речі, які вона робить.

І особливо засмучує те, як легко поєднуються ці речі, які мали би бути несумісними: якісна журналістика (а «Заборона», на мою думку — одна з найблискучіших медійних команд в Україні) і відверта політична пропаганда.

Хоча редакція видання й декларує: «…мы сейчас должны защитить пространство профессии, журналистики, и периодически бить себя по рукам, чтобы не высказываться как активисты. Сегодня это суперважно – сохранять профессиональную позицию, в которой ты готов услышать обе стороны, готов предоставить слово разным людям. Не для того, чтобы сбалансировать мнение, а для того, чтобы разобраться в том, что происходит».

Та коли на видноколі з’являються «ультраправі», ці правильні підходи не працюють, і професійна команда якісного ЗМІ поводиться як Рокі з мультсеріалу про Чипа і Дейла, коли бачив сир. «Заборона» непогано захищається від критики, але тут навряд чи матиме що заперечити — ніяким «різним людям» слова видання не надало. У матеріалі про StopFake є позиція лише їхніх однодумців — ненависників ультраправих, які борються з «нацистами» в різних площинах: правозахисній, дослідницькій, активістській. Одна сторона.

Хоча підозрюю, що чимало колег із медійно-експертного середовища охоче відповіли б колегам на запитання, чи є StopFake праворадикальним ресурсом і чи бачимо ми в їхній роботі якісь ознаки «нацизму». Але нас ніхто не питав.

Пропозиція «надати майданчик для висловлення позиції» самому StopFake вилилась у те, що коли ця організація відповіла на закиди «Заборони», та обмежилась посиланням на цю відповідь у врізі до чергової порції наїздів-виправдань. Трохи не так я уявляв «майданчик для висловлення позиції».

Пару років тому вже доводилося писати про аналогічну ситуацію, щоправда, з іншим медіа — «Громадським». Повторюся: політична боротьба не є функцією журналістики. Нам не варто й не можна бути ніякими -істами – тільки журналістами. Всі інші ізми потрібно вміти лишати за порогом редакції.

Від себе (це ж блог) скажу, що історії про музичні групи, які заперечують Голокост і прославляють нацистів, та інших персонажів, описаних у матеріалі «Заборони», викликають у мене огиду та обурення. Не розумію, чому все це толерують правоохоронні органи. Я б не дружив із такими людьми і не тиснув би їм руки.

А ось професійним і пасіонарним журналістам, які вчаться і, сподіваюся, врешті навчаться розмежовувати свої політичні погляди та журналістську роботу, — потисну охоче. Тільки після карантину :)