Говорили про «темники»… Говорять про «політичну джинсу»… Будуть говорити про…

 

Чомусь дуже хочеться, щоб говорили про незамовні, гострі, а, головне, правдиві і актуальні публікації і репортажі ЗМІ. Щоб обговорення питання прямої чи завуальованої політичної реклами втрачало сенс поряд з розкриттям журналістом «гіркої», але правдивої інформації про життя-буття вітчизняного VIPа (причому не замовленої конкурентом, політичним опонентом останнього, а розкритої журналістом як виконання свого «святого обов’язку» — інформувати суспільство!).

 

На написання статті надихнули ініційовані «Детектор медіаю» публікації (переважно авторства Наталії Лигачової) щодо необхідності зміщення акцентів сучасної телерадіомовної журналістики. Дуже приємно сприймати думки щодо доцільності створення в Україні реального медіа-бізнесу, основою якого є якісний інформаційний продукт. Безумовно, лише достовірна, правдива, логічно викладена інформація на актуальну тематику може вважатися конкурентноздатним продуктом для споживання аудиторією.

 

У сьогоднішній реаліях журналіст нерідко одержує або хоче отримати інформацію про серйозного бізнесмена, високоповажного чиновника або навіть народного депутата. Зрозуміло, що «приперчений» репортаж чи програма про VIPа добре смакуватиме українському глядачеві (слухачеві, читачеві). Однак, не менш очевидним є ризик юридичної відповідальності за можливе втручання в приватне життя, за нанесення шкоди честі, гідності, діловій репутації VIPа. Отож, чи передбачає право України межу «закритості» інформації про «великих» людей? Чи має журналіст легітимні можливості «зазирнути» за паркан особистого життя VIPа? І які вимоги законодавства України варто знати, щоб у процесі створення якісного інформаційного продукту бува не скоїти правопорушення?

 

Саме на ці питання спробуємо відповісти у цій статті.

 

Конфіденційна інформація про особу є одним із специфічних видів інформації з обмеженим доступом. Її правові ознаки визначається Конституцією України, Законом України «Про інформацію», а офіційне тлумачення викладене у Рішенні Конституційного Суду України №5-зп від 30 жовтня 1997 року (справа К.Г.Устименка). Зокрема, зазначається, що частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

 

До конфіденційної інформації про особу, зокрема, належать такі свідчення про особу: освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан, інші персональні дані. Причому, перелік таких відомостей визначається лише самою особою, зважаючи на конструкцію «інші персональні дані» та беручи до уваги її право давати згоду на дії з відповідною інформацією. Один VIP у межах самопіару оприлюднює інформацію про власний майновий стан (наприклад, наявність будинку у Кончі-Заспі), інший не надає інформацію навіть про ресторани, у яких обідає.

 

Маємо перше правило вітчизняного законодавства: конфіденційна інформація про особу може бути розголошена (у тому числі опублікована) лише за згодою такої особи.

 

Журналісти мають особливий правовий статус з огляду на здійснення інформаційної діяльності. Здійснюючи таку діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Журналіст зокрема має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; а також перевагина одержання відкритої за режимом доступу інформації. Оскільки конфіденційна інформація про особу є одним із видів інформації з обмеженим доступом, то вільне оперування такою інформацією не допускається. Більше того, статтею 37 Закону України «Про телебачення й радіомовлення» на телерадіоорганізації покладено обов’язок не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, за умови якщо ця інформація не є «суспільно необхідною».

 

Правило друге: конфіденційна інформація про особу не може вільно одержуватися, використовуватися, поширюватися (публікуватися) та зберігатися. За порушення цього правила законодавство України передбачає навіть кримінальну відповідальність — стаття 182 Кримінального кодексу України. «Порушення недоторканності приватного життя».

 

З другого правила маємо виняток, який став правомірним з 3.04.2003 — зі зміною статті 30 Закону України «Про інформацію»: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».

 

Важливість визначення співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації має практичне значення. Це пов’язано з тим, що статтею 47-1 Закону України «Про інформацію» передбачено звільнення особи від відповідальності (у тому числі від кримінальної) «за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою». Проблема в застосуванні наведених норм Закону України «Про інформацію» полягає в тому, що на сьогодні чинним законодавством не встановлено порядок визначення суспільної значимості інформації. Зрозуміло, що у кожному конкретному випадку лише суд правомочний визначати чиє право вище: (у нашому випадку) VIPа як власника конфіденційної інформації, чи громадськості знати таку інформацію. Відповідних роз’яснень вищих судових інстанцій з даного приводу немає.

 

Варто пам’ятати роз’яснення для господарських судів щодо справ про недостовірність негативної інформації, яку визнають правовою презумпцією: згідно з частиною третьою статті 277 Цивільного кодексу України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Отже, тягар доказування достовірності негативної інформації про позивача покладається на відповідача, а на позивача покладено лише обов’язок доказування факту поширення такої інформації відповідачем. Питання ж про те, чи є поширена про дану особу інформація негативною стосовно неї, вирішується у кожному випадку з урахуванням обставин конкретної справи. Цілком імовірно, що тягар доказування суспільної значимості конфіденційної інформації про особу ляже саме на особу, яка її поширила — на редакцію ЗМІ солідарно з журналістом.

 

Виняток перший: конфіденційна інформація про VIPа може бути поширена без його згоди, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право VIPа на її захист.

 

З проблемою суспільної значимості тісно пов’язаний так званий правовий інститут «публічних осіб». До речі, у чинному законодавстві України такий інститут на сьогодні не закріплено. Хоча намагання його створити були. Так, проект Закону про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України № 2082, внесений Головатим С.П. у 2002 році, передбачав, що у разі призначення чи обрання вищих посадових осіб — здійснюється оприлюднення біографічних відомостей про таких осіб (зокрема, попередню трудову діяльність із зазначенням займаних посад до моменту обрання (призначення); партійність, включаючи відомості про перебування у політичних партіях протягом останніх 20 років до обрання (призначення) на посаду; сімейний стан; факти засудження за вчинення злочинів, а у разі їх наявності — про дату засудження, статтю (статті) закону, за якою засуджено особу, вид та розмір призначеного покарання). Оприлюднення біографічних відомостей здійснювалося б (якби закон був прийнятий) шляхом публікації цих відомостей в пресі, повідомлення їх по радіо та телебаченню.

 

Інститут публічних осіб був сформований у правій системі США і застосовується лише в спорах, предметом яких є правдивість поширеної інформації і не стосується безпосередньо відносин, пов’язаних з інформацією з обмеженим доступом. У деяких європейських державах інститут публічних осіб пов’язаний з можливістю поширення певної інформації у тому числі конфіденційної про осіб, які виконують чи пов’язані з виконанням публічних функцій, у тому числі, відомостей щодо умов, на яких довірено та здійснюється виконання цих функцій. Такими нормами суспільство забезпечується достовірною інформацією про осіб, яких воно обирає (делегує) на виконання суспільних чи державницьких завдань. Однак обмеження охорони приватного життя, має завжди спиратися на важливий публічний інтерес, позв’язуватися з публічною діяльністю і не може здійснюватися виключно з метою задоволення потреби сенсації для ЗМІ.

 

Виняток другий(без достатнього обґрунтування за законодавством України): теоретично кожна особа, яка виконує публічні функції, має бути більш відкрита для ЗМІ, ніж пересічний громадянин.

 

Законодавство України, зокрема статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», 35 Закону України «Про інформаційні агентства», 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», передбачає, що ЗМІ звільняються від відповідальності, за публікацію (поширення) відомостей (у тому числі про VIPа): одержаних від інформаційних агентств, якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян, вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України «Про інформацію», чи є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.

 

Нерідко бувають випадки, коли журналіст використовує цитату з сайту, у якій розкривається конфіденційна інформація про VIPа. Оскільки державної реєстрації сайтів і прирівняння їх до статусу інформаційних агентств чи друкованих ЗМІ поки що немає, то суди загальної юрисдикції не завжди звільняють «класичні» ЗМІ та їх журналістів від відповідальності, якщо в їх матеріалах використано посилання на віртуальний ресурс з мережі Інтернет.

 

Хоча, відповідно до роз’яснень для господарських судів, у разі розміщення інформації в мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного ознайомлення, особа, чиї права та законні інтереси порушені її поширенням, може подавати відповідні позовні вимоги до власника веб-сайту, на якому розміщена ця інформація. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до вимог статей 30 та 65 Господарського процесуального кодексу України від товариства з обмеженою відповідальністю «Хостмастер», яке адмініструє систему реєстрації та обліку доменних назв і адресу українського сегмента мережі Інтернет. Після здійснення заходів, пов’язаних з переделегуванням прав адміністрування, ці функції має здійснювати об’єднання «Український мережевий інформаційний центр».

 

Виняток третій: ЗМІ та журналіст звільняються від відповідальності за передрук офіційної інформації або за посилання на публікацію іншого ЗМІ. При посиланні на сайт варто перестрахуватися від юридичної відповідальності, отримавши інформацію про власника сайту від ТОВ «Хостмастер» або «Українського мережевого інформаційного центру» з метою подальшого його залучення у справі у якості належного відповідача.

 

Статтею 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» звільнено редакції ЗМІ та журналістів від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації й правами журналіста, якщо в них зокрема розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом».

Виняток четвертий: відповідно до чинного законодавства підставою звільнення журналістів від відповідальності за розголошення конфіденційної інформації про VIPа є законний шлях отримання таких відомостей.

 

Загальна декларація ООН прав людини 1948 року закріплює «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Акцентуємо увагу, що стаття 19 Загальної декларації ООН прав людини гарантує не тільки право одержувати і поширювати інформацію, але й право «шукати» її.

 

Стаття 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року встановлює: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу… одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Подібна конструкція використана й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, і, до речі, міститься у Конституції України.

 

Основне право на свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10 Європейської конвенції з прав людини включає право одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади. Зазначимо, що зазначене право, закріплене у ст. 10 Конвенції, неодноразово були предметом розгляду Європейським судом з прав людини.

 

Європейський суд заявив про важливість отримання громадськістю доступу до інформації від органів влади. Суд відзначив, що громадськість має право одержати інформацію, яка має суспільний інтерес і значення (наприклад, рішення у справі «Обзервер» і «Гардіан», серія А № 216, параграф 59), і що ЗМІ користуються особливо великою свободою вираження поглядів і інформації з огляду на їхню роль — повідомляти про питання громадського інтересу, і на право громадськості отримувати таку інформацію (наприклад, рішення у справі «Санді Таймс», серія А №30, параграф 65). Європейський суд з прав людини давав тлумачення ст. 8 Конвенції — право на повагу до приватного життя — у кількох справах, пов’язаних з персональними запитами на доступ до інформації стосовно запитувачів (Рішення у справі Леандер, серія А №116, рішення у справі Ґаскін, серія А №160). Суд заявив, що право за ст. 10 Конвенції отримувати інформацію забороняє державі втручатись в право особи отримувати інформацію, але не накладає на державу позитивне зобов’язання збирати, передавати або поширювати інформацію серед громадян.

 

Європейський суд із прав людини в справі «Швабе проти Австрії» в 1992 році, вивчивши рішення австрійського суду щодо притягнення до кримінальної відповідальності журналіста за розголошення факту притягнення до кримінальної відповідальності заступника шефа регіонального уряду однієї із земель Австрії, вирішив, що Австрія порушила право на свободу слова автора статті, застосувавши стосовно нього кримінальне покарання за розповсюдження достовірних даних.

 

Сучасний VIP в українському суспільстві — це, як правило, «державницька людина». Інтуїтивно такі люди розуміють, що виконання ними державних функцій спричиняє підвищений інтерес громадськості до їх персони. Крім того, вони чітко знають, що PR за допомогою ЗМІ, навіть якщо він має дещо гостренький характер, вцілому є позитивним явищем для їх іміджу.

 

При цьому більшість VIPів, не без допомоги власних юристів та адвокатів, знають куди йти за захистом своїх прав у разі завдання шкоди їх честі, гідності, діловій репутації, чи втручання в приватне життя. А тому журналісту варто усвідомлювати, що до чіткої регламентації вітчизняним законодавством інституту публічної особи, питання розкриття конфіденційної інформації про VIPа є, як мінімум, «досить чуттєвим».

 

У зв’язку з цим слід пам’ятати окремі рекомендації. Для того, щоб опублікувати «гостреньку» інформацію про VIPа:

 

1) отримайте усну чи письмову згоду такої особи на розголошення (оприлюднення) конфіденційної інформації про неї; або

 

2) спробуйте обґрунтувати, що конфіденційна інформація про VIPа є суспільно значимою, тобто вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право VIPа на її захист; або

 

3) знайдіть випадки звільнення від відповідальності (передрукуйте офіційну інформацію або зробіть посилання на публікацію іншого ЗМІ); або

 

4) отримайте конфіденційну інформацію про VIPа законний шляхом (наприклад, у ході інтерв’ю з самим VIPом чи з кимось з його оточення) і за публікацію (оприлюднення) такої інформації будете звільнені від відповідальності.

 

Крім того, пам’ятайте, що журналіст не завжди знаходиться у ролі «сторони, яка захищається». Журналіст має правові механізми для «наступу». Законодавство про інформацію містить норму про те, що умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України (стаття 171 «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»). До того ж, статтею 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачена адміністративна відповідальність за порушення права на інформацію, а саме за неправомірну відмову в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян» та «Про доступ до судових рішень».

 

Посадові особи, на яких поширюється дія Закону України «Про боротьбу з корупцією», притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією». Закон України «Про боротьбу з корупцією» передбачає, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права «відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію»…

 

Право є! Його варто використовувати! :)