Кілька колег із «Громадського» попросили мене пояснити, чому я несхвально поставився до їхньої редакційної колонки-заяви «Називати речі своїми іменами». Гаразд, спробую.

Спершу дисклеймер. Злочини на ксенофобському ґрунті – абсолютне зло. Вони повинні бути припинені. Всі, хто їх чинить – притягнуті до кримінальної відповідальності. Всі, хто їх пропагує – покарані за пропаганду насильства й розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Жодного слова виправдання для тих, хто вбиває, калічить, палить або закликає до цього, в мене немає.

Колонка написана у псевдосамовикривальному ключі. Це зручна поза, коли промовець каже «ми», маючи на увазі насправді інших або всіх, крім себе самого.

«Чи не ми самі — українські медіа продовжуємо сором'язливо ховати очі від реалій ультраправого насильства?»

«Чи ми, медіа, чітко вказали на маніпуляцію, популізм, зрештою — на брехню?».

Вочевидь якраз «Громадського» це не стосується. Тут ретельно й пильно висвітлюють кожнісінький випадок того, що автори заяви називають «ультраправим насильством». Отже, йдеться про інші медіа.

Навряд чи можна стверджувати, що ВСІ українські медіа «…продовжують загравати з тими, хто ходить на дискусії та кінопокази з битами, ножами та газовими балончиками, надаючи майданчик нападнику поряд із жертвою… підміняти поняття консерватизму та відвертого людоненависництва». «Громадське» з ними точно ніколи не загравало, й брати на себе частку колективної провини не мусить і не може. Можна припустити, що маються на увазі якісь конкретні видання, радіостанції або телеканали.

Тоді треба мати сміливість назвати їх. Це про ICTV? Так і скажіть.

Ключовий посил матеріалу, винесений у заголовок: «Ми, українські медіа, перестали називати речі своїми іменами. А може ніколи й не робили цього».

Загалом дискурс «називання речей своїми іменами» зовсім не новий для українських медіа. Він існує багато років і завжди був протиставлений… wait for it… журналістським стандартам! Якраз тим самим, які проголошує найважливішою цінністю для себе редакція «Громадського».

Про це протиставлення колегам із «Громадського» відомо. Наприклад, коли йшлося про (не)називання озброєних проросійських сепаратистів на Донбасі терористами, журналісти «Громадського» посилались саме на те, що цих людей терористами формально не визнали. А отже, стандарти вимагають називати їх якось толерантніше. А опоненти журналістів «Громадського» – на необхідність називати речі своїми іменами: терористи і є терористи, хоч визнали їх, хоч ні.

Пробіжуся текстом колонки. «Молодики», «ультраправі організації», «праворадикали», «праворадикальні організації» і навіть «ультраправе насильство» (історія з «ультралівими», які нещодавно напали на українського військового в Києві, хоч і була висвітлена «Громадським» сумлінно, в цю матрицю не потрапила).

Можливо, колеги з «Громадського» здивуються, але всі наведені слова і словосполучення є не «своїми іменами», а ярликами з негативною конотацією. З числа тих самих нехороших слів, якими, згідно зі стандартами, людей називати не треба, бо вони самі себе так не ідентифікують. «Інвалід», «содоміт», «циган», «неонацист», «праворадикал»… «Лівак»! :)

Наскільки я знаю, колеги з «Громадського» не люблять, коли до них застосовують це слово. Вони самі не ідентифікують себе як «ліваків».

Можливо, якась із організацій, про які йдеться, й ідентифікує себе як праворадикальна чи ультраправа, проте цього ми ніколи не дізнаємось, бо автори заяви не назвали жодної, крім С14. Вона характеризує себе як патріотична й націоналістична.

Інакше кажучи, згідно зі стандартами, «ультраправе насильство» – оцінкове судження. Яке може з’явитись у публікації лише тоді, коли конкретно авторизоване. Тобто «насильство, яке Ангеліна Карякіна вважає ультраправим» :) Не звучить?

Знаю, що контраргументом буде довгий перелік випадків, коли люди й організації, уособлені чоловіками в масках на фото (ось воно, диявольське обличчя ультраправого насильства, не вистачає тільки ратиць і рогів на головах), зривали, били, палили, руйнували, погрожували, а тепер ось і вбили.

Все правда. Кожен із цих випадків заслуговує на осуд, кожен причетний – на кару.

Але те, що пропонують колегам з інших медіа автори колонки-заяви «Громадського» – це включитися в боротьбу. І не проти правопорушників, а проти неозначеної множини людей і організацій, об’єднаних певними – також не цілком конкретними – політичними ідеями.

На жаль, це звична для України картина: носії правих поглядів, замість «конкуренції ідеями», про яку йдеться в тій-такі заяві, займаються боротьбою з меншинами. А носії лівих поглядів – боротьбою з правими.

Проте політична боротьба не є функцією журналістики. Нам не варто й не можна бути ніякими -істами – тільки журналістами. Всі інші ізми потрібно вміти лишати за порогом редакції.

Безперечно, opinionated media, видання ліберальні чи консервативні, прихильні до тієї чи іншої політичної партії або течії, у цивілізованих країнах не рідкість. Їхня аудиторія зазвичай розуміє, що має справу з виданням із  чітко та прозоро ним самим визначеною політичною орієнтацією. І називає речі своїми іменами, тобто видання – лівим або правим.

І хоча «Громадське» вже давно нічого нікому не винне, але  ця його заява остаточно свідчить про його фактичне перетворення на ліве медіа. І це те, що варто було б зафіксувати у програмних документах замість стандартів та принципів, які записані там із 2013 року.

Євген Глібовицький нещодавно нагадав про зустріч друзів і засновників «Громадського», що відбулась у Львові кілька років тому під час «Форуму видавців». Присутній там Адам Міхнік довго мовчав, а потім сказав буквально кілька фраз, одна з яких була така: «Більше, ніж комуністів, я ненавиджу тільки дурних антикомуністів».

Цікаво було б запитати пана Адама, що він думає про фашистів і антифашистів.

Фото: скріншот відео Нацполіції