Деякі міжнародні організації відгукнулися, мовляв, Україна займається придушенням свободи слова. У Фейсбуці сварки йдуть не на жарт. Коротше, ажіотаж неймовірний.

Звісно, наявність у редакції чоловіків з автоматами не викликає позитивних емоцій. Скоріше, навпаки: співчуття до журналістів, котрі мусять все це терпіти. І мимоволі народжується бажання захистити колег, вимагати від силовиків припинити репресії.

Але перш, ніж піддаватися емоціям, треба дещо згадати. Коли Росія почала анексію Криму, перше, що вона зробила – закрила українські загальнонаціональні телеканали і замінила їх російськими. А потім поступово витіснила з інформаційного поля всі ЗМІ, які не виявляли лояльність і намагалися бодай дотримуватися професійних стандартів. Залишилися пропагандистські бойові листки.

Ні для кого не секрет, що Росія, яка після анексії Криму почала ще й війну на Донбасі, давно перетворила свої засоби масової інформації на інструменти пропаганди, які запудрюють мозок росіянам і могли б продовжувати це робити з мізками наших співвітчизників, якби Київ не посунув російські телеканали зі свого інформаційного поля.

До чого це я? А до того, що перш, ніж вирішувати, як ставитися до обшуків в офісі «Страни.ua», згадайте, що кілька років тому повернувся з Москви колишній донецький парубок, а після того редактор кількох українських та російських видань, а колись ще й соратник відомого Глеба Павловського – Ігор Гужва. Виявилося, в нього є стільки бабла, що він може в Україні відкрити газету «Вєсті», яку безкоштовно роздавали біля метро, журнал «Репортер» та ще й телеканал.

Не треба володіти особливим критичним мисленням, щоб розуміти, звідки у цих грошей ноги ростуть. Він явно їх не з тумбочки дістав, й не від невідомих інвесторів, які, мовляв, не хочуть розголошувати свої прізвища... Та й досить було почитати газету «Вєсті», щоб зрозуміти, що вона системно маніпулює на користь Кремля. За відсутності російських телеканалів вона ставала головним московським рупором в Україні.

Чому силовики досі не з’ясували і не оприлюднили джерела фінансування цього видання – для мене лишається загадкою. Хоча можу припустити, що впливові українські родичі Путіна десь в кулуарах здійснюють тиск на слідство і намагаються його зірвати. Не можна відкидати й реалії в системі нашого СБУ та МВС, де залишилося працювати не тільки багато «колишніх», які звикли до своєї роботи як до суто комерційної, а ще, не виключено, й прямих агентів ФСБ.

Через якийсь час Гужва залишив газету «Вєсті» (а насправді його відтіля «попросили» справжні господарі, які після Революції гідності осіли у Москві) і відкрив сайт «Страна.ua». Але загальна політика нового видання мало чим відрізняється від газети «Вєсті».

До війни я був переконаним поборником свободи слова і готовий був захищати будь-яке видання, навіть з поглядами, які були мені глибоко чужими. З початком війни я надивився на інфіковані «рускім міром» натовпи громадян у Криму і на Донбасі, які верзли нісенітниці з російського телевізора про бандерівців, що їдуть їх убивати, і про «Правий сектор», який уже біля воріт і ось-ось розпочне криваву бойню. Власне, наявність таких, сформованих телевізором потужних настроїв і дозволила росіянам зробити те, що вони зробили. Хоча, звісно, це не єдиний фактор.

Власне, я і сьогодні вважаю неприпустимим тиск на ЗМІ. Навіть під час війни. Але ставитися до видань, до яких мають очевидну причетність ті, хто вже не раз та не два був помічений у співробітництві з тими, хто зараз ховається у Москві від українського суду, або й безпосередньо з московськими політтехнологами, до видань, які фінансуються абсолютно непрозоро – як до звичайних собі ЗМІ з нібито іншою точкою зору є самогубством. Вони і зараз не особливо маскуються. А в потрібний момент зіграють відповідну роль. І, боюся, що в тому випадку у Києві пануватиме свобода слова за кримським зразком. Дуже хочеться вірити, що такий момент не настане.

Що можна було б вимагати у ситуації, коли силовики висувають звинувачення засновнику цих видань? Лише діяти суворо в рамках закону і надати переконливі докази.

Ще кілька слів про міжнародні організації. Як відомо, вони виступили проти обшуків в «Странє».

Нагадаю, що я, будучи свого часу головою медіа-профспілки, започатковував, а потім брав участь у ненависному багатьом проекті під егідою ОБСЄ «Дві країни – одна професія». Я не є противником стосунків з росіянами на міжнародному рівні. Свою позицію виклав ось тут. Якщо у двох словах, то в міжнародних організаціях варто мати стосунки з ким завгодно. Але побудувати їх так, щоб використати на власну користь і не дозволити використати себе.

В ОБСЄ і Міжнародній федерації журналістів присутні сильні впливи Росії. Зокрема, нам наполегливо пропонували підтримати формально журналістку, а де-факто сепаратистську діячку з Одеси Єлєну Гліщінскую, яка була посаджена до в’язниці за свою сепаратистську діяльність. Ми обґрунтовано пояснювали, чому не станемо цього робити. Питання знімалося.

Той факт, що росіяни потім виміняли її, громадянку України, як свою свідчить про те, якого вони значення надавали цій особі. Нас намагалися використати як корисних ідіотів, але ми не піддалися.

На з’їзді Європейської федерації журналістів 2016 року у Косово ми долали опір росіян і спонукали делегатів з різних європейських країн проголосувати заяву на підтримку кримських журналістів, проти яких почалися репресії. Додам також, що росіяни залучили до боротьби з нами француза, який теж у своєму виступі згадував «репресовану» в Україні Гліщінскую. Але з’їзд таки підтримав нашу заяву.

Я веду до того, що міжнародні організації не є чимось на зразок ЦК партії, який спускає директиви до виконання. Вони прислухаються до аргументів, які висувають українські партнери. Якщо аргументи достатньо переконливі, то коригують свою позицію.

Тож, українцям не варто посилатися на міжнародні організації як істину в останній інстанції. З ними треба і можна активно працювати, впливаючи на їхню позицію.