Із настанням в Україні «демократичних перетворень» такий приводів на народні голови звалилася вже сила-силенна. Причому кінця та краю цьому потоку «криків душі» і «стогонів волаючих у пустелі» не видно. А тим часом, пересичені всілякими скандалами, розглядами та іншими публічними з'ясуваннями стосунків глядачі, читачі та слухачі вже не розуміють, що їм дійсно важливо знати, а де їх просто дурять, використовуючи як «киваючу» массовку, готову за нагоди підхопити «ату його (її, їх), ату!»

Зрозуміло, що чи не вирішальну роль у цьому «пересиченні» відіграли самі ЗМІ, готові за «покликом серця» (або на першу вимогу господаря, клієнта чи інших) виводити на чисту воду кого та що завгодно. Проте, якщо спочатку завзятий пошук правди всіх влаштовував ба навіть надихав на нові подвиги, тепер самі журналісти потрапили в колись розставлені ними ж тенета.

Прес-конференції нині збираються з незначних приводів, а «новини», що транслюються звідти, рясніють часом такими «сентенціями й висновками», що просто в голові паморочиться. А не видати ці сентенції «на-гора» не можна - робота така. І видавати їх не лише соромно, але й небезпечно: наприклад, винесена на громадський суд цілком пересічна господарська суперечка ризикує обернутися не просто скандалом, а цілим публічним процесом, в якому легко «потонуть» і бездоганні ділові репутації, і зароблений за роки імідж, і серйозний міжнародний статус.

Щоб не втомити читача просторовими висновками, наведу конкретний приклад. Як то кажуть, «із свіженького». Не далі як у середу в Києві відбувся один вельми показовий брифінг, який, власне, і послужив приводом для написання цього матеріалу.

Двоє в бійці...

А справа така. Наприкінці квітня цього року заступник міністра юстиції Євген Корнейчук надіслав на ім'я Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко лист, в якому звернув її увагу на діяльність в Україні гібралтарської компанії «Remington Worldwide Limited», що входить в міжнародне злочинне угрупування, відоме, як сказано в листі, своїми рейдерскими атаками на цілу низку компаній і фірм у всьому світі. До кола її інтересів увійшли і українські підприємства - зокрема, ДП НАЕК «Енергоатом». Щоб не допустити посягань на безпеку країни та покласти край будь-яким спробам кримінальних дій щодо українських компаній, Мінюст звернувся із проханням санкціонувати розслідування діяльності гібралтарської фірми.

Тимошенко прохання Міністерства одразу виконала й направила відповідні доручення в МВС і Генпрокуратуру.

І ось, не минуло і двох місяців, як представники «Remington Worldwide Limited» скликали прес-конференцію, на якій висловили свою незадоволеність діями заступника міністра, викрили його в некомпетентності ба навіть побачили політичний підтекст у діях української влади. Свою точку зору оформили не лише у вигляді прес-релізу, але й розміщеної на одному з інтернет-ресурсів статті. А крім того, розповіли, що всі претензії їхньої структури до НАЕК «Енергоатом» жодним чином рейдерства не стосуються: «Remington Worldwide Limited» просто вимагає повернути борг за поставлене ще в 1999 році, але й досі не сплачене обладнання. НАЕК «Енергоатом» у свою чергу стверджує, що борг дійсно був, і в самій компанії розслідування причин його появи коштувало багатьом співробітникам посад і навіть кримінального переслідування. Але на сьогодні всі «боргові» питання вичерпані.

Показове в усій цій історії те, що кредитор і боржник називають зовсім різні суми боргу, різним структурам і за різне обладнання. Спільного знаменника в усій цій комерційній суперечці немає. Є, по суті, розмова глухого зі сліпим, винесена на загальне обговорення та приправлена «для пікантності» прізвищами на кшталт Деркач, Корнейчук і Тимошенко. Мабуть, для того, щоб журналісти обов'язково «клюнули».

Від себе відзначимо, що адвокатські послуги «Remington Worldwide Limited» надає юрист В'ячеслав Лич, який колись представляв ДП НАЕК «Енергоатом» і який доводиться сином керівникові профспілкового комітету національної компанії. Він-то, загалом, і зібрав брифінг, ввічливо відповів на всі запитання, нарік на те, якими продажними в Україні є суди та як небезпечно зазнати немилості влади, і повідомив, що не знайшовши правди в українському правовому полі, «Remington Worldwide Limited» направляє документи в Стокгольмський арбітраж, а також до суду США.

На цьому можна було би поставити крапку, коли б не одне «але». Той факт, що назва «Україна» тепер фігуруватиме у справах Стокгольмського арбітражу та «якогось» суду США, по суті, великого сорому на країну не наведе. Мало хто, із ким та чому судиться. А от залучення до справи преси, яка ретранслює думку про те, що тут «починається 1937 рік, та ще і щодо іноземних інвесторів», безперечно, свою роль відіграє.

Що написано пером...

Дві-три тематичні статті в Інтернеті - і необізнаний в особливостях українських медіа-реалій шведський чи американський суддя може й подумати: «Дійсно, маємо резонанс». Ще б пак! Середньої руки офшорна структура «прищучила» цілу національну компанію, яка об'єднує атомну енергогенерацію великої європейської країни. «Дати здачі» ця національна компанія не може. Навіть більше, вона шукає захисту у «некомпетентного» керівництва Міністерства юстиції та в «корумпованих» українських судах. Отже, «щось не так».

І невдогад буде ані судді, ані пересічному користувачеві глобальної павутини, що весь «резонанс», власне, штучний. Не трапся, наприклад, горезвісного брифінгу чи «показових статей», і ніхто, окрім зацікавлених сторін, не дізнався би про те, з ким і за що «Енергоатом» змушений судитися. Зате тепер компанія, усі її партнери, а заразом і Міністерство юстиції з районними судами - під невсипущим контролем не лише Стокгольмського арбітражу, але й журналістів, які відважно проковтнули «сенсаційну» наживку. Зерно сумніву посіяне, і механізм репортерського «лиха від розуму» успішно запущений. Адже не виключено, що особи з «гібралтарського» офшору саме цього й добивалися!

Тільки і встигай тепер доводити, що Україна - все-таки не верблюд витрачати бюджетні гроші на формування «позитивного іміджу» за кордоном, організовувати піар-кампанію у відповідь - загалом, робити все, щоб скоріше вибратися із в'язкої та брудної калюжі, в яку самі-то, власне, і втрапили, керуючись романтичним поривом дотримання принципів «свободи слова».

Чи можна було уникнути подібного розвитку подій? Безперечно. Відсутність уваги до конфлікту з боку ЗМІ звела б усе «нанівець» або дозволила б учасникам процесу довести справу до кінця та показати світові бездоганний інформаційний привід - остаточний судовий (чи який-небудь інший) вердикт, а не спірні проміжні рішення.

На вигляд «проміжне» журналістське мовчання було б як ігнорування якоїсь «правди» та небажання передати її людям? Навряд чи. Швидше, воно було би доказом елементарної поваги до цільової аудиторії та до професії як такої.

Але якщо вже на те пішло, саме цим свобода слова від свободи зливу й відрізняється, чи не так?

Фото: ІнтерМедіаКонсалтинг