Виявляється, НАТО - це дуже хороша структура, надійна гарантія безпеки для своїх членів. Аргументація Жириновського повторювала всі елементи аргументації багаторічних прибічників вступу України до Північноатлантичного альянсу. Від себе Володимир Вольфович лише додав у його звичайному стилі: Альянс - північний, а Росія - північна країна, значить, самі розумієте. Він також заявив, що нібито Сталін просився в НАТО (дуже сумнівно), що Хрущов просився в НАТО (це відповідає дійсності), що не було б ніякого Косово, якби РФ у той час перебувала в Альянсі. На переконання Жириновського, 2020 року Російська Федерація буде членом НАТО та Європейського Союзу. Особливо розхвалював віце-спікер Державної думи право будь-якого члена НАТО в будь-який момент вільно вийти з організації.

Жириновський люто таврував партію В. Путіна «Єдина Росія» та її емблему - ведмедя. Яких тільки гидот він не наговорив про цього улюбленого звіра російських казок - і ледачий ведмідь, і тупий, і злодійкуватий («постійно мед краде»), і по-дурному агресивний, і схильний до хуліганства. Здається, Володимир Вольфович, який знає всі закутки Кремля, володіє якнайтоншим політичним нюхом, уже зробив ставку на Дмитра Медведєва й списав у політичний утиль Володимира Путіна. Чи не зарано? Хоча лідер ЛДПР у таких ситуаціях вибору помиляється дуже рідко. Досить пригадати, що саме він виступив першим із російських політиків у кампанії цькування мера Москви Лужкова, незадовго до його відставки. Нинішній вибір Жириновського може свідчити про те, що дуже вузьке коло впливових людей, які реально є господарями Росії, які привели В. Путіна до влади, вирішили змінити його на Д. Медведєва.

Жириновський, який недавно проклинав Захід і обіцяв йому швидку погибель, тепер співав Заходу хвалу й манив туди росіян обіцянками райського життя. Крім пряника, показував співвітчизникам і батіг, розповідаючи про агресивність Китаю, в якого «одна дорога - на північ». Врятуватися від «жовтої загрози» можна лише вступом у НАТО. Але публіка в студії, зазомбована раніше Жириновським, у НАТО не хотіла.

Бідний український проросійський політикум! Так зручно влаштувалися на антинатовських гаслах - і на тобі... Це тепер, виходить, Симоненку, Вітренко, Табачнику, Єфремову, Чечетову, Колесніченку й іже з ними доведеться з ентузіазмом Жириновського доводити своєму електорату, що НАТО - це добре... Адже Володимир Вольфович ніколи не виступає з ідеями, які могли б викликати роздратування Кремля. Що в Кремля на думці, те в Жириновського на язиці. Цілком можливо, що найближчими роками політика Кремля вироблятиме такі кренделі, що в її малоруських адептів голова обертом піде. Ти лишень починаєш в Україні адаптувати їхнє останнє гасло, а вони вже нове, протилежне, озвучили. А хто не встигне, той спізниться, і виявиться в ролі колишнього кращого союзника, а нині - «бяки» О. Лукашенка.

На особливі шанси Д. Медведєва на президентських виборах, що наближаються, натякав і російський телеканал Ren TV, який часто рекламують як демократичний і мало не опозиційний. Вустами оперативно зібраних екстрасенсів він віщав, що 2008 рік (перше пришестя Медведєва) був для Росії переломним, тепер РФ стане «володарем світу й великою імперією». Якщо таким у цій країні бавляться демократи, то які ж у них реакціонери?

Безтактний електорат

«Відкритий доступ» (ТРК «Україна») цього разу приїхав до Донецька. Пристрасті, звісно, вирували з приводу підсумків виборів до місцевих органів влади.

Відомий борець проти «україномовного засилля» - секретар Донецької міськради Микола Шевченко - цього разу про українську мову, на подив багатьох, не сказав жодного слова (адже вибори минули), зате встиг висловити співчуття з приводу відсутності в лавах опозиції професіоналів, здатних керувати містами. Велична промова міського секретаря була вкрай нешанобливим чином перервана молодим жителем Донецька, який запитав, а чому ж, мовляв, ви стільки років у нас при владі, а річки з розірваних водопроводів як текли Донецьком, так і течуть.

Левченко, шокований такою нетактовністю електорату, почав детально розповідати про те, якою складною гідротехнічною спорудою є саме донецький водопровід. Заразом згадав про тих, хто заважає Партії регіонів жити, але про «козлів» нічого не сказав. Адже міг, коли почув від ведучого, що після літа рейтинг визнаного партійного й державного вождя впав на 10%. Ще більше зіпсував настрій пану Левченку ведучий, коли запитав, чому в Донецькій області явка виборців була меншою за 50%. А запитання із зали про те, чому Партія регіонів у Донбасі нікого з опозиції не пустила у виборчі комісії, стало взагалі ударом нижче пояса.

Намагаючись оминути водопровідно-комунальні теми, Левченко увійшов у звичну, наїжджену колію, знову накинувшись на людей Тягнибока, а самого Олега Ярославовича порівняв з Адольфом Алоїзовичем, щоправда, зарапортувався, і, освічуючи донбасівський люд, заявив, що був у Німеччині такий фельдмаршал Гінденбург - дуже слабкий правитель, який привів до влади Гітлера, а в нас слабкий Ющенко привів до влади... Тут Левченко затнувся, зрозумівши останньої миті, що зайшов не туди. Адже Ющенко привів до влади явно не Тягнибока. Втім, яких лише ляпсусів не буває від надмірної вірнопідданості.

Щодо аудиторії, то склалося враження, що жителі цього регіону повільно, але вірно починають усвідомлювати, що, як співається в місцевому гімні, «Донбас ніхто не ставив на коліна», крім Партії регіонів... А цій партії нічого запропонувати Донбасу - ні м'яса, ні молока, ні хорошої роботи, лише ще одну антиукраїнську кампанію, що нестримно підвищує рейтинги пана Тягнибока.

Між іншим, виступаючи на «5 каналі», М. Чечетов говорив про ВО «Свобода» з якоюсь батьківською теплотою, що різко контрастує зі звичними для регіоналів прокльонами на адресу українських націоналістів. Нардеп Чечетов як категоричний імператив повторював: «Свобода» має витіснити «Батьківщину» із Західної України».

Ностальгія Замучила

Справжня баталія розгорнулася на «Інтері», де Євген Кисельов зіштовхнув у поєдинку міністра закордонних справ Костянтина Грищенка та його опозиційного візаві Григорія Немирю. Щось безнадійно радянське простежувалося у виступі Грищенка, коли він намагався ототожнити будь-яку критику нинішнього режиму зі зрадою України. Костянтине Івановичу, такі «б/у» вже давно «не носять», як мінімум, останні двадцять років... Але міністр не втомлювався таврувати опозицію, яка нібито працює не проти влади, а проти України. Є ще третій варіант, про який Грищенко не згадав: коли влада працює проти України. І що тоді робити опозиції? До кого апелювати? До тієї ж влади і її вірної Феміди? Як ми вже встигли переконатися, це абсолютно безглуздо. Щоправда, одного разу Костянтин Іванович абсолютно справедливо «уїв» Г. Немирю та його партійне начальство. На гнівні випади тіньового міністра про пана Хорошковського, в якого конфлікт інтересів між «Інтером» та СБУ, Грищенко відповів: а чому жодних питань до Хорошковського не виникало, коли Тимошенко поставила його на чолі Митного комітету? Крити Немирі було абсолютно нічим. Справді, чому тоді це не було проблемою?

Ще одне зіткнення в студії сталося довкола невдалої спроби комуністів зробити 7 листопада «червоним днем» календаря. У гостях - виписаний із Москви О. Проханов, відомий ще з часів СРСР як «соловей Генштабу», співець імперії. Комуніст Кілінкаров зі смаком лаяв нинішню регіональну владу, яка за найактивнішої участі КПУ й була сформована та узаконена. С. Кульчицький не без гумору поставив місцевим комуністам у приклад компартію Китаю, що успішно будує капіталізм. Але професор відкинув нині практиковані в Європі ототожнення комунізму та нацизму на тій підставі, що «нацизм - людиноненависницька течія» і, звичайно, з «людинолюбним» комунізмом його й порівнювати не можна. На користь комуністичної влади історик навів і такий вагомий аргумент: «Тоді не було «бомжів»... Вимушений нагадати, що саме поняття «лицо без определенного места жительства», скорочено - «бомж», виникло саме в радянські часи, воно дуже часто зустрічається в протоколах міліції «червонопрапорної» епохи. Інша річ, що тоді їх, як і багато чого іншого, майстерно приховували від сторонніх поглядів.

Цей обмін думками був перерваний вулканічною істерикою Олександра Проханова, який встиг за кілька хвилин обійняти весь усесвіт. Московський гість кричав, що Україна не матиме своїх літаків і кораблів, узагалі нічого не матиме, якщо не повернеться в «солодку імперію», де вона, на переконання О. Проханова, «процвітала». І ось тут дуже доречно виявилася пані Ірина Фаріон. Вона не лише змогла зупинити Проханова, що дуже непросто, але й перекричати його. Пані Фаріон продемонструвала абсолютно адекватну всім цим жириновським, марковим, затуліним і прохановим манеру спілкування з ними. Отже, в особі Ірини Фаріон ми тепер маємо «секретну зброю». Тремтіть, зухвалі гості!

Комуніст Кілінкаров вимагав відтворення СРСР, посилаючись на буржуазну Європу, що об'єднується. То це ж Європа, з нею багато хто бажає об'єднатися, туди нікого не треба заганяти палицею, шантажем і хитромудрими пастками. А СРСР був неправовою, диктаторською, тоталітарною державою. Якщо товариша Кілінкарова замучила ностальгія, то ще ж залишилися Північна Корея, Куба й Венесуела полковника Чавеса. Депутатської зарплати вистачить, щоб їх відвідати.

«По-модньому»

У Шустера також не обійшлося без теледесанту. До студії чомусь запросили російського актора Олексія Паніна, особисто мені відомого з серіалів про бандитів. Панін, граючи дурника, просив віддати Крим по-хорошому, і скаржився на те, що кримчанам забороняють... розмовляти по-російськи й навчатися російською мовою. І це при тому, що в АР Крим на приблизно 600 шкіл доводиться сім українських і 13 татарських, усі інші - російські. Росія ніколи б не дозволила іноземцям (у тому числі - таким братським, як українці та білоруси) витворяти таке в своєму телеефірі. А лицедій Панін оплакував СРСР і озвучував нісенітниці про «один народ». Щось дуже в унісон, відвідуючи Україну, вони всі заспівали. Виникає відчуття добре організованої, погодженої та відрежисованої ідеологічної агресії проти України. Панін обгрунтовував претензії Росії на український Крим посиланнями на якийсь древній договір, за яким, нібито, на півострів можуть претендувати лише Росія й Туреччина. Судячи з усього, йдеться про улюблену «фішку» кримських сепаратистів, Кучук-Кайнарджійський договір 1774 року. Суб'єктами договору були Османська та Російська імперії, а об'єктом - Кримське ханство. За договором ця васальна Стамбулу держава мала стати державою, васальною Санкт-Петербургу.

Кримське ханство ніколи не було частиною Туреччини. Воно мало власну армію, фінансову систему, закони, династію монархів, дипломатію тощо. Але було змушено йти в фарватері Османської імперії. Але після 1774 року Кримське ханство повинне було йти в фарватері Російської імперії, залишаючись, хоча й з обмеженим суверенітетом, державою. За наказом імператриці Катерини II, об'єкт договору був знищений. Кримське ханство ліквідували, Крим став звичайною російською губернією. Тобто ліквідацією ханства Катерина зробила договір 1774 року, як висловлюються правознавці, юридично нікчемним. Щоб ставити питання про статус Криму, потрібно зробити щось неймовірне: відродити Османську імперію від Мавританії до Іраку, від Молдови до Ємена, відродити Російську імперію, а найголовніше - об'єкт Кучук-Кайнарджійського договору, Кримське ханство з династією Гіреєв. До речі, останній представник цієї династії, за чутками, живе в Лондоні. Це чоловік, якому 50 років.

Якщо з гостями все зрозуміло, то як пояснити те, що відома особа Руслана Писанка, яка раніше позиціювала себе як яскравий український типаж, тепер в українському ж ефірі висловлюється російською мовою. Мабуть, тусовка поспішає пристосуватися до нових «віянь». Їхня орієнтація на північно-східну «столицю світу й прогресивне людство» лише підкреслює їхню якнайглибшу й непереборену провінціальність, що змушує згадати героїв Карпенка-Карого, зокрема, знаменитого Мартина Борулю з його манією жити «по-модньому». Інша річ, що в них «моднєє», тобто уявлення про прогрес, ніколи не збігається з українським.

Ігор Лосєв, «День»

Фото - Олександр Харват, «День»