Репліка на статтю Оксани Волошенюк «Стріляють, убивають, танцюють, співають…».
Я не бачив телепрограми Костянтина Стогнія, яка вкинула в ромський піт директорку Академії української преси Оксану Волошенюк, тому не можу судити напевно, чи справді її сюжет «транслює нетолерантність найнижчого побутового штибу стосовно ромської меншини». З цитат, які наводить авторка, цього не випливає.
Якщо взятого під варту підозрюваного в убивстві справді без судового вироку названо «душегубцем», це неподобство і (звужуючи проблему до відповідности журналіста вимогам його фаху) непрофесіоналізм, але все це – без огляду на етнічну належність гаданого злочинця. Здивування авторки з приводу того, «чому ж у попередньому сюжеті про підозрюваних, які спілкувались українською мовою, не було наголошено на їх національності», виглядає дещо награним: гадаю, цього не зроблено через те, що їхні родини не «знялися з місця» й не переїхали в місто Дніпродзержинськ, де продовжили «кочовий спосіб життя». Погодьмося, що це не зовсім типова поведінка родичів підозрюваного у скоєнні злочину, і журналіст мусив якось пояснити телеглядачам таку мобільність. Ну, а вже інтерпретація сюжету, що її накидає Стогнієві пані Волошенюк: «Словом, злочиннациганськазграяпокриваласвогочлена, якийвбивбезневиннудівчину, ітакимчиномвийшло, нібивсянаціональністьпричетна», – є, м’яко сказавши, не зовсім сумлінною, а кажучи точно – демагогічним пересмикуванням, що ним авторка силкується підперти свої зовсім не очевидні твердження й паралізувати привидом політкоректности можливі заперечення. Лишімо в спокої «всю національність», – але родина таки ж «причетна». Причетна до переховування – кого саме, вбивці чи помилково (облудно) звинуваченого, має сказати слідство (суд). А поведінка рідні в обох випадках зрозуміла і в обох не є законопокірливою.
Крім цього найголовнішого закиду, авторка робить декілька зауважень щодо деяких важливих у журналістській практиці речей, які оголошує «елементарними», і формулює кілька запитань, які вочевидь видаються їй риторичними. Наважуся висловити сумнів у слушності її міркувань, наражаючися на репутацію неполіткоректної потвори. Але байдуже, втрачати мені нічого: наприкінці існування Радянського Союзу й на початку незалежности я надрукував кілька статтей на теми українсько-єврейських стосунків, уживаючи й доводячи правомірність уживання слова «жид», і все, що мені за таке належало, вже вислухав. Я керувався тоді міркуваннями, для мене так само «елементарними»: у класичній українській літературі це слово не мало неґативного забарвлення, визнати супротивне означає оголосити всіх українських письменників, які його вживали, вороже наставленими до євреїв, а це неправда. Була ще й другорядна причина: справді вороже налаштовані до євреїв особи твердять, що саме в цьому – оббріхати українців – і полягає мета єврейства; гребуючи юдофобами й публічно виступаючи проти них, а водночас пристаючи на вимогу євреїв відмовитися від питомої української назви їхнього народу і вживати накинутої з Росії, але любої самим євреям, я послаблюю свою позицію і надаю опонентам привід оголосити, що я, мовляв, прихвостень жидів, улягаю їхнім командам, і на мою думку не слід зважати. Останнім часом, повертаючися (рідко) до цієї теми, я відмовився від такого слововжитку, бо зникла потреба: очікування гострої та небезпечної для всього суспільства масової полеміки не справдилися, юдофобські виступи залишилися марґінальним явищем, почасти навіть підживлюваним провокативною реакцією на нього з боку не найрозумніших представників єврейської громади. Але прикро, що через нову нагоду мушу повторювати свою арґументацію, висловлювану ще тоді в численних суперечках.
«Чомунеспадаєнадумку, – пише пані Оксана Волошенюк, – щоназиватиромів “циганами” – всеоднощоназиватиукраїнців “хохлами”, росіян – “москалями”, білорусів – “бульбашами”? Ну, різницяхібавтому, щосамоназву «рома» вонизакріпилизасобоюнетаквжейдавно <...>. Тутменепотягнулозавершититекстзагальноюфразою, щовикористаннясамоназвгрупнаселенняєцілкомприродноюпрактикоюцивілізованоїжурналістики…»
Таке не спадає на думку, бо наведений тут ряд всуціль штучний і фальшивий. Насправді називати ромів «циганами» – це все одно, що називати русских – «росіянами» або, зрештою, справді «москалями» («московитами», «москвинами»), бєларусів – «білорусами», модярів – «угорцями», гаїв – «вірменами», картвелів – «грузинами», поляців – «поляками», дойчів – «німцями», елінів – «греками», тобто усталеними у кожній мові й у певний час (і, можливо, не довічно) назвами інших народів, а зовсім не їхніми самоназвами, тож і не перейматися тим, як давно вони їх «закріпили за собою». Я наперед визнаю, що директор Академії української преси більше за мене знається на практиках цивілізованої журналістики, і тому хотів би почути: британська – достатньою мірою цивілізована? І що, вона вже називає німців «дойчами» – чи якось інакше?
А от називати (беремо інші складники запропонованого в пані Волошенюк переліку) українців – «хохлами», а білорусів – «бульбашами», це таки все одно, що називати циганів – «конокрадами», жидів – «пархатими» чи вірменів – «банабаками». Але давайте на цьому зупинимося, бо бридко. І давайте ці два ряди не змішувати в один.
Роми-цигани, якщо вони справді домагаються заміни традиційної української назви їхнього народу, потрапляють радше в іще один можливий список: поряд із євреями-жидами. Ті, щоправда, наполягають на вживанні в українській мові не самоназви єврея (єгуді), а назви, запозиченої з російської мови – це так, якби українські угорці зажадали називати себе «вєнґрами», німці – «нємцами», а вірмени – «армянами». Проте й ім’я «євреї», колись уживане рідше, також цілком українське: в руських книжках воно поряд із «Жидове» таки присутнє здавна. А найголовніше полягає в тому, що не зважати на обтяженість цієї колись цілком нейтральної назви пам’яттю про непросту історію наших стосунків уже неможливо. Гірке спостереження євреїв над власною долею: лиходій-неєврей відповідає сам за себе, за лиходія-єврея розплачуються всі євреї, – цигани мають підстави поширити й на себе. Але той-таки єврейський досвід мав би навчити їх, що заміна імені не скасовує стереотипів сприйняття, надто коли й після того котрийсь помітний представник етнічної громади, не усвідомлюючи особистої відповідальности за її репутацію, підживлює ті стереотипи своїми вчинками. Ніхто не називає віце-прем’єра України Дмитра Табачника інакше, ніж євреєм, але було б незле, якби українські євреї підказали йому, що коли він не утримається від оприлюднення власних надзвичайно етичних і толерантних суджень про українську інтеліґенцію, то невдовзі через нього українським євреям доведеться знову міняти «самоназву».
Слово «коректний», уживане без неоковирного наростка, словник тлумачить як «чемний» або «ввічливий». Коректним виходом із непростої ситуації, пов’язаної з побутуванням в українській мові давніших назв, обтяжених болючими споминами, було би обопільне зобов’язання не наполягати на конечності застосування нового імені й неодмінності вилучення з ужитку старого, а карати не за використання в публічному виступі забороненої «образливої» назви, а за його образливий зміст, хоч би й висловлений за допомогою «політкоректного» новотвору. Але такий підхід потребує копіткої праці з урахуванням специфіки саме нашого суспільства, а не «загальнолюдських» універсалій – звісно, якщо мати відповідальність найперше перед співвітчизниками за громадянську злагоду, а не перед західними фондами за ґранти, отримані на поширення цивілізованости поміж тутешніх абориґенів. Щоб уникнути непорозумінь, окремо застерігаю, що, на відміну від декого з наших ксенофобних патріотів, жодною мірою не ставлю під сумнів шляхетність мети, яку ставлять собі ґрантодавці. Проте побоююся, що коли треба буде притьмом звітувати за досягнуте міжнаціональне порозуміння чи бодай за витрачені на нього гроші, то політкоректність скрутить в’язи здоровому глуздові. Якщо ми прямуємо в «цивілізований світ», де образливим є слово nigger, то мусимо в себе позбутися співзвучного «негр», байдуже, що воно не має жодних не∂ативних конотацій, і замінити його тяжко нейтральним словом «чорношкірий», байдуже, що от як раз воно любісінько римується з «чорномазим» і «чорножопим». Запитання, що робити з науковим терміном «негроїдна раса», так само недоречне, як і те, як політкоректно перекласти слово «циганка». Невже ромка? А оті згадані у Стогнія ромели – це множина? Як людина, що довгий час співпрацювала з гайськими та єгудійськими громадськими організаціями, можу повідомити, що множина від «гай» – «гаєр», чи, щоб було морфологічно впізнаваніше – «гайер», а від «єгуді» – «єгудім», і це, безперечно, має знати кожен, хто хоче грамотно говорити вірменською чи івритом; та тільки чи доконечно потребує таких знань той, хто хоче грамотно говорити українською мовою? І якщо в ім’я найсвятіших почувань ми крутитимемо нею, як рома сонцем, чи не буде закономірним вислідом цієї несамовитої політкоректности чергова порція хамських анекдотів і чергова «трансляціянетолерантностинайнижчогопобутовогоштибу»?
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
