Днями відбулася чергова зустріч журналістських організацій у рамках ОБСЄ. Туди відправилися представники Національної спілки журналістів. Представників НМПУ вперше за два роки туди не запросили. Це тривожний сигнал. Він може свідчити, що медіа-профспілку перестають сприймати як серйозного партнера.

До цього, очевидно, привели ряд кроків «нового керівництва» медіа-профспілки. Нагадаю, що конфлікт у медіа-профспілці розгорівся на міжнародному грунті. Припускаю, що це був лише привід, який розворушив назрілі проблеми. Тим не менше, він вельми промовистий.

Я пам’ятаю дискусію у внутрішній розсилці НМПУ на тему звернення частини членів комітету до Міжнародної федерації журналістів про покарання Союзу журналістів Росії за їхню декларацію про те, що Крим це Росія. Звернення дуже гучне. Гучніше нікуди.

Відтоді минув час. Якого результату досягли автори того звернення? СЖР покарано? Ні! Звернення дістало резонансу і вплинуло на громадську думку? Ні! Воно хоч щось змінило? Я би хотів відповісти – ні. Але безрезультатність цієї ініціативи скоріше негативно вплинула на репутацію НМПУ у МФЖ і на міжнародній арені загалом. І це є зміна в не найкращий бік.

Боротися з російськими впливами неодмінно треба. В першу чергу ми повинні зробити це, змінивши нашу власну психологію задля інтеграції не тільки України як країни, а й наших власних умонастроїв в європейські інтелектуальні процеси. При цьому необхідно спиратися не лише на патріотичні емоції, а й на професіоналізм. У світі важливо не тільки аргументи висунути. Ще більш важливо, як саме ви представите свій аргумент. Ключ до успіху презентації вашої справи – це знання зовнішнього світу і знання англійської мови.

Ми повинні тверезо оцінювати власну організацію. Медіа-профспілка ще не є настільки масовою, щоб сама кількість її членів справляла враження. Тому завойовувати авторитет у міжнародних стосунках вона повинна, демонструючи інтелект, послідовність, передбачуваність. При цьому не відступати від принципових позицій. Її ініціативи мають враховувати розклади на міжнародній арені, розклади в самій МФЖ.

Таку політика не повинна здійснюватися час від часу. Вона має бути комплексною і постійною. Європеїзація, яку я розумію в позитивному ключі, має також супроводжуватися позбавленням радянщини і виходом з менталітету Русского мира. Це можливо лише за умови постійних контактів з міжнародними організаціями, участь у їхніх заходах, участь не пасивна, а активна з обговоренням і постановкою проблем. Це в свою чергу можливо для тих, хто володіє, як мінімум, англійською мовою, а ще краще - кількома.

Коли я зустрічаю в дискусії тезу про те, що іноземні мови для міжнародних контактів знати не обов’язково, то сприймаю це як провінціоналізм. Я розумію, що провінціалізм є продуктом багатовікового царського і радянського навіювання в український менталітет. Росія має перевагу перед Україною, тому що Москва була радянським вікном у зовнішній світ. Вікном, збудованим з престижних університетів, Академії наук, які вивчали Захід (наприклад, добре відомий інститут по вивченню США і Канади), іноземних посольств і  ЗМІ, які мали кореспондентів, що працювали на Заході. Співробітники цих закладів та ЗМІ знали англійську мову і мали деякі знання про навколишній світ.

Все це було майже заблоковано у радянській Україні, яка була навмисно відрізана від зовнішнього світу. Це дає розуміння, чому деякі журналісти хочуть продовжувати провінціоналізацію Москвою українців.

Я пам'ятаю, коли я вперше потрапив в Києві у вересні 1991 року, то це було як політ у провінційний турецький аеропорт, де я був у відпустці. Україна сильно змінилася на краще за останню чверть століття, але робота де-совєтизації досі не завершена.

НМПУ, попри конфлікт, досі має шанс виправити помилки і має непогані перспективи для розвитку. Може далі просуватися на міжнародній арені, адже здобутки вже є. Вона має орієнтуватися на досягнення практичних результатів, які б принесли користь її членам.

Українські журналісти мусять, подібно до НУО та проєвропейських політичних партій, бути двигунами європейської інтеграції для України в умовах пасивності пов’язаної ще від часів Кучми нинішньої влади.

Не можна ставати у позу ображених і заявляти, що ми будемо співпрацювати з міжнародними організаціями лише тоді, коли вони стануть такими, якими б ми хотіли їх бачити. Це означатиме самоізоляцію, бо міжнародні організації ніколи не будуть ідеальними і відображатимуть різні точки зору. Для того, щоб використати їх на свою користь, треба активно з ними працювати, попри всі їхні недоліки. Лише тоді ми досягнемо успіху. У протилежному випадку вони зазнаватимуть впливів інших країн, хоча б тої ж Росії. І це не піде нам на користь.

Медіа-профспілка повинна намагатися стати суб’єктом міжнародної медійної політики: сама висувати адекватні ініціативи, які були б цікаві міжнародним партнерам. Хороший приклад такої ініціативи - Моніторингова місія під егідою ОБСЄ, яку проштовхувала медіа-профспілка разом з Національною спілкою журналістів. Якщо таких ініціатив буде більше, то, попри невелику кількість членів організації, її авторитет значно виросте.

Окремо треба зупинитися на стосунках з росіянами. При відсутності чіткої президентської стратегії в «інформаційній війні» з Росією нам необхідно розробити стратегію, спрямовану на боротьбу з Кремлем, яка ґрунтувалася б на допомозі від наших друзів з української діаспори і більш широко – на підтримці тих активних іноземців, хто живе в Україні або на Заході. Багато з них готові допомогти! Є два видання англійською мовою в Києві (Business Ukraine і Kyiv Post) і обидва редактори (Пітер Дікінсон і Брайан Боннер) живуть тут з 1990-х років і є українськими патріотами.

Діалог з Росією може виявитися неможливим через агресію Росії проти України. Тим не менш, є два нюанси. По-перше, ми повинні усвідомлювати різницю між російськими політиками і російським народом. Опитування громадської думки показують, що більшість українців є патріотами і не є етнічними націоналістами, понад 70 % опитаних мають дуже негативну думку про Путіна, Держдуму і уряд Росії. У той сам час вони набагато менше оцінюють негативно російський народу. Це робить українців більше схожими на європейців.

Другий нюанс в тому, що нам потрібно провести відмінність між Кримом і Донбасом. Справа в тому, що українці набагато більше готові боротися за Донбас, ніж за Крим. У Росії цілком навпаки. Там як режим, так і опозиція підтримують анексію Криму, але опозиція критикує імперіалізм Путіна в Донбасі.

Ці відмінності мають враховуватися у міжнародних стосунках. Треб виявляти гнучкість, шукати тактичні компроміси бодай з тим же Союзом журналістів Росії, щоб вигравати стратегічно.

Міжнародні відносини складні і в них не можна вриватися галопом, без врахування реалій, знаючи лише українську мову і співаючи прекрасні українські пісні.