Щось сталося з «5 каналом». Спочатку в ефірі з'явився Петро Порошенко, який довго говорив про демократію, свободу слова, стандарти журналістики та про те, що все це на «5 каналі» збережеться. Того ж таки дня, замість звичних ведучих на екрані з'явилася «солодка парочка», де один говорив українською, а друга -російською, нагадуючи радянських часів діалоги Тарапуньки зі Штепселем (для молоді: був у СРСР такий українсько-російський, а точніше суржико-російський естрадно-розмовний дует). Слухати цю суміш «полтавської» з «нижегородскькою» було вище моїх сил. І головне: навіщо? Уся аудиторія «5 каналу» чудово розуміє українську. Прагнення випередити антиукраїнський «нововалуєвський» «Закон про мови»? Але його ще, слава Богу, не ухвалили, а тут уже квапляться піднімати білий прапор. Важко не відзначити, що російського в нашому телеефірі стає дедалі більше, а українського - дедалі менше. Дуже легко можна обчислити кінцевий результат.

Шкода, що в цьому взяв участь «5 канал», який ми знали й любили з часів Майдану. Боюся, що «5 канал» втратить значну частину своєї аудиторії й навряд чи залучить якусь помітну частину чужої. Поза сумнівом, що зміни в мовній політиці каналу призведуть і до зміни змістовних орієнтацій, унаслідок чого країна втратить іще один повноцінний дискусійний майданчик.

Пристрасті за аудитом. Далі буде

А на «Інтері» у Євгенія Кисельова та ТРК «Україна» у Савіка Шустера тривали пристрасті за аудитом. Знову говорили про результати розслідування фінансової діяльності уряду Юлії Тимошенко. Щоправда, американських «товаришів» у ефір розсудливо більше не випускали. Весь тягар місії взяло на себе вітчизняне КРУ, що розділилося задля того на дві складові частини, щоб охопити антитимошенківськими викриттями обидва телеканали.

У Шустера одним з найзавзятіших викривачів екс-міністра виступав колишній член відомої «Канівської четвірки», колишній депутат від БЮТ, який нині є ідейним членом ПР, пан Олійник.

Окрім суспільних претензій прослизнула й глибоко особиста. Як виявилося, Тимошенко й Турчинов «зрадили» пана Олійника, оскільки «не давали працювати» (мабуть, на керівних посадах?), хоча, як він сам висловився, в нього «є здібності». Сподіватимемося, що Партія регіонів оцінить їх належним чином...

Що ж до «викриттів» КРУ, то їхня політична підоснова була дуже відчутною. «Архітектори» цієї пропагандистської спецоперації не врахували деяких дуже істотних моментів: хоч би там що говорило КРУ, хоч би якими цифрами жонглювало, хоч би яким бухгалтерським професійним жаргоном оперувало, більша частина України (яка не голосувала за нинішню владу) все одно не повірить, справедливо вбачаючи тут мотиви банальної політичної помсти.

А що стосується довіри мас до зусиль заокеанських перевіряючих (до речі, як стало відомо, їхня діяльність в Україні обійшлася нашим платникам податків в 10 мільйонів доларів) і вітчизняного КРУ, то її можна було б істотно збільшити, провівши одночасно аудит фінансової діяльності уряду В. Ф. Януковича за президента Ющенка й президента Кучми. Це додало б викривальним крокам регіоналів певного відтінку об'єктивності. Крім того, коли подібного подвійного (на двох телеканалах) пропагандистського удару завдають за тиждень до місцевих виборів, то навіть недосвідченим у політиці людям усе стає надто зрозуміло...

Головний подразник

Втомившись від аудиторських справ, Євгеній Кисельов представив аудиторії «Інтера» наукового співробітника російського Інституту стратегічних досліджень Тамару Гузенкову, яка написала книжку «Антропология власти. Юлия Тимошенко». Кисельов чесно розповів публіці, що інститут, де працює пані Гузенкова, є державною, підвідомчою Кремлю установою, очолюваною колишнім (?) генерал-лейтенантом СЗР- Служби зовнішньої розвідки («у дівоцтві» - Перше головне управління КДБ СРСР) Леонідом Решетниковим. Контора, за визнанням Кисельова, нашпигована відставними генералами та полковниками ФСБ, СЗР і ГРУ. Але сама Т. Гузенкова заявила, що до написання книжки її спонукала абсолютно приватна цікавість... Головна теза автора полягає в тому, що Тимошенко вже пройшла пік своєї політичної кар'єри й популярності, й нині це вже, так би мовити, «зникаюча натура». Гадаю, саме задля проголошення цієї тези пані Гузенкову й виписали з Москви. Виходить, що Тимошенко є сильним подразником не лише для вітчизняної влади, а й для її покровителів у Кремлі. Інакше, навіщо ж напускати на Юлію Володимирівну «всю королівську рать»?

Пані Гузенкова дуже наполягала на своїй об'єктивності й незаангажованості, змушуючи пригадати арабську мудрість: «Ти сказав - і я повірив. Ти повторив - і я засумнівався. Ти почав наполягати - і я припинив тобі вірити». До речі, редактором книжки був Михайло Смолін, публікації якого навіть Є. Кисельов назвав «українофобськими». М. Смолін написав передмову до горезвісного видання «Украинский сепаратизм в России» (Москва, 1998 - Додаток до журналу «Москва»). Передмова має дуже характерну назву: «Український туман має розсіятися, й російське сонце зійде!» У цьому тексті пан Смолін розкидав чималу кількість «перлів» і псевдоісторичних «одкровень», на кшталт того, що: «До революції російська нація була єдина, й назви «велокорус», «малорус», «білорус» сприймалися як поняття, що визначають географічне місце походження того чи іншого російського громадянина Російської імперії. Національні ж сепаратисти надають їм етнографічних значень...»

По-перше, згадка про єдність провокує в пам'яті вірші сучасника періоду, про який пише Смолін, українського поета Володимира Самойленка:
...І живуть у тій країні
Москалі, хохли, поляки,
І живуть вони так дружньо,
Як собаки, як собаки...

А що стосується «малороса», як суто географічного поняття», то вихідцями з Малоросії були й поляки, і євреї, й вірмени, й росіяни, й греки, але їх навіть за офіційною імперською класифікацією «малоросами» не називали, а лише тих, хто мав певні етнографічні й мовні особливості. У Російській імперії не було громадян, а були лише піддані «його імператорської величності», не треба приписувати імперії республіканську термінологію. І, нарешті, сепаратистів не дуже правильно називати «національними», оскільки сепаратизм у подібному контексті означає прагнення відділення від нації її органічної частини. Наприклад, якщо Тульська область й росіяни-туляки схочуть відокремитися від Росії й російського народу - це буде класичний сепаратизм. Але якщо існує окрема, самостійна, самобутня нація - то її прагнення самовизначитися сепаратизмом не є.

Ступінь професійної компетенції М. Смоліна яскраво ілюструє така, наприклад, фраза: «...поляки взяли на себе роль акушерки при пологах українського націоналізму й няньки при його вихованні».

Аби нести подібну ахінею, треба дуже погано знати й Україну, й Польщу. Смолін розповідає наївному російському читачеві, що українські козаки - це «бандити, які завоювали Малоросію«(?!). Більше того, цей «знавець» переконаний: «Козацтво було явищем стороннім для Малоросії».

А ось його «перл» про українську мову: «...українська мова є штучно винайденим жаргоном, просоченим польською мовою, особливо у сфері термінологічній і фразеологічній. Вона є свідомою спробою відвести малоросійське населення від спільноросійської мови та від церковнослов'янського мовного коріння взагалі». І що Смоліну до того, що існування так званої спільноросійської мови однозначно заперечувалося найкращими представниками російського академічного мовознавства, про що академіки Російської імператорської академії наук і заявили 1905 року в знаменитій «Записці про скасування утисків малоросійського друкованого слова». У цій же «Записці» російські академіки-лінгвісти визнали українську самостійною слов'янською мовою.

Що там казати, хороший редактор редагував книжку пані Гузенкової.

А що стосується перспектив Юлії Тимошенко, то думаю, що не стільки вона сама, скільки багатогранна й невтомна діяльність Партії регіонів обіцяє їй чудове політичне майбутнє.

До речі, й пані Гузенкова обережно попередила підшефних керівників в Україні: «Будь-які репресії проти Тимошенко якимсь дивним чином лише збільшують її політичний капітал». А от відомий політолог Д. Видрін вимагає від влади «крові» опозиції, жорсткості й непоступливості. Враховуючи його нинішню високу посаду в Раді національної безпеки та оборони, до побажань пана Видріна слід ставитися уважно. Але він даремно ображається, що влада його не слухає. Відмінність між радником і політичним діячем полягає в тому, що радник ні за що не відповідає, зокрема й за наслідки своїх рекомендацій, а політик відповідає за все. Напевно, й 2004 року Л. Д. Кучмі радили відкрити вогонь по людях на Майдані, але йому вистачило розуму та життєвого досвіду, щоб не клюнути на цю авантюрну наживку. Саме тому Кучма сьогодні - почесний пенсіонер, а не в'язень у табірному бараку.

У пошуках міфів

Цілком випадково зазирнув на канал СТБ, що роблю взагалі рідко. Потрапив на програму пана Гармаша «У пошуках істини». Цього разу глядачам запропонували версію політичного портрета відомого радянського діяча Ю. В. Андропова. Ведучий виступив зі своїми припущеннями, щоб не сказати фантазіями, з приводу біографії шефа КДБ і генсека КПРС. Епос про життя Андропова у виконанні пана Гармаша звучав так: він ріс у заможній єврейській родині, його батько мав лавку в центрі Москви, але 1917 року під час погрому батьки загинули, й майбутній генсек став сиротою.

Але в дуже серйозній і документованій біографії Ю. В. Андропова, що належить перу Леоніда Млєчина, стверджується, що мати Юрія Євгенія Карлівна була жива й 1921 року, а батько в період громадянської війни помер від висипного тифу. Причому в Москві вони ніколи не жили, їхнє життя було пов'язане з Північним Кавказом. Євгенія Карлівна померла 1931 року. Отже, сумну історію з погромом віднесемо на рахунок бурхливої фантазії авторів телепрограми, які вирішили вразити телеглядачів голослівним твердженням, що Андропов аж ніяк не Андропов, а Григорій Ліберман. Але збуджена уява безжалісно манить авторів до «розкриття» наступних страшних таємниць. Виявляється, Андропов приховав своє справжнє походження, оскільки під час вступу до Рибінського річкового технікуму якась антисемітка в приймальній комісії на очах у «Григорія Лібермана» розірвала його студентський квиток. Змушений констатувати, що автори програми вельми слабо знають історію СРСР. Адже Андропов вступав до технікуму 1932 року. А державний антисемітизм розцвів у СРСР значно пізніше. І важко уявити, що 1932 року хтось би наважився на подібну прилюдну акцію. Адже ще не були репресовані Каменєв і Зінов'єв, Карл Радек та інші відомі радянські діячі єврейського походження. І навряд чи якась дрібна провінційна сошка проявила б подібного роду ентузіазм з досить неоднозначними на той час наслідками. Тут знову «пасіонаріїв» з СТБ заносить на віражах міфотворчості...

І ось тоді, буцімто, «Григорій Ліберман» сфальсифікував усі документи й знову попрямував до Рибінська, до того ж таки технікуму, що для справжнього Григорія Лібермана було б геть зовсім безглуздим, безумним вчинком. Автори це теж розуміють і захищають свої твердження тим, що, мовляв, в результаті репресій викладацький і канцелярський склад оновився. А студенти?! Навряд чи вони забули шекспірівську сцену шматування студентського квитка й саму її жертву.

Ну а якщо без вигадок, то Андропова одразу прийняли до технікуму без іспитів на перший курс судноводійського відділення, про що й свідчить надіслана йому до міста Моздока телеграма.

Андропов зробив чудову кар'єру, ставши 1938 року першим секретарем обкому комсомолу. Під час чисток цього періоду йому інкримінували прийомного діда-купця. Але все обійшлося.

Що ж до етнічного походження Андронова, яким так переймається СТБ, то що воно визначає? Чи можна сказати, що етнічне походження визначає світогляд людини, її переконання, мораль, політичну позицію? Яким, наприклад, чином воно вплинуло на несамовитий більшовизм Лазаря Кагановича й антибільшовизм чеховского інтелігента Юлія Мартова (Цедербаума)? У період громадянської війни серед людей одного етнічного походження були й діячі подібні до Троцького, Каменєва, Зінов'єва, фанати «світової революції» й ідеологи Білого російського руху «єдиної й неділимої», й керівні діячі УНР, прибічники незалежної України - Соломон Гольдельман, Арнольд Марголін, Моше Зільберфарб, Пінхос Красний та інші.

Навіть, якщо прийняти гіпотезу програми «У пошуках істини» про єврейське походження Ю. В. Андропова, то це ніяк не заважало Юрію Володимировичу нещадно утискати євреїв-«відмовників» (осіб, яким відмовляли в праві виїхати до Ізраїлю), кидати їх до таборів і «психлікарень». А боротьба проти сіонізму в період його керівництва КДБ узагалі була піднята на велику висоту (у надрах Комітету було навіть створено спеціальний відділ), хоча, звісно, не на таку, як за Сталіна, коли сіоністів просто розстрілювали.

Звісно, етнічний чинник не варто зовсім ігнорувати, але чи треба його так карикатурно вип'ячувати, як це зробила програма «У пошуках істини»? Авторів губить прагнення знайти сенсацію там, де її немає. Чого варте хоча б твердження, що Андропов допоміг Брежнєву змістити Хрущова? 1964 року Андропов був середнім чиновником ЦК КПРС і вплинути на долю 1-го секретаря ЦК й голови радянського уряду не міг ніяк. Вельми забавно програма реконструює події в Угорщині 1956 року, показуючи постановочні сцени, що змальовують напад угорців на радянських солдатів у Будапешті. Але радянські солдати чомусь носять погони з буквами СА - «Советская армия», які будуть введені в СРСР через багато років після угорських подій. А генерала армії, заступника Андропова по КДБ Семена Цвігуна грає актор у погонах генерал-майора. Сумно, що «історик» В'ячеслав Гармаш не знає радянської військової ієрархії та її знаків відзнаки навіть на рівні солдата-перволітка тієї ж таки радянської армії.

Ще кумеднішою є заява ведучого, що «за наказом Андропова радянські танки почали давити людей на вулицях Будапешта». Андропов був послом СРСР в Угорщині. Радянські війська в цій країні підкорялися міністрові оборони й начальникові Генштабу в Москві, а не дипломатам, які жодних наказів військовим віддавати не могли. Ще безглуздішою є інсценізація стрільби по повсталих угорцях з території й радянського посольства. Якби таке сталося, угорці рознесли б посольство по цеглині і його працівників не пощадили б. Тим паче, що на бік повстанців перейшли деякі (зокрема й бронетанкові) підрозділи Угорської народної армії, якими командував кадровий полковник Пал Малетер. А от у самому посольстві, про що наші «історики», мабуть, не знають, стрільба була. Про це, зокрема, писав син Лаврентія Берії Серго Берія (Гегечкорі): «Звичайно, я не можу схвалити його (Андропова. - Авт.) поведінку в Угорщині 1956 року, його участь у боротьбі з інакомисленням. Достатньо пригадати, що робилося в посольстві в Будапешті, коли він був Надзвичайним і Повноважним Послом Радянського Союзу. Адже там розстрілювали людей, незгодних з політикою Хрущова й партійної верхівки щодо Угорщини. На кому ця кров? Звісно, не Андропов віддавав команду, але він її виконував» (С. Берія. Мій Батько Лаврентій Берія.1994.С.156. Комп'ютерний варіант книжки). На жаль, у псевдоісторичному кітчі «У пошуках істини» занадто багато «ляпсусів».

Наступна програма була присвячена Ярославу Мудрому. В анонсі пообіцяли показати князя відвертим негідником. І свою обіцянку виконали. Що, власне, й не дивує, адже головним «історичним» консультантом для СТБ виступив... Олесь Бузина. Про яку соціальну відповідальність, та й узагалі здоровий глузд українського телебачення можна говорити, якщо в ролі експерта в історичні програми запрошують Олеся Бузину?

Р.S. І, нарешті, про веселе й сумне водночас. Відбиваючись від звинувачень Інни Богословської в студії Савіка Шустера, екс-віце-прем'єр Турчинов прочитав заяву власника особняка, який орендувала обвинувач. У тексті говорилося про те, що нібито, пані Богословська викрала частину домашнього начиння, зокрема каструлі. Почувши це, Інна Германівна підвелася, гордо розпрямила плечі й звернулася до публіки з питанням: «Погляньте на мене. Невже я здатна красти каструлі?» Питання вийшло дуже жіночим. Нехай жіноча аудиторія, поглянувши на Інну Германівну, на нього й відповість. Особисто я не можу поєднати світлий образ заслуженого юриста України з викраданням каструль. Наші нардепи й блюстителі законності на каструлі не розмінюються, до таких дрібниць не опускаються...

Ігор Лосєв, «День»

Малюнок - Ігоря Лук'янченка