І ви побачите, що українське телебачення разюче відрізняється від нашого. І справа не тільки в тому, що деякі канали ведуть мовлення українською, - справа в наповненні цього мовлення, в контенті, як тепер кажуть професіонали.

І це не лише трансляція теленовин виробництва провідних західних медіа-компаній чи так само - західних телешоу - поряд із не надто досконалим, але з ентузіазмом зробленим продуктом власного виробництва, - а й показ на всіх каналах найрізноманітніших серіалів іноземного виробництва, серед яких немало невідомих російським глядачам.

Боюся, сьогодні Матвій Ганапольський уже не написав би таких рядків...

Ні, звичайно, випуски новин вітчизняного виробництва практично на всіх телеканалах стали незрівнянно професійнішими; і шоу-програми та телевізійні конкурси у нас робляться цілком непогані, навіть коли формат програми купується за кордоном. І навіть те, що новини CNN не подивишся на котромусь із наших телеканалів в українському перекладі (втім, може, десь є це диво? Агов!), не така вже й страшна річ. А от телесеріали - крім хіба що сакраментального «Доктора Хауса» і ще двох-трьох інших - на телебаченні України виключно російського виробництва і з російського же життя.

Навіть тоді, коли офіційно вони вважаються українським продуктом чи результатом спільного виробництва, - це російські телесеріали.

І справа не в мові фільму (продублюйте «Тараса Бульбу» імені Бортка зі щиро українськими акторами озвучки - результат буде дуже сумний, a la стандарти студії імені Довженка часів секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука), а в значно тонших матеріях, які в сукупності створюють атмосферу примарної наче-реальності, а насправді - тотального фальшу. Так, як у вже згаданому «Бульбі», дію якого режисер переніс із 30-х років XVII століття у 80-ті роки XVI століття - і тим перетворив усе дійство на незрівнянну «крислату журавлину» з чітким антизахідним (і, власне, антиукраїнським) ідеологічним спрямуванням.

Але про «Тараса Бульбу», сподіваюсь, випаде нагода поговорити спеціально, - як казав колись Горбачов, «нам постійно щось підкидують». Хоча настанови його режисера й авторів переважної більшості російських телесеріалів збігаються у головному для нас: «Никакой Украины не было, нет и быть не может!». А якщо навіть й існує ця капосна Україна, то серіали з українського життя вважаються апріорі нецікавими масовому російському глядачеві (не таємниця, що майже всі «вітчизняні» стрічки робляться з розрахунку на продаж на російському ринку).

Отже, навіть українські сценаристи хоч-не-хоч, а пишуть про життя російської «глибинки» - яку вони, до речі, не знають і знати не можуть. Російський глядач сприймає все показане на екрані як належне («велика Россия, чего в ней только нет...»), а от український, підсвідомо відзначаючи знайомі деталі й взагалі - всю ауру, всю атмосферу цих стрічок, - зайвий раз утверджується в думці, що українці й росіяни - це один народ. Дивіться, он у них у побуті, у розмовах, у бізнесі й у відносинах із владою все так само, як у нас...

Хоча насправді - зовсім не так само. Охочі можуть провести експеримент: поїхати в російську провінцію, зупинитися в готелі й на очах в обслуги почати на всі заставки лаяти президента, прем'єра та голову Думи - так, як це абсолютна більшість із нас робить щодо «верховної трійки» України. Якщо ви навіть вчасно і без особливих труднощів повернетесь додому, не забудьте зафіксувати - а що ж вам дружно скаже російський простолюд про Владу...

«Ет, це політика!» - може сказати хтось із читачів. Та ні, не сама політика, а певні норми і стереотипи повсякденної поведінки. Бо ж хіба розмови про владу не є складовою повсякденного життя країн перманентної постсовкової кризи? А ще варто послухати, що у тамтій «глибинці» говорять про «хохлів» та «хачиків». Я не ідеалізую наше суспільство, але ж за певні межі воно не вийшло, на щастя. Втім, чого чекати від країни, де останні десять років за допомогою ЗМІ, зокрема й телебачення, ведеться широкомасштабна кампанія з насаджування ксенофобії (ледь замаскована під оспівування «вставання Росії з колін»)?

Я вже не кажу про дуже специфічне ставлення і широких мас, і влади до подій Другої світової війни, де поєднується вшанування Сталіна з Жуковим і мудрої партії більшовиків - із почестями генералові Краснову та командному складу 15-го кавалерійського козачого корпусу ваффен-СС. Відповідним чином це специфічне ставлення віддзеркалюється у телефільмах, а значною мірою ними й формується. І якщо у минулі роки з'явилася низка бодай напівправдивих стрічок «про війну», то тепер один за одним пішли серіали, в яких оспівуються військові розвідники, диверсанти та СМЕРШівці, які не тільки подвиги на полі бою чинили, а й людство від нацистської диво-зброї порятували і замахи на Сталіна знешкодили, і ще казна-що зробили...

Проте серіали «про війну» - це теж окрема тема. Так само, як і періодичний показ «совкових» (але мистецьки досить непогано зроблених) серіалів на кшталт «Народжена революцією» чи «Державний кордон», де міра брехні часом зашкалює за 100%. Головне тут - що всі ці телесеріали непереборно формують підсвідоме уявлення, що пересічний українець живе в путінській Росії й що це країна з окремими недоліками, але загалом «наша», «своя».

А все це є наслідком того, що українське телебачення практично не виробляє власного фільмового продукту, і це є аксіомою. Трюїзмом. Банальщиною. Фактом, про який можна говорити донесхочу, але який не можна змінити, принаймні ближчим часом. Щодо цього навіть найзапекліші оптимісти стали скептичними песимістами. Бо ж «Роксолани» та «Лесі+Роми» якось замало на 46-мільйонну країну за всі часи її незалежності, чи не так? Був, утім, ще «Сад Гетсиманський», якого чомусь не дуже показують - мабуть, щоб не дратувати нащадків тих, хто стріляв і саджав людей на початку 1930-х, було ще кілька подібних напівсеріалів, кожен на три-чотири години ефірного часу - і все.

Бо, повторю ще раз, вважати українськими серіалами продукцію, зняту на нашій території за сценаріями наших громадян із життя «середньої смуги» Росії, починаючи з «Дня народження Буржуя» - пробачте... Це все одно, що чотири українські за назвами фронти Червоної армії вважати справді українськими - попри те, що там було чимало солдатів, сержантів, лейтенантів і навіть генералів з України.

Тим часом телесеріал - це не тільки розвага для масової аудиторії, не лише зручний засіб для розміщення рекламних вставок, не сам по собі, скажімо, претендент на якусь міжнародну премію, і навіть не тільки знаряддя певної пропаганди, як значна частина російських стрічок, а ще й неодмінна складова сучасної національної культури. Є така культура як цілісність (про що 21 рік тому блискуче написав Іван Дзюба, тоді ще не академік) - є успішна нація. Нема цілісної культури - є дефективна нація. І хоч скільки малюй різноманітні «прориви», вони неодмінно перетворяться на «нариви».

А щоб діялося інакше, потрібно вкладати великі гроші в національний телепродукт - і воно все окупиться, коли розвинеться нормальна нація...

Ясна річ, телесеріали власного виробництва зовсім не гарантують, що влада не крастиме, а народ - не обмінюватиме свободу на гречку. Проте з якогось це дива Індія, Єгипет, Мексика, Аргентина, Бразилія, Ліван (список можна легко продовжити на кілька рядків) - чомусь ці всі держави, які недавно належали до «третього світу» (нині навряд чи це так), робили і роблять численні телесеріали, наче від самого факту їхньої наявності залежить поступ зазначених країн - не тільки культурний, а й економічний і політичний? Чи й справді залежить - і не опосередковано, а безпосередньо?

Але ж сумно, що великий бізнес і державна влада України настільки менш ефективні, ніж їхні колеги з тих країн «третього світу», що проходять зараз - етап за етапом - успішну модернізацію. Враження таке, що ніхто у ближчі 20 років не профінансує створення в Україні сучасного телевиробництва. Чи, може, я помиляюсь, і вітчизняні нувориші й політикани добре розуміють, що вони роблять? Можливо, їм легше і вигідніше мати справу не з нацією, не з громадянами, а з такою собі біомасою, що навіть не знає, в якій країні живе?

Фото: ІСTV

Сергій Грабовський, «День»