На Аскольдовій могилі відбудеться Літургія. Нагадаємо, Богдан Сильвестрович помер 22 липня. Легендарного актора поховано на Байковому кладовищі у Києві. Смерть митця стала великим ударом для мільйонів прихильників таланту майстра сцени і екрану. Тисячі людей прийшли попрощатися до Національного театру імені І. Франка, з яким пов'язано 34 яскраві й драматичні сторінки з творчого життя Б. Ступки (одинадцять останніх років Богдан Сильвестрович поєднував гру в театрі і кіно з адміністративною роботою - був художнім керівником прославленого столичного колективу). Дуже шкода, що знакові театральні роботи актора хоча й знято на плівку, але вистави «Украдене щастя» та «Тев'є-Тевель» мають технічні дефекти, і демонструвати з них можна тільки фрагменти! Планувалося, що цьогоріч розпочнуться зйомки стрічки «Поминальна молитва» - кіноверсія легендарної вистави «Тев'є-Тевель», яку мав знімати режисер Володимир Лерт... але смерть Богдана Ступки перекреслила плани. Фільм буде, запевняє режисер, але це вже зовсім інше кіно, як присвята Актору №1, а роль Перчика пропонують зіграти онуку митця - Дмитру Ступці.

Для кожної людини Ступка запам'ятається по-своєму. На сайті «Дня» щоденно поповнюється Книга пам'яті великого українця, до запису якої може долучитися кожен, хто знав, шанував кращого з кращих акторів нашої сучасності, який прославив нашу країну у світі. Своїми спогадами про Богдана Сильвестровича діляться академік Микола Жулинський, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса Неллі Корнієнко, знаний театрознавець Валентина Заболотна та «нащадок» Ступки - головний режисер Молодого театру Станіслав Мойсеєв, якого позавчора Мінкульт призначив виконуючим обов'язки художньої керівника Театру ім. І. Франка.

Самотність у Славі

Про дві останні зустрічі з Богданом Ступкою

Зірки - на небі...
Ти просто провідник
ідей, котрі дав тобі
Господь Бог!

Богдан СТУПКА

Велика ілюзія вважати, що слава убезпечує митця від нестерпної туги самотності. Не фізичної, ні - постійний рій прихильників таланту, захоплених і метушливих, з палаючими від любові й подиву очима, з пориванням потиснути руку, обійняти, доторкнутися бодай до одежі, тоді, як їхні голоси тонуть у вирі безкінечних белькотінь, а стан душевний, коли усамітнення здається порятунком від повсякчасного зобов'язання бути не собою, а тим, яким тебе виплекала слава. Виплекала і загорнула у фольгу блискотливої феєрії щастя.

Богдан Ступка не переживає свою самотність у самотині. Він справді фізично не самотній. Так мені здавалося завжди. І тоді, 16 червня, коли я провідував його в лікарні «Феофанія», де він напівлежав на білих пухких подушках і з усмішкою зустрів нову, так би мовити, порцію співчутливого розпитування і збадьорення його духу. Нам із Іваном Драчем здалося, що Богдан Сильвестрович зрадів нашій з'яві, заусміхався, бо весело прорік: «Привіт! Які люди! Вітаю!». Тільки-но вибігли з палати двоє франківчанок, які не дощебетали, не дорозказували всіх новин, якими звично нашіптуються стіни театру. То ж вони ще зачекають, гуляючи біля буйного на клекіт фонтану, поки ми завершимо морально важку церемонію відвідування хворого. Ясна річ, радості мало, Богдан Сильвестрович фізично ослаблений, не встає, хоча інфаркт, слава Богу, позаду, - серце не змушує затаєно страхатися, прислухаючись до його утаємниченої, слава Богу, тепер спокійної роботи.

- Тут все гаразд, - і правою рукою показав на серце. - Боюсь, треба робити знов операцію, але воно, - і знову права рука лягла на ліву половину грудей, - може не витримати. А якщо робити, то де? Знов летіти в Німеччину? От радяться лікарі, радяться... А я от лежу тут.

Богдан Сильвестрович голову притулив до бильця ліжка і уважно подивився на нас, наче очікуючи якоїсь поради. Я не витримав довгої паузи й почав:

- Мені казав Володимир Мельниченко, що днями має відбутися консиліум, - лікарі порадять, що далі робити, як лікувати.

- Чекаю, чекаю, а їхньої ради нема. Я казав: операції робити не можна - серце не витримає.

Ступка ще ближче нахилив голову до нас і тихо промовив: «У мене знайшли онко».

Я знову, щоб якось пригасити це важке зізнання, сказав:

- Говорив із вашою Ларисою. Казала, що вам телефонує часто Йосип Кобзон, пропонує їхати на лікування до Москви...

- Ага, Йоська дзвонить. Розказує, що в нього була онкологічна операція, й він, здається, щотижня приймає хіміотерапію. Якщо їхати, то до Мюнхена, де мені торік робили операцію. Але добре зробили. Запевняли...

Іван Драч вирішив перевести розмову в інше русло:

- Гадаю, все буде добре. Тебе підкосив інфаркт. Але коли це було... Тепер ця біда позаду.

- Зате нова прийшла, - тихо промовив Богдан Ступка. - А ти, Іване, чого тут, у «Феофанії»?

- Та, бач, серце... Аритмія. Виписують, здається. Десь у вівторок чи середу...

І до Богдана Сильвестровича:

- Згадую твій «Концерт № 70». Ювілейний бенефіс у твоєму театрі. Який ти був тоді дотепний, веселий. Потім, у ресторані, до кожного столика підійшов, з усіма переговорив-пережартував...

- Ага, а як мені те далося? - підняв голову Ступка. - Я ледве чалапав із паличкою. Бачили ж! Ходити було важко. До вашого столика підійшов і усівся. Здається, навіки.

У моїй пам'яті цей дивовижно творчий вечір, багатий на експромти і на образні «винурення» на сцені та на пам'ятних подій, зустрічей, ролей, був тоді освітлений радісним настроєм шанувальників великого таланту майстра. Бо всі бачили: Богдан Ступка - на сцені, він, як завжди, дотепний, веселий, захоплений привітаннями, передусім участю в цьому «Концерті № 70 від Ступки» сина, онука й внучки, творчо розкрилений - зіграв навіть соло на барабані й тарілках. Музиканти джаз-банди «Богдан», які увесь цей чи не тригодинний вечір виконували всілякі хіти та рок-н-роли, були щасливі, що в їхньому оркестрі такий натхненний ударник. Знали, що цей львівський «батяр» і «стиляга» захоплювався в юності джазовою музикою. Навіть підзаробляв, не від матеріальної скрути, а від бажання бути в колі львівських авангардистів - своєрідних музичних бунтівників - в ролі конферансьє джазового ансамблю «Медікус» під орудою талановитого аранжировщика Ігоря Хоми.

- Ви не були в нас на прем'єрі п'єси «Райскеє діло» за Іваном Малковичем? Я, правда, сам ще не бачив, але дивився репетиції. Це щось особливе. Головний персонаж - Слово. Ні, головна дійова особа - Слово, а головний персонаж - Іван. Уособлення українського народу. Богдан Бенюк так оригінально відтворює нашу трагічну й героїчну долю... Це треба бачити! Я мрію подивитися на сцені, як Богдан «засіває»... Хлібороб. Андрій Приходько поставив. Люблю цього режисера. А спектакль такий український... національний! Українське слово, українські обряди, звичаї, танці, пісні... Мої щебетухи з театру стільки вже нарозказували... Здається, одні слова, а як вони промовляють! Слова несуть головне сценічне й, звісно, ідейно-смислове навантаження.

- Мене запрошували ваші. Але чомусь не вийшло піти на прем'єру, - сказав я і додав: - Ви, Богдане Сильвестровичу, особливого значення надаєте звучанню слова у виставі. Це вже благородна традиція франківців розкошувати українським словом, доносити його звучання і зміст до глядача.

- Мені до сих пір якось незручно... Занківчани поставили до ювілею Івана Миколайчука спектакль «Небилиці за Іваном». Хороша вистава. Там Богдан Козак у ролі Тлумача - просто чудовий. Як він доносить текст! Чую не просто кожне слово, а кожну інтонацію, ловлю найменший нюанс звучання фрази. А чого незручно? Бо посварив, правда, лагідно, але посварив талановитого Юру Хвостенка, який грав роль Івана. Ну, мимрить щось собі під ніс, а я в залі сиджу й не чую. Думаю, може, я вже глухий? Але інших чую, а чого Іванового слова я не чую?

І я в ту мить згадав, як на прохання Богдана Ступки приволік до театру величенький оберемок поетичних текстів українських поетів від давнини до сучасності. Богдан Сильвестрович покликав свого колегу - режисера Валентина Козьменко-Делінде - і почав розгортати нову програму популяризації української літератури. Та це сухе, затаскане слово «популяризація» ну ніяк не тулиться до Богдана Ступки, бо він замислив записати своєрідну антологію української поезії - начитати поетичні тексти для радіо, але головне - виступити з читанням поезій в багатьох містах України.

Тоді, пригадую, Богдан Ступка прочитав Шевченкове:

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті, летячи,
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді,
опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!!
І люті! люті! ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь.
Нехристияне!

Це сповідальне виповідання душевного болю Шевченка творилося Богданом Ступкою тихо, з чутливо акцентованими паузами-миттєвими роздумами, наче обдумуваннями наступного молитовного визнання своїх душевних страждань, які нарощували напливи відчаю і вимушеного усамітнення. Він так виразно, інтонаційно неповторно виговорював кожне слово, так емоційно довірливо переливав настрої, затаєні в цій сповіді Шевченка, в кожне вимовлене слово, що мимоволі наростало відчуття повного злиття Шевченкових переживань із душевним станом Ступки. І коли Богдан Сильвестрович виповів останні рядки поезії:

Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого... а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі! -

чи не тоді в мене закрався сумнів: а чи справді цей знаменитий не лише в Україні, але й у Європі, в Росії актор, викупаний, як-то кажуть, із головою в славі, ощасливлений найпрестижнішими преміями і званнями, щасливий, що він без сумнівів переживає свої творчі злети, а його настрої не загортаються у відчужену від світу самотність? Чому, запитував я себе, Богдан Ступка так часто звертається до цих Шевченкових переживань, чому його так хвилює той внутрішній стан поета, коли зболена, осквернена людською мерзотністю душа змушена відчужуватися, усамітнюватися, а поет приречений цуратися своєї убогої душі?

Чи не тому улюбленими і найбільш успішними героями Богдана Ступки є ті могутні характери-персонажі, в яких душа болить, розривається від переживань, а то й від розпачу й безвиході. Згадаймо короля Ліра, гетьмана Мазепу, того ж Миколу Задорожного із «Украденого щастя», Тараса Бульбу, не кажучи вже про Тев'є чи Дядю Ваню. А образ Льва Толстого в спектаклі «Лев і Левиця», а ще раніше - цар Едіп! А який трагедійний драматизм нуртує в створеному ним образі Тараса Шевченка в «Снах за Кобзарем»!

Великий майстер-лицедій, Богдан Ступка сміливо йде на імпровізацію, яка твориться ним, безперечно, в руслі розвитку характеру героя, випромінюючи якусь дивовижну впевненість у саме такому сценічному самовиповіданні героя. Він відмовляється від традиційної толстовської бороди, бо впевнений, що ця родинна драма Толстих, яка розгортається на сцені, передусім - внутрішня драма, викликана стражданнями душі, і борода нічого не додасть до створеного ним образу, а буде лише заважати «виводити» внутрішні переживання на обличчя.

...Мова якось непомітно «перекотилася» на театр. З гордістю заговорив Ступка про Камерну сцену імені Сергія Данченка, яку нарешті після 20 років перманентного будівництва завдяки особистому контролю прем'єр-міністра України відкрили. Богдан Сильвестрович, як завжди елегантний, зі сріблом окутою паличкою повільно походжав, радів, вітав, обіймав усіх привітним поглядом і все згадував свого вчителя і побратима Сергія Данченка, який продовжив свою творчу біографію в Театрі імені Івана Франка з постановки Франкової п'єси «Украдене щастя».

Хіба могло забутися те, що відкривало і перед акторами, й перед глядачами мудру, розважливу, внутрішньо драматичну режисерську працю-розмисел Сергія Володимировича? Данченка цікавила думка про «Украдене щастя» і про самого Франка вчених Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Нас, пам'ятаю, запрошували на репетиції, ми обговорювали чи не кожну сцену, розмірковували про характери героїв, дискутували, відчували, що Сергій Данченко шукає нове сценічне трактування цього, здавалося б, традиційного любовного трикутника. Всі люблять - і всі страждають. Кого винуватити? Хіба що традиційно: соціальні обставини, долю, випадок... Пат, усі винні - і ніхто!

Богдан Ступка органічно вжився в образ Миколи, вірніше, створив його за власною, так би мовити, подобою. Ми бачимо на сцені вгадуваного, впізнаваного Ступку і водночас сприймаємо з органічною довірливістю Миколу. Палання пристрастей - любові, гніву, болю, відчаю - вихоплюється над соціальною дійсністю і сягає шекспірівської пристрасті та величі. І в цьому палахкотінні переживань Богдан Ступка виростає в такому об'ємному самовозвеличенні - наче фенікс з'являється з-під ще гарячого попелу кохання рідних і чужих людей, яких він невільно знещасливив.

Що вражає завжди в грі Богдана Ступки? Це те, що він не тільки не боїться себе справжнього подавати в кожній ролі, виводити, так би мовити, на повен ріст себе, Ступку, на сцену чи на екран, не остерігаючись, що він собою затінить творену ним роль, підмінить собою свого героя. А така загроза існує повсякчасно, бо Богдан Ступка настільки індивідуально яскрава, харизматична особистість, що можливе «затінення» свого героя здатне спричинити аберацію сприйняття глядачем спектаклю чи фільму. Повторюю: Ступка цього не боїться, навпаки, начебто хизується тим, що може легко перевтілюватися в будь-якого героя, органічно бути ним і водночас залишатися собою. Із своєю характерологічною інтонацією, голосом, жестами, ходою - всім тим, що живе в Ступці та рухає ним. Згадаймо короля Ліра, те безумство пристрастей, бурхливе клекотіння емоцій, яке затінює розум і заливає гнів стражданням душі.

А чи зуміли ми душевно перейнятися болями і переживаннями гетьмана Мазепи у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», усвідомити цей сюрреалістичний абсурд історичного випадку під назвою «Полтава» та вчинків божевільного Петра І? Це тільки великий творчий дар Богдана Ступки міг «підкоритися» стилізованому під українське барокове «оснащення» ідейно-естетичному замислу талановитого Юрія Іллєнка, який задумав розкрити безумство ірреального поєдинку двох історичних велетнів на фоні реального, але вже міфологізованого двобою двох світів - самодержавного, деспотичного та значною мірою республіканського, демократичного. Це своєрідне, бо майже невловиме, внутрішнє переінакшення себе задля того, щоб на якийсь час стати кимось і визирнути іншими очима з-за театральної маски, якою є його персонаж, на цей грішний світ, твориться з якоюсь лукавою грайливістю. Богдан Ступка не може і не здатен змиритися з усталеним трактуванням реальних історичних осіб, таких як гетьман Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Іван Франко, Лев Толстой, Зигмунд Фройд, - він їх подає глядачам у такому сценічному «тлумаченні», яке відповідає його особистому розумінню й сприйняттю. В нашого майстра сцени і кіно якась дивовижна інтуїція на характери, які він так майстерно дотворює на сцені й за Чехова, й за Франка, й за інших драматургів. Навіть і за самого Гете - згадаймо його демонічного Мефістофеля. А який емоційно збурений Ступка, коли «вселяється» в жахітне безумство Артура VI чи коли «зазирає» у непрояснений для себе самого внутрішній світ Зигмунда Фройда!

Богдан Ступка завжди шукав у своїх героях своєрідний контрапункт, завдяки якому він відкрив емоційні «шлюзи» і спрямував на глядача драматичну повінь страждань, переживань і сподівань свого героя. Це діалогічна гра з глядачем вимагає від актора особливої персоніфікації героя, яка й досягається необхідністю максимально органічного злиття себе, творця, з персонажем та водночас збереження себе, Ступки, перед загрозою повного розчинення в образі. Тоді буде не він, Богдан Ступка, тріумфувати на сцені, а хтось інший, той, кого сотворив драматург, сценарист, режисер, і той поглине актора, і глядач не побачить, не відчує його, Богдана Ступку. Це неймовірно складне завдання, яке постає перед славетним актором, але воно до снаги Ступці, підвладне його талантові, який відчуває свою надзвичайну творчу силу, впевненість у собі та віру, що його особистий характер домінуватиме в сценічному чи екранному оприявленні героя. Звісно, якщо тлумачити характер так, як це робили стародавні греки: наносити, відбивати.

Магія творення Богданом Ступкою характерів таїться в тому незримому, але емоційно відчутному, співпереживаючому «нанесенні» індивідуальних особливостей творця на характер твореного ним образу. Перед нами відбувається поступове злиття суто Ступкового, характерологічно належного йому, Ступці, з тим іншим, другим, який живе самостійним життям у п'єсі, в сценарії, і того іншого, другого «завойовує» Ступка. Щоправда, не упокорюючи повністю собі, а заряджаючи його приховану енергію, необхідну для самовираження, для самоздійснення в спектаклі чи кінофільмі, своєю надзвичайною емоційною енергетичністю. Внаслідок цього творчого «заряджання» народжується своєрідний кентавр - неповторно ступківське і водночас воно не вповні його, Ступки, а того, хто виписав цей образ, хто творив цей характер, який увібрав у себе щось нове, характерологічне, від Ступки.

Згадаймо вже далеке, призабуте, те, що й досі не «вивітрилося» з нашої емоційної пам'яті, що живило завдяки грі Богдана Ступки неповторність спектаклю «Пам'ять серця», інших спектаклів - «Кам'яний господар», «Річард ІІІ». Про «Украдене щастя» і «Тев'є-Тевель» годі й казати: всі йшли на Ступку, всі вражалися, захоплювалися Ступкою, а той буквально розкошував на сцені, прямо-таки купався у хвилях емоційного збудження глядачів і все «нарощував» якісь невеличкі, але суттєві нюанси своєї гри, свого натхненного втішання собою, своєю майстерністю лицедійства, повсякчасним оновленням себе самого в тій чи іншій ролі.

Богдан Ступка напрочуд легко, здається, майже без жодних внутрішніх зусиль переходить від одного образу до другого, як це було з кінообразами у фільмах Кіри Муратової «Два в одному», Володимира Бортка «Тарас Бульба» і Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». У часовому вимірі ці ролі Богдана Ступки «туляться» одна до одної, майже немає між ними необхідних пауз для «врощення» в образ, для обдумування, вивірення свого особистого ставлення до героя.

Та нікого це особливо й не цікавить, хоч Богдан Ступка прокидався вночі й повторював-повторював тексти то російською мовою, то польською, перечитував сценарії в літаках і поїздах - це робота над роллю, «вникання» в образ і прагнення в будь-якій ролі - чи то російського дворянина, українського гетьмана, чи то сталінського вченого, радянського генерала, чи то сучасного олігарха - завжди продовжувати цю роботу. І навіть не від необхідності чи самодисципліни. Ролі «вселяються» в його свідомість, поволі, непомітно «перекочовують» у підсвідомість і починають уже нав'язувати себе, незважаючи на час і простір. Вони «змушують актора прокидатися серед ночі та повторювати за ними фрази, монологи, викликати їх на суперечки...

- Доводиться з ними сваритися, відганяти, щоб відчепилися, - розповідав Богдан Ступка тоді, коли я вдруге його відвідав разом із донькою Олесею в Феофанії. Це було 24 червня, в неділю, коли мав відбутися матч Євро-2012 в Києві між збірними України та Швеції.

- Є перед очима телевізор. Буду дивитися.

Як відчепитися від тих ролей, які вжилися, ба ні, в'їлися в тебе, і що хоч роби! Тараса Бульбу знімали сім місяців. Замучився до краю. Та ще ледь не згорів. Коли спалювати Тараса. Вітер такий різкий підхопився, налетів, вогонь уже починає лизати бороду, до обличчя добирається... Я тоді перехрестився... Як зняли, то землю цілував, Богові дякував, що врятував... Гірше, коли в тебе «забереться» така підла душа, як в академіка Лисенка. Нашого землячка. Трохима.

- Я бачив цей телефільм, «Микола Вавілов». Ви спромоглися витворити надзвичайно складний характер. Зовні все начебто нормально, сприймається цей хитрий та підспудний ідеологічний «камуфляжник», але ви відкриваєте те страшне, що ховається там, у глибинах його свідомості, за маскою інтелігентності і щирої, так видається, любові до науки, - продовжив я розмову. Богдан Ступка замислився. Довго мовчав. Потім тихо так заговорив:

- Я цю епоху... Сталінську. Страшну. Не можу осягнути розумом. Чую її, але чому мільйони вірили... Не знаю. Дуже дорога мені роль Остапа Вишні. Знявся я у фільмі «З життя Остапа Вишні», але не відірвався від нього. Були ж такі... Моральні. З людською гідністю люди, які вистояли. Як Остап Вишня. Були...

- І такі, як цей архієрей, у фільмі Артура Войтецького «Нині прославіся син людський». За Чеховим. Ви такого ж невпокореного, гордого зіграли архієрея, яким був Остап Вишня.

- Шкода, дуже шкода. Помер Войтецький. Який талановитий кінорежисер! А ми планували зняти фільм «Тев'є-Тевель». Як я хотів, щоб мій Тев'є перейшов на екран! І Войтецький мріяв...

Після невеличкої паузи Богдан Сильвестрович промовив: «Боюсь, я вже не зможу вийти на сцену в ролі Тев'є. І фільму вже не буде».

І наче виборсався з-під навали нестерпного жалю, усміхнувся і сказав:

- Кирило Лавров нещодавно мені сказав: «Не журись, Богдан, свои лучшие роли ты сыграешь в инвалидной коляске». Може, й так. Нічого собі жарт.

Глухою тишею наїжачилося мовчання. Лише долинає до четвертого поверху плюскіт фонтана. Богдан Сильвестрович якось нерішуче, ніби вибачаючись, промовив:

- Ви не могли б там почекати... Я на хвильку... Сестричок...

І натиснув над собою кнопку.

Ми з Олесею вийшли. Зайшли чергові медсестри. Я стояв на балконі й думав, як попрощатися, що сказати. Боявся говорити якісь силувані бадьорі запевнення-побажання, бо ж бачив і відчував, що Богдан Сильвестрович усвідомлює свій критичний стан, але людина намагається плекати в душі надію. Надію на лікарів, на диво, на Бога. І ця надія є. Тим більше в Богдана Ступки, обдарованого особливим почуттям життєспраги, життєлюбства, який і в цій важкій ситуації не втрачає сили духу, жартує, спогадами і планами відволікається від важких думок.

Медсестри вийшли.

- Лесечко, як у тебе справи? - посміхнувся Богдан Сильвестрович.

- Усе добре. Тільки багато роботи. Це Євро забирало всі дні. Ні суботи, ні неділі. Весь час спати хочеться. Утомилася.

І тут несподівано Ступка заспівав:

Ой дрімайте, не дрімайте.
Не будете спати.
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.

Ми з Олесею тихенько підхопили. Проспівали один куплет і затихли.

Ступка тоді знову до Олесі:

- Знаєш, ця пісня в мені поселилася і не виходить із голови. Тільки той куплет пам'ятаю, а початок забув. Не згадаєш?

Олеся:

- І я не можу згадати. Попередній куплет пам'ятаю:

Ой візьму я кріселечко,
Сяду край віконця.
І ще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.

А от який перший - не приходить на пам'ять.

- І я чогось згадую, згадую, співаю один і той же куплет у пам'яті, а початок не приходить. Так бувало в мене з текстом на сцені. Вилетить початок, стоїш, аж занімів із переляку: що робити, пропав текст...

Жах! Я навчився: забути про це бодай на мить. Відсторонитися, затулитися іншою думкою - і тоді текст повернеться. У кіно можна перезняти, а на сцені?.. Це було зі мною в «Королі Лірі». Якось.

Раптом Богдан Ступка перейшов у розповіді на Роберта Стуруа. Бо саме цей грузинський режисер поставив на франківській сцені спектакль «Цар Едіп» за Софоклом, у якому Ступка блискуче зіграв головну роль. Згадав, як Роберт Стуруа в «Концерті №70 від Ступки» зіграв на роялі, як дивився в Тбілісі останню постановку видатного режисера, після якої йому не знайшлося місця в рідній Грузії. «На сцені всі в чорному - міністри, усілякі там державні діячі виведені ним на сцену. І героїня чорна-чорна. Тривожно якось. І містично. Як передчуття чорної біди. Заборонили. А він куди? До Москви. Прийняв його Калягін у свій театр «Ецетера, ецетера...» Головним режисером. Ми поновлюватимемо з Робертом «Царя Едіпа». Щоправда, грати я вже не буду - «замолодий» для ролі Едіпа. Дасть Бог, може, щось він у нас поставить із української класики. Але обіцяних гастролей Тбіліського театру імені Шота Руставелі в Києві не буде. На чолі зі Стуруа. А так, уже без нього, колись і будуть».

Зайшов водій Богдана Ступки, почав вкладати в холодильник фрукти, зазирнув до Богдана Сильвестровича. Той махнув йому рукою, мовляв, зачекай. Я миттєво згадав фільм «Водій для Віри». А це - «Водій для Ступки», - подумав.

Ми поцілувалися, вийшли. Надворі було спекотно. Ніхто в таку жару не прогулювався, тільки невщухно клекотів фонтан. Я йшов і думав про те, як це - лежати днями й ночами, не стаючи на ноги, такому енергійному, творчо бурхливому, без «простоїв» акторові, якого його друг і автор книжки про його життя і творчість Володимир Мельниченко назвав «космічним актором». Справді, із якоюсь космічною швидкістю рухався Богдан Ступка від однієї ролі в кіно до іншої - у театрі, вражаючи майстерністю перевтілення. Понад 200 ролей у кіно й на сцені! Лише останніми роками, крім уже згаданих ролей, Богдан Ступка зіграв головну роль у фільмі російського режисера Дмитра Месхієва «Свої», головну роль у фільмі «Дім» також російського режисера Олега Погодіна... Отже, не випадкова премія від Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії «Золотий орел». До речі, «Золотого орла» Богдан Ступка був удостоєний і 2004 року - за роль генерала Сухова у фільмі Павла Чухрая «Водій для Віри», і 2010-го - за роль Тараса Бульби в однойменному фільмі Володимира Бортка. 2011-го Богдан Сильвестрович дістає в Москві надзвичайно престижну премію «Кумир» у номінації «За високе служіння мистецтву», а 2012 року його втретє нагороджено премією «Золотий орел».

Яскраво-сліпучий, сонячно-торжествуючий день, а там, на четвертому поверсі лікарні, залишився один-на-один із собою, із своєю яскравою, сліпучою славою унікальний митець. «Національний», «народний», «культовий», «великий Артист», «таке собі вічне дерево посеред підліска й бурелому», за визначеннями Сергія Тримбача («День», 21 - 22 жовтня 2011 р.).

Мимоволі прийшов на згадку фільм Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні», в якому Богдан Ступка так натхненно порозкошував у ролі мільйонера-олігарха. У цій чорній комедії мова йде про те, що всі ми, багаті й бідні, славні й безславні, здорові й хворі, усі раніше чи пізніше неминуче постаємо перед проблемою смерті. В одному із інтерв'ю Богдан Ступка так висловив своє ставлення до смерті: «До смерті треба готуватися - нічого вічного немає. ...Треба бути готовим, бо рано чи пізно все закінчиться»...

Я ступав цією намоленою землею, яка колись була монастирською й чула молитви протягом кількох століть, і просив Господа вберегти славетного митця, оздоровити його фізично, бо духовно він був величний і гордий, не дозволяв співчувати йому, розраджувати, говорити про хвороби, і знову вивести його на сцену на нашу радість і захоплення.

Пригадаймо, як у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» Мазепа-Ступка запитує: «Скільки в нас сьогодні Україн?» І у відповідь: «Зранку було п'ять чи шість».

Якщо запитати, скільки в нас сьогодні Ступок, відповідь буде єдина: «Зранку був один - Богдан Ступка і завжди буде один - Богдан Ступка».

Пам'яті великого Богдана Ступки, Народного артиста СРСР, Героя України

«Великий Театр, Великая Земля!
Прими прославленного Сына!
Осиротела Украина,
Весь мир, да и Россия вся!
Нет, не актер, не лицедей
Покинул суетный наш берег,
Не украинец, не еврей,
Не русский и не иноверец,
Не политический кумир,
Не популистский обыватель...
Ушел от нас Души Ваятель,
Объединяющий весь Мир!
Построенный тобою Мост
Между сердцами столь огромен,
Что разрушать его не просто,
А созидать не все достойны.
Детей, друзей, учеников
Учил ты собственным деяньем.
И силу Духа, силу слов
Сумел ты сделать
их призваньем.
Пусть за тобой стоят всегда
Столицы, Страны и местечки...
Ушла Великая Душа!
Возьмемся за руки, друзья!
И пусть не высохнет слеза
И не погаснут свечи!»

Ірина ГОРЮНОВА, заслужений діяч мистецтв Росії; Михайло ГЛУЗ, народний артист Росії, директор Культурного центру ім. Соломона Міхоелса

«День»

Фото - «День»