За жорстоке побиття фотокора УНІАН молодчик відбувся легким штрафом?
Пройшов рівно рік відтоді, як у Новій Каховці побили фотокореспондента УНІАН Віталія Данильченка, який знімав рейдерське захоплення коньячного заводу АПФ "Таврія". Його побили саме за те, що він виконував свої журналістські обов`язки, проте Новокаховський міський суд в особі судді Дмитра Червоненка засудив єдиного обвинуваченого у справі Геннадія Богуманова (Віталія били двоє) до... штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів (неоподатковуваний мінімум становить 17 гривень), тобто 850 гривень. Водночас суд не визнав провину обвинуваченого за статтею 171 Кримінального кодексу України - перешкоджання професійної діяльності журналіста, а тільки засудив його за завдання тілесних ушкоджень за статтею 125 Кримінального кодексу.
Після виголошення вироку Віталій Данильченко подав апеляцію, оскільки не може змиритися з такою кричущою несправедливістю. Нині справа перебуває в Херсонському апеляційному суді. Перше слухання відбудеться 26 жовтня 2010 року.
Ми запитали Віталія, як він прожив цей рік і чому, на його думку, було винесено саме таку ухвалу?
- Мені дуже неприємно, - сказав він, - що суддя не взяв до уваги, що я на той момент виконував свої прямі обов`язки фотокореспондента. Захист Богуманова, який напав на мене, був побудований на тому, що на мені в той момент не було значка, який свідчить про те, що я представляю пресу. Прокурор на кожному засіданні запитувала мене, чи були на мені якісь розпізнавальні ознаки? Також суд не врахував, що мені були завдано матеріальної, фізичної і моральної шкоди.
Я наперед заявив, ще на досудовому слідстві, про те, що бейдж я зняв з шиї після того, як мені в обличчя бризнули газом. Я поклав його до кишені, тому що боявся: адже мене могли задушити мотузком, на якому він висів на шиї.
Я не представляв ні ту, ні іншу сторону, тим більше що у мене в руках був фотоапарат. Суддя мав подивитися на фотографії, де чітко видно, що обвинувачений Богуманов, коли підбігав до мене, спочатку вів перестрілку з людьми в чорному, які намагалися захопити завод, двоє вели когось скривавленого, а обвинувачений переслідував їх. Коли я почав знімати, він побіг у мій бік, дістав з-під куртки палицю. Він не питав мене, хто я, де працюю. Він просто крикнув: навіщо я фотографую? Виходить, з якоїсь причини я не повинен був знімати цих людей у чорному.
Це все видно за хронологією фотографій, які ми теж представили на суді. А ці дані автоматично вносяться до пам`яті фотоапарата при створенні фотографії, і їх змінити не можна.
Але суддя цього не врахував. Він врахував голослівні доводи захисту, що я нібито бігав за обвинуваченим і світив спалахами йому в очі. Хоча цих фотографій немає в моїй камері. І прокуратура мала можливість в цьому переконається, тому що у мене вилучили карту пам`яті, де немає інших знімків.
Але суд все одно цього не врахував і виправдав його за 171 статтею КК України «Перешкоджання журналістській діяльності».
Керівництво коньячного заводу «Таврія» все-таки вам компенсувало вартість розбитої апаратури?
Так. Але тільки після того, як майже через два місяці після побиття на прес-конференції, де був присутній директор «Таврії» Олександр Сидоренко, мій безпосередній керівник з УНІАН редактор фотосервісу Ірина Тімофєєва публічно запитала його, коли він це зробить. Якби з нашого боку не було активної участі в розслідуванні, то справу, як то кажуть, зам`яли б.
Підсудного я знайшов сам. Я його побачив в селищі, де живу. Дізнався, де він живе. Коли він йшов на роботу до «Таврії», я його сфотографував. Потім приніс його знімки в міліцію. І лише після цього його знайшли.
Виходить, його ніхто і не шукав?
Він працює на коньячному заводі, але його нібито ніхто не міг знайти. Його або не хотіли шукати, або знали, де він, але не хотіли нічого робити. Такі справи, як правило, затягуються на довгі роки, потім їх закривають. Після того, як прокуратура знайшла цю людину, справу перекваліфіковували з «за фактом» на «звинувачення певної особи». Така справа вже швидше розслідується.
Слідство навіть не наполягало, щоб той, хто мене бив, показав знаряддя, яким він це зробив. А інша людина, що допомагала мене бити, взагалі не фігурує в справі.
Богуманов на мене напав, збив з ніг, я йому кричав, що я журналіст, він мене не слухав, завдав мені кілька ударів по голові і по спині. Потім я виявив під собою фотоапарат, схопив його, хотів втекти, але підбігла та інша людина, повалила мене на землю, і знову продовжувалося побиття. Потім, коли вони припинили мене бити, я впізнав другу людину. Я його знаю з дитинства, ми з ним віталися, але в прокуратурі на очній ставці він заявив, що взагалі мене не знає і лише з Інтернету дізнався, що я постраждав. Прокуратура навіть не намагалася перевірити, чи знає він мене чи ні. Тобто просто проігнорували цей факт. Хоча на фотографіях багато що видно.
Чи вдалося вам одужати після завданих побоїв?
У грудні минулого року я вдруге, після побиття, лежав у лікарні з діагнозом «наслідки черепно-мозкової травми». У липні цього року знову потрапив до лікарні з таким же діагнозом. Тобто наслідки весь час даються взнаки. Майже весь час почуваюся погано. Але я повинен працювати. Потрібно годувати сім`ю.
Чому, на вашу думку, суд не визнав Богуманова винним за статтею «перешкоджання журналістській діяльності»?
У Новій Каховці мій випадок п`ятий, коли били журналіста. І в жодній справі, крім моєї, навіть не було порушено кримінальної справи. Я не бачив бажання прокуратури якимсь чином довести провину обвинуваченого. Відповідно, суддя ухвалив рішення, виходячи з незрозумілих мені міркувань.
Коли йшло ще досудове слідство, мені знайомі в міліції говорили, що я нічого не доведу...
Керівництво «Таврії» допомагало Богуманову захищатися в суді?
Так, вони найняли йому дуже вправного адвоката. Директор Олександр Сидоренко в телефонній розмові сказав мені, що у Богоманова буде такий адвокат, «якого я собі не зможу знайти». І я неодноразово бачив, як заводський водій підвозив Богуманова до суду.
Чому, ви вважаєте, керівники коньячного заводу не хотіли, щоб ви фотографували?
Перш за все тому, що було застосовано вогнепальну зброю - так би мовити, з боку захисників заводоуправління. Тому що вогнестрільні поранення були тільки у людей в чорному (тих, які захоплювали підприємство). На моїх фотографіях видно, що захисники заводу тримають у руках цеглу, хоча поряд ніде не було будівництва. Тобто цегла була наперед підготовлена. Є люди, які бачили її в кущах навколо заводоуправління.
Чи пропонував Сидоренко вам гроші, щоб ви забрали позов?
Ні, з його боку такого не було. Він подзвонив, коли я одержав нову апаратуру. Сказав, що я одержав апаратуру і «щоб я відстав від його хлопців». На що я йому відповів: «А хто мені здоров`я відновить? А хто моральну шкоду відшкодує?».
Ксеня Лесів, інформаційне агентство УНІАН
Фото - УНІАН