Нині на великому екрані демонструють стічки про війну, зняті переважно зусиллями російських кінематографістів. Після переглядів «Шпигуна», «Матчу», «Білого тигра й «4 днів у травні» у багатьох глядачів виникають запитання: перемогу над ким і над чим ми святкуємо, й для чого сьогодні знімають кіно про війну? Внести зрозумілість до питань, пов'язаних з останньою світовою війною, свого часу спробували організатори Московського кінофестивалю, які приурочили до 65-річчя Перемоги спеціальну програму фільмів про війну, знятих кінематографістами різних країн. Глядачеві, котрий виріс в умовах жорсткої партійної цензури, цікаво було дізнатися, якою бачать війну не лише радянські люди, а й німці, французи, американці. На жаль, чудову ідею подавати історичні події з різних поглядів не підхопили ні кінотеатри, ні телебачення, демонструючи переважно «патріотичні» фільми. Утім, цього року був невеликий виняток.

Розвідник чи шпигун?

У стрічці Андрія Андріанова «Шпигун» два супермени сучасною російського кінематографа Федір Бондарчук і Данило Козловський розігрують вигадану популярним письменником Борисом Акуніним історію боротьби агентів Луб'янки з німецькою розвідкою. Шпигунські пристрасті, що вирують у Москві напередодні війни, приправлені любовною драмою - молодий чекіст покохав дівчину, чию матір згноїли в застінках НКВС. Нам залишається лише гадати, навіщо режисер змінив сюжет, що дає можливість для розгортання психологічної драми, на трилер, знятий у лубковому стилі. І передвоєнна Москва, і Сталін зі своїм оточенням представлені настільки неприродно, що вся історія сприймається як анекдот про те, чому військова більшовицька машина (СРСР) виявилася неготовою до війни з Німеччиною. Розділяючи людей на «чистих» і «нечистих», творці цієї кіноказки про боротьбу добра й зла до останніх зараховують не лише Сталіна й Берію з командою поганих хлопців з Луб'янки, а й зрадників-хохлів! Засланим з німецької території зв'язковим-радистом виявляється саме наш землячок, який служить Вермахту, а не доблесній Червоній армії...

Більше, ніж футбол

Ще далі у викритті українців, які зробили вибір на користь націонал-соціалістичного Берліна, а не комуністичної Москви, пішов режисер «Матчу» Андрій Малюков. Про цю кремлівську кіноверсію історії Другої світової війни вже висловлено в ЗМІ досить багато думок (див. «День» № 78-79). Нагадаємо лише, що напівправда ніколи не стане правдою, а отже, залишиться брехнею, що вводить людей в оману. Бо щоб казати правду, треба щонайменше ставитися до світу й людей неупереджено. Не менш важливою умовою пошуку правди, істини, є палке бажання стати на службу їм, а не носіям якихось ідеологій. Звісно, серед українців, які зустріли гітлерівців хлібом-сіллю, були й відверті покидьки, які вбивали не лише москалів і євреїв, а й зводили рахунки навіть зі своїми єдинокровними земляками (але хіба лише українці проявляли під час війни жорстокість до тих, кого вважали своїми ворогами?). Проте це далеко не вся правда про Україну й наш народ. Якби режисер хотів її розповісти, то він вимушений був би показати, чим обернулися для мільйонів безневинних людей десятиліття більшовицького владицтва. А також згадати про тих українських патріотів, які воювали на обидва фронти. Тоді було б зрозуміло, чому чимало жителів України зустрічало німецькі війська як визволителів. Не всі одразу змогли зрозуміти, що націонал-соціалізм нічим не кращий за соціалізм пролетарського. Утім, мільйони обдурених по всьому світу зачаровані цими й іншими формами диктатури й досі. Що й недивно - уроки спекулятивної історії нічого хорошого нікого навчити не можуть. Історію, щоб вона чогось вчила, слід, по-перше, поважати, а по-друге - особисто переживати.

Примірявши на себе біль, страждання людей, які опинилися між двох вогнів, які хотіли жити в своїй державі за своїми законами, режисер, який прагне правди, створив би за мотивами роману Акуніна щонайменше драму, а не ідеологічну брехню, як це зробив Малюков. А можливо піднісся б і до трагедії про нелегку долю людини, приреченої на постійний вибір, на безперервний пошук світла, пошук правди й добра серед пітьми брехні й зла. Колізії «Матчу» цілком могли б стати сокровенною розповіддю про те, чим обертається для нас свобода, яка передбачає щохвилинний вибір, а отже, й відповідальність. Але зняти фільм про прагнення людиною свободи, про те, через які терни належить пройти, щоб побачити світло Істини, може лише вільна людина. Вільна не лише в економічному й політико-ідеологічному, а й у метафізичному вимірах!

Де закінчується психічна норма й починається патологія?

Піднятися над примітивними ідеологічними кліше в метафізичну височінь спробував Карен Шахназаров, який у своєму «Білому тигрі» продовжує почате в «Палаті № 6» дослідження природи людської свідомості. Намагаючись розсунути межі розуміння того, де закінчується психічна норма й починається патологія, режисер цього разу зробив героєм своєї стрічки танкіста-механіка, який, обгорівши в танку, забув своє ім'я й походження, зате здобув здатність сприймати іншу реальність. Б'ючись з німецьким танком, що невідомо звідки з'являється й так само таємничо зникає, Найдьонов молиться танковому богові. Завдяки містичному зв'язку з істотою в золотому шоломі, яке живе на хмарах, радянський танкіст чує голоси танків, що застерігають свої екіпажі про снаряди, які летять у них. У фіналі фільму несподівано з'являється Гітлер, який після поразки Німеччини пояснює, що він лише намагався здійснити те, про що мріяла вся Європа: позбавитися євреїв і усунути загрозу зі сходу від більшовицького монстра.

З усієї цієї парапсихологічної нерозбірливості, на яку через чисельні недомовки перетворюється «Білий тигр», усе ж таки можна витягнути певний смисл. По-перше, автори стрічки нагадують нам про те, що існують певні небесні сили й розумніше звертатися до них, а не до смертних земних богів. По-друге, можливо сам цього до кінця не підозрюючи, сценарист і режисер натякнули на причини будь-якої ворожнечі, що часто обертається війною: «Білий тигр» - це торжество німецького духу», - пояснює радянським офіцерам полонений німецький офіцер. Проте дух (за визначенням) позбавлений будь-яких національних або конфесійних характеристик. З того, що його, як і істину, намагаються монополізувати, протиставивши іншим, і починається ворожнеча. Але ця думка вислизає від самих авторів фільму. Вони, не зовсім усвідомлюючи те, що ллють воду на млин розбрату, а отже, й війни, вустами механіка-екстрасенса пояснюють, що танковий бог пересувається в небі в золотому Т-34, тобто танку радянського виробництва. Дуже хочеться дізнатися, до якого танку їхній бог сідав 1956-го й 1968 року, коли гусениці радянської бронетехніки нищили вулиці Будапешта й Праги? І чому виходить так, що начебто антивоєнні за своїм пафосом фільми навіюють людям ворожнечу, яка рано чи пізно спричинить нові війни?

«Свій» і «чужий»

Провести неминучу в світі двоїстості - результат куштування від древа Добра й Зла - демаркаційну лінію між різними силами, що постійно б'ються й у зовнішньому світі, й усередині самої людини, намагаються автори фільму «4 дні в травні» (спільне виробництво Німеччини, України й Росії). Німецький режисер Ахім фон Борріс разом з продюсером і виконавцем головної ролі капітана радянської розвідки Олексієм Гуськовим повідали історію (є свідчення на користь її реальності) про останні дні війни. Творцям стрічки вистачило мужності подолати ідеологічні штампи, які подібно до шор заважають нам розширити горизонти видимого світу й не дають нам зріти в корінь проблеми. Уклавши своє послання світу у фразу «інколи кордон проходить не між «своїми» й «чужими», а між добром і злом», автори «4 днів у травні» змушують передивитися саме поняття «своїх» і «чужих». З фільму виходить, що кордон, який розділяє людей, проходить не за національними, партійними або іншими зовнішніми ознаками, що одвічні людські поняття честі, співчуття, жертовності, прихильності правді, вірності своєму призначенню, значно важливіші для набуття людяності, ніж кон'юнктурні міркування якоїсь ідеології (за цю думку фільм зняли з російського телеефіру). Бо одвічне, вибачте за каламбур, вкорінене у вічності, тобто незмінне. А отже, воно ставить наше життя на міцну платформу. Тоді як залежність від ідеологічної кон'юнктури, хоч би якими інтересами - релігії, нації, класу, партії або країни - вона прикривалася, робить наше життя хистким, ненадійним і вразливим...

Прикро, що кінематограф нашого північного сусіда цілеспрямовано занурює глядача в ілюзію, оп'яняє його ідеєю власної винятковості й непогрішимості, замість того, щоб витвережувати й просвітлювати.

Вадим Дишкант,  «День»

Фото - «День»