Фотожурналіст Віктор Крук: «Ми вже наближаємось до сталінських часів»
Фотожурналіст Віктор Крук постійно мешкає в Україні з 1990 року - усі буремні роки становлення незалежної держави. Тримають його тут не сентиментальні спогади дитинства - Віктор корінний сибіряк, у Київ уперше приїхав у десять років, та й потім, закінчивши школу, знову повернувся до Сибіру... Віктор Крук - набагато більший українець, ніж більшість етнічних українців, бо їм українство дісталося у спадок, без зусиль, а Віктор українство вибрав добровільно і всім серцем. І нині зазнає таких самих утисків, як і інші українські журналісти - хоча міг би вирішити, що це не його війна, і жити спокійно. Чи не міг би?
- Уже відчуваєте сталеву руку влади?
- Поки що я не отримував ніяких дзвінків чи повісток з органів правопорядку, але ситуація зі свободою слова в Україні стає що далі, то більш загрозливою: обшук в Олени Білозерської, обшук у подружжя Брацило-Нога (вона - редактор у журналі та поетка, він працює у видавництві), не кажучи вже про відомі факти перешкоджання журналістам у їхній діяльності. Тому я маю мінімально захистити себе на випадок, скажемо, обшуку. Якщо мою фотокамеру вилучать на невизначений час - іншу мені ніхто не подарує. А фотоархів за всі роки - річ узагалі унікальна. Тому все це лежить зовсім не вдома! Я не можу виключати можливості, що якийсь слідчий раптом подумає, чи нема у моєму фотоапараті кадрів підпалу чогось там? Як бачимо на прикладі обшуку в Білозерської, закон щодо прав журналістів брутально порушується.
- Як гадаєте, хто наразі входить у «групу ризику», кого почнуть пресувати найближчим часом?
- У групу ризику, вважаю, входить будь-яка людина, що дозволяє собі критику влади, хай навіть у гумористичному плані. Наприклад, близька до влади газета «Сегодня» написала, що блогер з ніком Пекельний Бульба, який у своєму Живому Журналі виклав намальований «Бандерівський календар», може отримати п'ять років ув'язнення. П'ять років за малюнки - то ми вже наближаємось до сталінських часів.
- На вашу думку, це сезонне явище - підготовка влади до 22 січня - чи вже, так би мовити, кліматичне, з яким доведеться миритися найближчі як мінімум 4 роки?
- Ця владна кампанія почалася навіть не з підриву «пам'ятника» у Запоріжжі. Це - логічне продовження наступу на усе українське, що почався одразу, щойно до влади прийшла Партія Регіонів. Табачник, Могильов, «архівна справа» СБУ - усе з цього ряду. Ця політика нинішньої влади буде тільки посилюватися. Ми маємо справу з людьми певного типу мислення: домовлятися з опонентами, опозицією, на їхню думк - ознака слабкості і невпевненості. Хіба не можна було замість одіозного Табачника поставити якусь нейтральну фігуру? Бо ж відомо в оточенні президента, що призначення Табачника міністром освіти багатьма українцями сприймається як ляпас! Ні, треба намагатися принизити опонентів, замість того, щоб шукати компроміс. Тож очікую посилення протистояння по усіх напрямках.
- Хто повинен захищати журналістів, якщо цього не робить закон, - профспілка, адвокат, громадськість, свій варіант?
- Захист журналістів, коли закон не захищає, - моральний обов'язок тих, хто хоче мати незалежну інформацію, та і просто інформацію. Допомогти в поширенні інформації - найперша річ. Просто запитати в сусідів: а ви чули про таку-то подію? НІ? А що ви дивитися по ТБ? Канал такий-то? От бачите, яка там якість інформації?! А людина пише про те й про те... Якщо люди не знають, хто такий журналіст N, навряд чи вони вийдуть на пікет на його захист. Ну, профспілка теж повинна працювати. Адвокати... захист - це їхня робота, але вони не можуть захищати всіх безкоштовно! Якщо, припустимо, щось станеться зі мною - навряд чи я зможу дозволити собі послуги адвоката. Але - будемо оптимістами!
- Ви застали Київ зовсім іншим - цікаво, що ж спонукало Вас вивчити українську? Як відбувався цей процес?
- Київ початку 70-х років минулого століття у мовному відношенні мало чим відрізнявся від Києва нинішнього. Звісно, трохи поступу є: українську на вулицях зараз чути більше. Але, гадаю, це пов'язано з масовою міграцією до столиці мешканців провінції у пошуках заробітку. А так, щоби київська родина за минулі роки перейшла у побуті з російської на українську - не можу пригадати жодного випадку. «У побуті» - я маю на увазі в суспільному житті. І тоді були українські родини, що вдома спілкувалися українською. Але - не на людях. Пригадую два випадки за десять років (70-80 рр.), коли я чув у Києві у громадському місці українську мову: одного разу до автобуса (пам'ятаю навіть номер маршруту та зупинку!) зайшов інтелігентного вигляду дідусь із вусами та попрохав передати гроші на квиток. Другий - на Андріївському узвозі існувала корчма «Під липою», і каву там готувала чудова дівчина з гарною українською мовою. Але коли я спробував відповідати їй так само українською, вона м'яко попрохала мене розмовляти російською: гадаю, акцент в мене був настільки жахливий, що слухати мою укрАїнську їй було несила... Хоча читати українською я вивчився дуже швидко і самотужки: книжки я любив завжди. Але вміння читати українською у той час було те саме, що я би вивчився, скажемо, плести макраме. Навіть, гірше: макраме можна показати знайомим чи подарувати комусь на день народження, а вміння читати українською... потреби знати мову не було жодної. Зараз адепти радянського минулого люблять нагадувати, що у Києві уся місцева преса виходила українською, крім однієї газети, здається, «Коммунист Украины». То й що? Кияни собі читали хто «Комсомолку», хто «Знание - сила», а «Молода гвардія» та «Жовтень» припадали пилом на полицях «Союздруку». Не можна не пригадати у зв'язку з цим ще один момент, на який полюбляють посилатися прихильники «радянської України»: українська естрада. Усі ці «Червоні рути», «Три кольори» та «Знову цвітуть каштани». «Дивіться! - репетують вони. - Який був розвиток української мови! Як ці пісні спонукали любити Україну!» (малося на увазі - радянську Україну, яка розквітала у братній сім'ї бла-бла-бла...) Це те саме, що стверджувати, що люди після концерту «Бітлз» розходяться прихильниками Великої Британії та кидаються до книгарень, щоб читати Шекспіра в оригіналі. Музика, в першу чергу - мистецтво організованих звуків, а ноти - вони національності не мають. Але музика, пісні та їхня роль у національній свідомості - окрема та дуже велика тема. Залишимо її на інший раз. Отож, жив собі у Києві російський хлопчина (тоді я ще не усвідомлював себе сибіряком) зі знанням української мови. Та час спливав, і настала епоха великих перетворень. Гласність, демократизація... ГКЧП, розвал Союзу. Треба зазначити, що погляди в мене завжди були якісь «не зовсім радянські». Сам дивуюся: жодного дисидента, тим більш українського, серед знайомих, школа-піонери-комсомол, але от така демократична отрута у голові: чому людина не може купити собі не легкову, а вантажну машину, хай маленьку, для поїздок у село, наприклад? Чому людина не може просто поїхати за кордон, навіть у Болгарію? Де правда: у «Правді» чи на «Голосі Америки»? Та ще купа питань, ставити які, я знав, було не варто, навіть батькам. Пам'ятаю передачу про англійського натураліста Джеральда Даррелла по телебаченню. У ній він закликав охочих допомогти у справі захисту диких тварин надсилати гроші та листи йому до Британії. Книжки Даррелла були серед моїх улюблених, так що я з радісною звісткою побіг на кухню до батьків просити конверта (було це у класі 4-му). Батько тиждень після того не міг заспокоїтися: йому ввижалося, що я таки відіслав листа, незважаючи на страшну заборону навіть думати про це, і зараз у двері постукають люди з КДБ.
Ясно, що з такими поглядами незалежність України я, не маючи українських коренів, прийняв «на ура» й заходився вивчати українську історію, про яку, виявляється, не мав гадки, проживши перед тим більше десятка років у Києві! Ну, а де історія - там і мова, там і культура: народна, котру майже не знали, сприймаючи замість неї шароварщину ансамблю Вірського, напівзаборонена українська рок-музика, українська альтернатива - від Чубая до Подерв'янського... Та через деякий час «варіння в українському культурному котлі» я помітив, що перебуваю, як би мовити, у двох світах - новому українському Києві і тому, звичайному. Теми, що я порушував у розмовах з давніми друзями, викликали в них не те щоб нудьгу - нерозуміння: про що мова взагалі? «Крути? А що там? Коли?! Тю!» - «Хтось у 68-му у Києві підняв жовто-блакитний прапор на 1-ше травня над будівлею інституту? Вони що - сп'яну? Робити не було чого?» Повірте, це було не раз і не два - я натрапляв на це постійно протягом років. І потроху давні зв'язки губилися, налагоджувалися нові, українські... Потроху поняття «гайдамаки», «лента за лентою», «Крути», «УПА» переходили у свідомості до категорії «наше»: наша історія, наша мова, наші пісні, наші герої... Мова для мене стала повсякденною, майже рідною, благо живу не в Києві, а у селі на Київщині. Гадаю, у Києві мені було б зараз незатишно. Ну і такий собі індикатор «свій-чужий». Не можна стверджувати, що російськомовна людина апріорі не може прихильно ставитися до українства, але індикація «за мовою» в Києві діє.
