Прихильники вільної преси стверджують, що англійські закони про наклеп мають охолоджуючий вплив на свободу слова у Великобританії та за її межами. Бо з'явилося таке явище, як «наклепницький туризм», тобто випадки, коли заявники використовують суди Лондона, щоб змусити замовкнути критику за кордоном. Існування такої законної можливості створює погану репутацію для Британії, країни, яка відома тим, що преса тут має особливий вплив на політику і політиків. Бо англійські закони, а головне суди, визнають право за ЗМІ чи окремими особами, оприлюднювати навіть найприватнішу і найшкідливішу інформацію про окрему особу чи організацію або компанію, якщо ця інформація має цінність для громадськості. Про те, як цей закон працює у Британії, Радіо Свобода розпитувало в українського юриста, партнера в компанії BryanCaveLLP Ірини Тимчишин.

- Пані Тимчишин, пропонуючи відновити кримінальну відповідальність за наклеп, українські законодавці посилаються на «європейський досвід». Чи Ви не могли б роз'яснити, в чому різниця між пропонованим українським законодавством і існуючим британським у цій сфері.

- Перш за все треба сказати, що те, що зараз намагаються зробити в Україні - відновити кримінальну відповідальність за наклеп, суттєво відрізняється від основоположного принципу закону в Англії, який є цивільною відповідальністю за наклеп. Власне, кримінальна відповідальність за наклеп була скасована у січні 2010 року. Якщо я правильно пам'ятаю, це Закон про коронерів і юстицію 2009 року. Кримінальна відповідальність в Англії, власне кажучи, майже ніколи не вживалася.

- Прихильники обмежень свободи преси наводять як аргумент скандал навколо журналістів газети NewsoftheWorld, яких звинувачують у втручанні у приватне життя людей, щоб здобути сенсацію. Чому, на Вашу думку, існування закону про наклеп не обмежує пресу, і не обмежує її аж настільки, що доходить до іншої крайнощі?

- Власне кажучи, журналісти в Англії є досить сильною ланкою. І журналістика розвинута на такому рівні, що якщо журналіст знаходить правду, він її говорить, і якщо ця правда є в публічному інтересі, то, скажімо, подати до суду за наклеп неможливо.

Саме тому, наприклад, у нас, в Англії, було дуже багато випадків, коли футболісти мали стосунки з якимось дівчатами певної поведінки, і ті дівчата потім продавали їхні історії стосунків до таблоїдів. І ті футболісти потім намагалися зупинити через суд тих дівчат від поширення цих історій на основі того, що це нібито був наклеп. Але суть була в тому, що якщо це була правда, і якщо ця людина є публічною особою, тобто футболіст, на якого рівняється багато людей, то є в публічному інтересі, щоб цю правду всі знали. Якщо він так поводиться насправді, це не є наклепом і це не є порушенням його честі і гідності, це дійсно є правдою і тому суд не буде покривати або захищати такого позивача у подібній справі.

Але тут потрібно відрізняти від питань, коли інформація є отримана нелегальними шляхами. Іншими словами, якщо наприклад, у даному випадку проблема з газетою News of the world сталася саме тому, що було відкрито, що багато з цієї інформації було знайдено через нелегальні шляхи, як-то, наприклад, пробивання кодів на телефонах для того, щоб отримати записи розмов, чи прослуховування розмов. Тобто це були засоби, які є нелегальними і в такому випадку закон стає на сторону постраждалих осіб і, зрозуміло, що така журналістика не є прийнятною. Є дуже чітка різниця між методами отримання інформації, які є нелегальними, і саме інформацією, яка є неправдивою або правдивою. Це є дуже чітке розмежування.

- При тому, що британський істеблішмент є в дуже близьких стосунках із пресою, вони все ж таки продовжують боятися цієї преси, хоч і використовують її інколи у своїх цілях. Якби Ви описали ці стосунки британського істеблішменту і британської преси, чому преса має настільки велику владу над владою?

- Преса має велику владу тому, що в Англії люди вірять тому, що вони читають. Тому що вони знають за такі роки, і так історично склалося, що газети, скажімо так, говорять правду. Зрозуміло, що ця правда подається різним чином. Саме тому є різні категорії газет, наприклад читач газети The Sun чи The Mirror. Тобто це газети, які є таблоїдами з червоними заголовками і з оголеними дівчатами на третій сторінці, безперечно, будуть події подані певним чином на такому рівні, щоб читач міг це прочитати на досить такому базовому рівні. Тоді як читач того ж The Daily Telegraph чи The Times буде мати це дещо більш вишукано. І, відповідно, кожна соціальна ланка має свої, так би мовити, газети і журнали, які вони читають, і саме ті газети пишуть під свого читача. Але вони, попри те все, пишуть правду. Саме тому, ті ж самі політики й розуміють, що від тих людей залежатиме, чи вони завтра там будуть.

Тому що, знову ж таки, в Англії і політична система сформована так, що ті люди, які йдуть голосувати, вирішують, хто буде завтра у тій владі. І їм не подобається, якщо той чи інший політик, наприклад, за рахунок платників податків, утримує дві, три квартири, в яких не живе, і тому подібне.

Зрозуміло, для України таке порівняння є зовсім, скажімо, смішним, тому що, зважаючи на те, що відбувається у політичній ситуації України, і, як живуть депутати в Україні, це не до порівняння з тим, що відбувається в Англії. Але, попри те, преса висвітлює ці питання напряму і щиро. І ця система сформована вже дуже давно. І тому журналісти мають наснагу це робити, і вони мають заохочення. Тому що, хто перший має таку історію, того журнал чи газета продаються найкраще. Саме тому істеблішмент цього боїться, бо він знає, що нічого сховати не можна.

- Ці стосунки між пресою та істеблішментом є певною неформальною угодою, але чи в Британії існують закони, які створюють базу для того, щоб преса почувалася незалежною?

- Почнемо з того, що це не стільки закони, які дають можливість, це відсутність законів, які це обмежують. Фактично, немає законів, які затикають пресі рота. Тобто, все те, що є правдою, що можна виправдати, наприклад, якщо я скажу, що хтось є певної сексуальної орієнтації і та людина вирішить подати на мене в суд, тому, що вона не хоче, щоб всі це знали, то вони не зможуть отримати сатисфакції, якщо це правда.

Тобто, якщо в суді буде доведено, що вони дійсно мають таку сексуальну орієнтацію, то це ніяким чином не може бути наклепом. І друге, що якщо є коментар, який є чесним, тобто якщо дійсно резонна людина могла мати такий погляд. Навіть якщо ви когось не любите, але якщо резонна людина могла мати такий погляд, наприклад, що ось пан такий-то є бандитом, якщо людина щиро думала, що він є бандитом, і що резонна людина могла мати таку точку зору, то це є виправданням. І знову таки, не було би можливості притягнути таку людину до відповідальності за наклеп.

Український законопроект, на який я мала змогу подивитися, мене, чесно кажучи, досить турбує. Тому що, якщо ви подивитеся в практику більшості країн, не лише Англії, навіть за існування кримінальної відповідальності, наприклад обмеження свободи від трьох до п'яти років за наклеп, такого не було фактично ніде.

Тому я, чесно кажучи, вважаю, що саме суворість юридичних засобів, якими пропонується карати за наклеп, кримінальна (відповідальність), вона вказує на то, що український законопроект не є спрямований на цивілізовані відносини з журналістикою, а на залякування.

Марія Щур,  «Радіо свобода»

Фото - «Радіо свобода»