Я дописую книжку під робочою назвою «Вичавлена журналістика». Вона
буде видана Центром інформації про права людини. Йдеться про вільну
журналістику в окупованому Росією Криму. Вона розповість про різні
прийоми і методи боротьби з вільною журналістикою. Процентів на
вісімдесят вона складатиметься із свідчень кримських журналісті, інших
причетних осіб та деяких моїх вражень періоду анексії Криму. Микола
Семена – ключова особа в історії знищення кримської журналістики.

Днями окупаційний російський суд у Криму виявив великодушність.
Пом’якшив покарання  Миколи Семени – після завершення двох з половиню
річного терміну умовно йому буде заборонено займатися публічною
діяльністю не три, а два роки. Таке пом’якшення схоже на знущання.
Нагадаю, що його визнано винний у нібито закликах до порушення
територіальної цілісності Росії.

21 грудня буде презентовано книжку його статей, яку видали стараннями
колег з «Крим. Реалії».

З цієї нагоди пропоную почитати уривок розділу моєї книжки,
присвячений Миколі Семені.

***

Призначена російською владою прокурор Криму Наталія Поклонская
заявила, що журналісти виправдовують екстремістів і терористів.
«Відносно журналіста видання порушено кримінальну справу за ознаками
частини 2 статті 280.1 КК РФ. Цим журналістом була підготовлена й
опублікована стаття, в якій наводяться висловлювання, спрямовані на
порушення територіальної цілісності РФ, що не дозволено ні
журналістам, ні будь-кому іншому», - заявила вона  у день обшуків
журналістів.

Ім'я Миколи Семени  вона не назвала, але всі зацікавлені і так знали,
про кого ідеться. Поклонская  повідомила, що публікація була
присвячена блокаді Криму українськими активістами.

«Фактично вони виправдовують дії екстремістів і терористів. Ми не
дозволимо чинити злочини відносно громадян Російської Федерації і
Росії в цілому. Статус журналіста зобов'язує дотримуватися вимог
законодавства», - додала  так звана прокурор окупованого Криму.

Згадуючи про допит, Микола Семена каже, що він не збирався
відмовлятися від авторства статті про блокаду Криму. Він переконаний,
що під час конфіденційної розмова з адвокатом їх підслуховували:

«Ми з адвокатом Емілем Курбедіновим попросили слідчого забезпечити нам
конфіденційні умови для перемовин, як це належить за законом, і він
відвів нас у якусь погано обладнану кімнату, з дірками в стінах, з
перегородками, з столом і одним лише стільцем, з приставним столиком ,
на якому стояв електричний чайник.

Ми розуміли, що нас все рівно підслуховують, або навіть і записують чи
знімають. Але  нам потрібно було виробити якусь стратегію першого
допиту та наших відносин, тому ми продовжили розмову пошепки.  Згодом
після нас в кімнату рвучко зайшов високий огрядний чоловік, який
різким рухом увімкнув  електричний чайник. І мовчки вийшов.

Що ще в цій кімнаті увімкнулося  разом з чайником, можна тільки
гадати. Бо  для чого б співробітнику вриватися в кімнату для
конфіденційних розмов затриманих  з адвокатами та саме під час розмови
вмикати  чайник?

Відмовлятися від авторства статті на «Крим. Реаліях»  не було ні
сенсу, ні бажання. Я знав, що я не вчинив ніякого злочину.  Тому ми з
Курбедіновим домовились, що на першому ж допиті я визнаю авторство
свого тексту.  Однак заявлю, що він відповідає нормам міжнародного
права.  Підкреслю, що  я, беручи участь у міжнародній  дискусії,
скористався правом на свободу слова інформації, та свободу переконань.
Тим більше, що   текст був опублікований під рубрикою «Точка зору».
Саме це я і говорив на допиті.

Мірою запобіжного заходу слідчий обрав мені підписку про невиїзд. На
щастя, мене не заарештували. Десь о третій чи четвертій годині дня ми
вийшли з управління спецслужби.

Після першого допиту ми вирішили, що дамо слідчим  самим проявити
свою майстерність.  Щоб не допомагати їм,  я скористаюсь нормою статті
51 російської Конституції, яка дає право не свідчити проти себе.

Не варто навіть говорити, що та частина сусідів, яка співчувала мені,
була наполохана. Після мого повернення всі набігли до мене і
розпитували як та що. Вони згадали, що якраз в переддень обшуку у нас
на вулиці  помітили підозрілих людей. Ті залишили свою машину далеко
за рогом, і ходили по вулиці, роздивлялись та вивчали ситуацію,
особливості будинків, розташування проходів та інших будівель.
Зрозуміло, що це була розвідка спецслужби, яка вивчала місце
майбутньої операції.

Пізніше  сусіди звернули мою увагу, що і кілька днів після обшуку у
нас на вулиці була цілодобово запаркована якась невідома машина, в
якій  постійно працював відеореєстратор, що був направлений в бік
нашого будинку.  Стояла  вона з тиждень чи навіть більше.

Періодично до неї приходив якийсь чоловік.  Він кудись від’їздив на
короткий час, мабуть,  міняв карти пам’яті чи батарейки  в
відеореєстраторі, а потім  повертався і знову лишав машину на тому ж
місці.

Згодом навіть в кримськотатарській газеті «Авдет» були опубліковані
спостереження жителів інших місць, де відбувалися обшуки та арешти.
Вони розповідали,  що і в них в переддень обшуків проводилась розвідка
місцевості, а після обшуків цілодобово лишалися машини з працюючими
відеореєстраторами.

Отже,  це була звичайна практика роботи спецслужби  за місцем
проживання репресованих.  Так за цими ознаками кримчани навчилися
визначати, де саме завтра можливий  обшук, і що після нього  не слід
проявляти високої активності біля житла обшуканих та демонструвати
їхній відеокамері  зв’язки з тим, хто потрапив під підозру».

Історія Миколи Семени не лишилася непоміченою в світі.  З’їзд
Європейської федерації журналістів, який проходив у Сараєві 25-26
квітня,  ухвалив заяву під красномовною назвою «Репресії проти
журналістів у Криму вийшли на новий рівень».

«Раніше репресивні дії у Криму були спрямовані проти одного-двох
журналістів, – було сказано  в заяві, – Тепер російська влада обшукала
сімох представників журналістської професії. Одному з них, колишньому
кореспондентові української газети «День» пенсіонеру Миколі Семені
висунули звинувачення у закликах до порушення територіальної
цілісності Російської Федерації. Йому загрожує п’ять років
ув’язнення».

Комітет Ради Європи  із захисту журналістів також оцінив події в Криму
як найнебезпечніші для журналістів. Він опублікував нове попередження
максимального рівня про небезпеку для журналістів в окупованому Росією
Криму.

Микола Семена каже, що він був упевнений, що за ним прийдуть. Але
свідомо продовжував працювати для українських видань:

«Коли десь в кінці 2014 чи на початку 2015 року в Криму оголосили, що
на півострові дислоковано російський батальйон  кібервійск, роботу
яких згодом дуже хвалив міністр Сергій Шойгу, я зрозумів, що рано чи
пізно вони до мене прийдуть.

Однак, виїхати з Криму, або ж припинити роботу значило б капітулювати
в умовах фактичної війни. До того ж я розумів, що і редакція газети
«День», і сайт «Крим.Реалії» сподіваються на мене саме як на джерело
місцевої інформації, і ціна моя як журналіста саме в тому і полягає,
що я тут на місці можу спостерігати всі події і їх розвиток та
наслідки, все можу оцінювати з точку зору кримчан. Саме для цього в
усіх редакціях  світу і існують власні кореспонденти в регіонах.

Продовжувати працювати було тим більше важливо за   умов, коли
російська влада   вжила всіх засобів, щоб розповсюджувати по всьому
світу вигідну їм прикрашену інформацію  про стан справ у Криму. Було
створено  брехливі телеканали, які «завели» навіть  на супутник,
задіяли радіо, новостворені пропагандистські  сайти, направили до
півострова  масу російських журналістів-пропагандистів.

З іншого боку, щоб запобігати витоку небажаної для них інформації –
колаборанти витиснули з Криму всі незалежні ЗМІ, заборонили постачання
 до  Криму українських газет і журналів. Натомість забили кіоски
продукцією російських поліграфкомбінатів.

До того ж,  вони  поширили серед керівників підприємств та організацій
в службовому порядку таємні списки журналістів та ЗМІ, яким було
суворо заборонено передавати будь-яку інформацію і запрошувати на
будь- які заходи. Десятки колег за цим списком не пускали на
прес-конференції, не давали змоги  ставити  питання чиновникам, не
надавали прес-релізів і іншої інформації,  не відповідали на
інформаційні запити.

У березні-квітні кілька іноземних журналістських груп були пограбовані
та побиті. Журналістів часто затримували, обшукували, били. Іншими
словами – вони вжили заходів, щоб повністю відрізати світ від
правдивої незалежної інформації з Криму.

Отже,  в таких умовах припинити  працювати  значило б просто проявити
слабкодухість та дезертирувати  з роботи, яка саме зараз так потрібна
редакції. Тому я, звичайно розумів, на який ризик  я сам себе наражаю,
але журналістський професійний обов’язок переважив міркування
особистої  безпеки.

Слід сказати, що ще в лютому-березні-квітні 2014 року у нас були
зовсім інші умови та уявлення про роботу журналістів. При Україні ми
звикли до свободи слова, до того, що журналістам надавалася будь яка
інформація, що журналістів, хоч, бувало,  переслідували, але  це не
було  державною політикою і  системним явищем. Можна було підняти шум
і примусити переслідувачів відступитися. Від нас не ховались і не
закривались.

Ми мали ілюзії, що і після анексії буде хоч якась свобода слова. Тому
в  ці місяці в Сімферополі було створено навіть  офіс проекту Радіо
Свобода   «Крим.Реалії».  Радіо Свобода уклала  офіційну угоду про
оренду, всі  журналісти проекту мали акредитацію, користувалися
зв’язком.

Однак, ми скоро помітили, що прямо над дверима офісу встановлено
відеокамеру, яка фіксує,  хто і коли туди заходить, що наші телефони
почали часто і підозріло «глючити». Тому офіс скоро було перенесено в
інше місце, а потім він був і зовсім закритий з огляду на необхідність
гарантувати  безпеку журналістів.

Фактично нормальна журналістська діяльність в Криму за перші ж місяці
окупації  була  дезорганізована новою владою, а замість неї вибудувана
система цілеспрямованої  дезінформації та пропаганди  про справи в
Криму.

До речі,   один з колаборантів, так званий  «голова громадської
палати» Криму Григорій Іоффе говорив, що «Крим.Реалії» вже відрізані
від інформації з Криму.  Справа тільки в тому, що, за його словами,
на півострові ще залишились кілька журналістів, сила яких в тому, що
вони тут на місці все бачать і сміють про все писати як воно є. Однак,
говорив він, «ми знаємо їх «руку» і  можемо швидко визначати, хто це
написав».

Таким чином, з цих слів очевидно, що їх цікавило не те, написана там
правда чи не правда, а те, хто ж це посмів написати. Головним
завданням колаборантів було виявлення  авторів правдивих публікацій,
котрих вони вважали небезпечними  для їхньої  влади. Тому власне
обшуки19 квітня 2016 року та цю кримінальну справу вони вважали
завершенням спецоперації по нейтралізації мережі незалежних
журналістів.