„Людям про людей"

Почнімо з газет, що практикують найбільш масовий і «жовтий» підхід до журналістики. „Факты" й „Сегодня". Не знаю, добре це чи ні, але я все життя якось не дуже люблю надто категоричні заяви. І тому хочу розбавити фразу „газети „Факты" та „Сегодня" взагалі не пишуть про літературу" словом „практично".

Насправді, зрідка на сторінках цих видань усе-таки з'являються матеріали, в той чи інший спосіб пов'язані з літературою. Ось, наприклад, „Факты" за 11 лютого до дев'ятин по Павлу Загребельному видрукували інтерв'ю з його колегою Анатолієм Дімаровим під назвою «Анатолій Дімаров: «Если бы просто записывать за Павлом оброненные им фразы, реплики, шутки, - получился бы гениальный роман!» По суті, все інтерв'ю присвячене Павлу Загребельному як приватній особі: його жарти, звички, дивацтва.

Є цікаві спостереження про час, про суспільство. Чого вартий, приміром, такий епізод: „Подходит к нему поэт: "Павло Архипович, я не могу писать". - "Почему?" - "Ну, у меня нет телефона" (а тогда с установкой телефонов было сложно, и многие считали, что если у тебя появится телефон, ты уже классик). Загребельный как стукнет кулаком по своей руке: "А у Шевченко был телефон?" Вот так он и наживал себе недругов...".

Трохи згадується енциклопедизм Загребельного, його підтримка молодих учасників літпроцесу, ажіотажний попит і нервова реакція влади на його романи - і все. Власне, про літературу тут майже нічого немає. Письменник постає просто абстрактною Відомою Людиною, своєрідним приводом для розмови на вічні теми.

Або замітка „Джон Гришэм разрешил экранизацию своей книги" у „Сегодня" від 23 червня. Вона розповідає про те, як американський письменник порушив власний мораторій на екранізацію своїх книг та погодився на екранізацію роману „The Testament". У двох реченнях коротко переповідаються найголовніші сюжетні лінії, а більша частина тексту присвячена таким речам, як контракти, гонорари, актори, які знімалися в попередніх екранізаціях творів Грішема.

Схожий підхід можна побачити й у замітці „В Японии вышел новый роман Харуки Мураками" у тій самій газеті за 28 травня. Матеріал розповідає про попит на цю книгу, про те, як видавцю довелося збільшувати наклад. І тільки в кінці сказано трохи про саму книгу, зате так, що це варто процитувати цілком: „Как говорят специалисты, новая книга Харуки Мураками, японское название которой звучит как «1-9-8-4», вызывает ассоциации с «1984» Джорджа Оруэлла.

В книге повествуется о любви мужчины и женщины, живущих в Токио 1984 года, где некая религиозная секта пытается установить контроль над психикой человека. Как утверждает сам Мураками, новый роман «призван показать хаос всего мира». Он сочетает, по словам писателя, «взгляды разных людей и разные истории, которые сливаются в общий поток». Романист сообщил также, что пытался брать при этом пример с Федора Достоевского".

Стає очевидною роль літератури в інформаційній політиці газет „Факты" та „Сегодня". Вона для них - своєрідний „малий шоу-бізнес". Вона дає привід обговорити фінансові статки й особисте життя певних людей та мінімально засвідчити, які саме сюжети тепер варто вважати „актуальними". Жодних роздумів про літературні тенденції, явища, твори - навіть у якнайпростішому й популярному вигляді - тут не знайти. Немає й більш-менш повноцінних оцінок книжок, їх переваг чи недоліків. Серйозне представлення такої інформації, вочевидь, вважається у цих редакціях «неформатом», а перетворення її у легке й розважальне читво, напевно, є надто складним завданням для їхніх журналістів.

Новинки й дати

Ще одне видання - „Столичные новости" - доволі давно й послідовно намагалося вибудувати собі імідж видання з претензіями на деяку інтелектуальність. Отож, можна було принаймні спробувати посподіватися, що літературі тут буде приділено більше уваги.

І справді, майже в кожному числі „Столичных новостей" з'являється вже не замітка про рівень продажу модної книжки, а справжня, хоч і невеличка, рецензія. Причому, не просто рецензія, а рецензія у виконанні Ігоря Бондаря-Терещенка. Для того, хто звик до суто україномовного інформаційного простору, російські рецензії ІБТ виглядають незвично.

Насамперед, мова цих текстів - набагато нормативніша й чіткіша, ніж в українських, позбавлена макаронічних цитат і взагалі доволі автентична, мало не „фофудійна": „То есть, как видим, по матерой садулаевской концепции, желательно вновь «до основанья мир разрушить», а уж потом, возможно, что-нибудь из этого пепла и пыли да и возродится. Пока же революция не грянула, нашему бедному менеджеру по импорту только и остается вспоминать о своих хазарских и варяжских корнях, прячась в этой параллельной реальности от дикой офисной действительности. Впрочем, сам герой «Таблетки» не без рисовки заявляет, что «внутренний мир реален".

Проте рецензії в цій газеті, за традицією їх автора, яскраво й колоритно демонструють радше рефлексії самого ІБТ, аніж суть рецензованих книжок. Утім, і то вже якийсь прогрес, порівняно з двома попередніми виданнями.

У „Столичных новостях" розповідається переважно про російські та західні книжкові новинки. Причому, останні - часто в українських перекладах. Наприклад, у числі за 16-22 червня Бондар-Терещенко розповідає про новий роман Чака Паланіка/Палагнюка. „Описано это вторжение без особых литературных изысков. Роман фактически построен как отчет об операции и представляет собой набор сухих рапортов и депеш в телеграфном стиле главного героя по прозвищу Карлик своему руководству.

Чтобы читать этот «китайский дневник» уж совсем не было скучно, сводки коварного диверсанта пересыпаны многочисленными упоминаниями марок стрелкового оружия, видов отравляющих веществ и приемов боевых единоборств (их названия весьма поэтичны - Смертельный Бросок Рыси, Удар Гигантского Аиста, Одиночный Выпад Кобры, Атака Слоновьей Ноги), а также цитатами из Адольфа Гитлера, Иосифа Сталина, Фиделя Кастро и почему-то Оскара Уайльда. В идеологии книги тоже вроде бы нет ничего оригинального: латентный терроризм и развенчание хваленой американской мечты".

На переказі сюжету ІБТ зосереджується і в рецензії на книжку Лариси Денисенко „Сарабанда банди Сари" („Семья жены и другие звери"): „Итак, представьте, что к вам на неопределенное время вселяются родственники жены, о существовании которых вы раньше даже не подозревали. Чудаковатый дядя-метеоролог, хранящий колбу с воздухом из Святой земли; его нахальный сынок Эмиль, барабанящий ту самую сарабанду для струнного оркестра и фортепиано Генделя, а также их лохматый пес Тэрри, лезущий к вам в постель.

Есть от чего впасть в горькое отчаяние индивиду, выпивающему спозаранку, чтобы живее кропать псевдонаучные статейки в географические журналы, которых в Украине - как небоскребов в тундре. То есть мало, и они, как правило, исчезают, точно мираж, при малейшем намеке на гонорар. Однако в романе все устроено уютно и стабильно, дабы не слишком отвлекать заботами о хлебе насущном главного героя - этакого современного Манилова, почивающего на лаврах национальной идентичности".

А легкі натяки на узагальнення, - щоправда, в дуже специфічній манері, -знаходимо в рецензії на книгу „Люди з чистою совістю" росіянки Анни Козлової: „В сегодняшней литературе «настоящих буйных» мало, но молодая и занозистая россиянка Анна Козлова - как раз из их числа. «Я не встречала никого хуже себя!» - задиристо признается писательница, воспитанная, к слову, в весьма интеллигентной семье. Впрочем, такие феномены случаются не так уж редко. Вспомнить хотя бы Наталию Медведеву, чья агрессивная искренность, шокирующая честность и эротический максимализм явно «переночевали» в прозе ее теперешней последовательницы".

Окрім рецензій Ігоря Бондаря-Терещенка, у „Столичных новостях" епізодично, переважно з „датських" приводів з'являються й матеріали іншого характеру. Приміром, у номері за 10-16 березня є ювілейне опитування діячів мистецтв „Гений сострадания. Исполнилось 195 лет со дня рождения Тараса Шевченко». Філософ Мирослав Попович, поети Іван Драч, Наталка Білоцерківець, Іван Малкович та Сергій Жадан та актриса Ада Роговцева висловлюють своє розуміння ролі й значення Тараса Шевченка в українській культурі. Якщо порівняти цей матеріал із аналогічними „датськими" речами „Фактов" і „Сегодня", помітно, що тут можна спостерігти розмову саме про мистецтво. Більше того, різні учасники «полілогу» зовсім по-різному розуміють Шевченка, отже - читач опиняється на перетині трактувань, має доволі розмаїту інформацію для роздумів.

Той самий Мирослав Попович написав до 200-річчя Миколи Гоголя цікавий біографічний есей „Страх и смех". На підставі непростих психічних перипетій і настроїв Гоголя автор вибудовує гіпотезу про невикривальну природу сміху в його творах. Зло, мовляв, є в усіх людях, і ніхто з персонажів, отже, не може бути цілковито позитивним чи негативним. „Зло, по Гоголю, есть хаос, отсутствие смысла и порядка, а не какой-то плохой смысл или плохой порядок. Поэтому оно побеждает там, где мы не в состоянии отличить его от добра. В финальной, так называемой, «немой сцене» его знаменитой комедии персонажи застывают при известии о прибытии подлинного ревизора. Мир на мгновение обретает порядок, съежившись под суровым взглядом добра".

У випадку зі „Столичными новостями", таким чином, маємо не надто послідовні, проте очевидні спроби відстежувати „фактурні" фрагменти, епізоди літературного процесу, а подекуди й побудови концептуальних узагальнень.

Креатив „Дня"

Газета „День" іще чіткіше позиціонує себе як видання для інтелігенції. Хоча при тому традиційно орієнтується радше на історичну, аніж мистецьку тематику. Як наслідок - набагато менша кількість публікацій, пов'язаних із літературою, ніж можна було би сподіватися. Зате вони часто бувають доволі креативні й різноманітні.

От, приміром, матеріал „Тарас Григорович Муракамі" авторства Арсенія Трояна, що підписався як „студент філфаку, Харків", у „Дні" за 20 травня. Його можна назвати фейлетоном. Автор іронізує з приводу ставлення харківських студентів-філологів до класичної та сучасної літератури, а також з приводу її, літератури, фізичної доступності потенційному цікавому читачеві. „До речі, якщо вам обрид ваш комп'ютер, але ви не знаєте, як від нього відчепитися, то просто уведіть у систему пошуку «стан сучасної української літератури».

Ваш комп'ютер спочатку тяжко-тяжко зітхне, а потім зависне (...) Та не все так погано, бо є люди, які поклали свій час, а то й здоров'я на олтар служіння українському писаному слову. Це студенти філологічного факультету відповідної спеціалізації. Вони пам'ятають такі імена, як Шевченко, Шевченко і... - ніколи не здогадаєтесь - Шевченко, хай йому абищо (втім, це єдина категорія населення, яка все ж не плутає Т. Г. Шевченка з Шевою).

А от якщо запитати, що він написав, окрім «Заповіту», тут «мікросхему» замкне. Щоб не мучити студентів, їх краще запитати про те, що вони читають, і почути у відповідь: «О, це була прикольна книженція» (...) від його тяжкої педагогічної праці будуть виходити виключно фахівці-приколісти, носії такої собі чудернацької камеді-клабної естетичної самосвідомості, назва якій - Тарас Григорович Мурокамі".

А 24 квітня в газеті з'явилось інтерв'ю з письменником В'ячеславом Гуком "Яка література - така й країна". Для тих видань, мова про які була раніше, це, здається, майже неможлива практика - інтерв'ю з молодим і зовсім не знаменитим письменником, присвячене сюжетним перипетіям його текстів і стильовій самоідентичності. Образ В'ячеслава Гука вимальовується доволі екзотичний, на любителя. Цей автор, судячи з інтерв'ю, постійно пише, говорить і думає про північно-східну Європу, про Норвегію, Швецію, Латвію, Фінляндію, Німеччину.

Розмова практично не виходить із суто літературного контексту: „2003 року я видав поетичну збірку під назвою «Шепотіння, лід і гагари» - там є вірші й про шведський острів Готланд, і про естонський острів Сааремаа. А ще мені хотілося б трошки пожити у Швеції, десь поблизу Гетеборга, на самоті, й написати про сучасну Швецію, як я її відчуваю і розумію. Мене вабить психологія тих людей - вони не відірвалися від природи, а живуть у гармонії з нею. Вивчив я її за шведською та норвезькою поезією, творами Біргітти Тротсіг, Андерса Естерлінга, Гуннара Екельофа та - звичайно - видатного норвезького поета Стейна Мерена, який, до речі, перегукується у своїх творах десь із прозою Гессе, а десь - із поезією Еліота. Отаке шалене сплетіння". Лише одного разу журналістка „переводить стрілки" на загальну тематику, але тут і питання, й відповідь виявилися настільки банальними, що змусили співрозмовників повернутися до літератури:

„- Ви родом з російськомовного Криму. Які обставини спонукали вас досконало вивчити українську мову і писати нею?
- Спрацювали гени (але в мені намішано багато різної крові, й не лише української). Так, напевно, буває, коли так комусь потрібно на небі. А також - неймовірно сильне бажання донести до людей те, що я відчуваю...
- Яким темам буде присвячений ваш новий роман?
- Один про сучасну Норвегію та Україну, про біль, самотність, зраду й самогубство, дія другого відбуватиметься у сучасному Сімферополі та Німеччині - це психологічна драма про одного німецького орнітолога. До речі, орнітологія дуже близька мені, як і медицина: я вивчав свого часу птахів".

Так само специфічне, не для будь-якого читача й, скажімо, інтерв'ю з українсько-американським поетом Юрієм Лазірком „Коли помирає пам'ять - помирає й майбутнє".

Розмова точиться навколо таких питань, як роль смутку й пам'яті в поезії, вплив інтернету на літературу, перебування автора поміж українським й американським „світами". А часом виводить на такі твердження, котрі тямущому читачеві дещо скажуть про обізнаність героя інтерв'ю на сучасній українській літературі: „Американська сучасна поезія загалом відійшла від традиційного римування (воно залишилось у пісеннім віршотворенні).

В Україні верлібри наразі ще широко не прижилися. Бачу сам по собі - не так є багато білих віршів і в мене. Навіть моя англомовна поезія часто - римована".

Є у „Дні" й звичайні рецензії на книжкові новинки. Наприклад, 28 січня Ганна Лобановська написала про нову книжку Володимира Даниленка „Газелі бідного Ремзі", що вийшла у видавництві „Піраміда". Завдання авторки виявилося дуже простим, адже фабула „Газелів" настільки інтригуюча, що для жвавої рецензії залишалося просто переказати її. „У розпал «касетного скандалу» адміністрація президента Леоніда Кучми хапається за «соломинку», щоб врятувати режим.

Потрібен досвід людини, яка потрапляла в подібні ситуації і з них викручувалась. І таку людину знайдено в особі кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого в ХVII-ХVIIІ століттях чотири рази скидали з престолу, але щоразу він повертався до влади. Хан був не лише спритним політиком, а й тонким ліриком, що писав газелі під псевдонімом Ремзі. За допомогою медіума Розалії Шовкалюк хана повертають з того світу і змушують служити українській владі. До нього приставляють двох офіцерів СБУ, з якими Ремзі переживає дивні пригоди в країні гяурів, про звички яких він розповідає в любовних посланнях до своїх сорока жінок". І далі в такому ж дусі.

Тож, як бачимо, читачі „Дня" мають нагоду час від часу доволі глибоко занурюватися в питання літератури. Інша річ, що відбувається цей процес не надто системно. Або, якщо все ж спробувати дошукатися тут системності, вона постане в доволі несподіваному вигляді: чомусь найчастіше матеріали про літературу з'являються у "Дні" у двадцятих

числах місяця.

У „Дзеркалі Тижня" без Андрія Бондаря література „відстає"

Видання, яке вважається в Україні одним із найповажніши, не може ігнорувати літературну тематику. Та на відміну від тих часів, коли літературний відділ „Дзеркала Тижня" вів Андрій Бондар, сьогодні ця газета хоч і вміщує досить численні й регулярні (може, навіть найчисленніші й найрегулярніші) матеріали, дотичні до літератури, їх не можна назвати взірцем довершеності.

Переважно це рецензії на кілька абзаців. Наприклад, рецензія на книгу „Орли та янголи" німецької письменниці Юлі Це видрукувана у номері за 20-26 червня, чомусь без зазначення імені автора. Рецензія не лише переповідає сюжет твору, а й дає уявлення про його формальні переваги та недоліки, а також розповідає про премію, що її дістала ця книжка на батьківщині. „А те, про що йдеться в романі, осягнути й справді нелегко. На початку думки, вчинки, а тим паче мотивація Максових вчинків видаються достеменним маренням.

Причинно-наслідковий зв'язок поволі вимальовується тільки після того, як він починає наговорювати свою історію на диктофон. Поряд із шаблонністю такого літературного прийому підкуповує те, що автор не намагається натиснути на жалість. Мова роману дуже смілива, часом навіть брутальна, сцени подекуди сповнені натуралізму - все це викликає радше огиду чи нерозуміння, ніж співчуття до героїв".

Серед авторів подібних відгуків зустрічаємо в „Дзеркалі Тижня" й нашого старого знайомого Ігоря Бондаря-Терещенка. Причому, зустріч ця набуває майже скандального присмаку. Варто порівняти рецензію ІБТ на роман Дениса Кожухова „Гумовий Київ рожевих мрій" у „Дзеркалі Тижня" за 7-13 березня з його ж таки рецензією на той самий текст у „Столичных новостях" за 26 травня - 1 червня. Сказати, що це зовсім одна й та ж рецензія, було би перебільшенням, але охочі можуть подивитися їх в інтернеті і, напевно, погодяться: відмінності поміж ними відверто косметичні. І це теж показовий факт на тему того, як українські газети висвітлюють літературу.

Та не „автоцитатами" єдиними живуть газетні видання! Серед матеріалів, що тяжіють до „підняття" літературного і навкололітературного контексту, помітна стаття Богдани Козаченко „Місто і його міф" («Дзеркало Тижня" від 5-12 квітня). Це огляд книжок, що вийшли в серії „Моє місто" видавництва „Лілея-НВ" і тією чи іншою мірою культивують міф про Івано-Франківськ та про його „станіславську" тінь. Тут розповідається і про краєзнавче об'єднання "Моє місто", що започаткувало серію, і про конкретні книжки, що відтворюють різні складові міфу про це симпатичне місто.

„Відважна, з огляду на кризу взагалі і особливості розвитку вітчизняного книговидавництва зокрема, спроба «Лілеї-НВ» синтезувати уявлення про культуру з продуктами праці її носіїв і зробити з усього разом щось, що відповідало б світовим уявленням про репрезентацію власної культури, уможливилася завдяки сприянню івано-франківської культурологічної благодійної фундації «Цинамоновий хрущ». Попри екзальтовано-ексцентричний стиль концепції «ЦХ», її діяльність справляє переконливе враження - передусім кількістю та якістю виданих з її допомогою книжок".

У „Дзеркалі Тижня" вдалося віднайти навіть такий рідкісний для українських загальних громадсько-політичних видань жанр, як літературний портрет. Так можна назвати публікацію Світлани Кабачинської „Не від світу сього. Шевченківський лауреат Павло Гірник - про мишей та людей". Розповідь про цьогорічного лауреата Шевченківської премії витримано в дуже специфічному епічно-поетичному пафосному дусі, який, зрештою, цілком виправданий з огляду на стилістику цитованих віршів Гірника, а отже й на смаки його потенційної аудиторії. „Стали відомими імена цьогорічних лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка.

Серед п'яти лауреатів - і поет Павло Гірник. Провінційний, можна сказати, мешканець: живе у райцентрі Деражня на Хмельниччині. Раніше жив у Хмельницькому. А народився в Києві, в родині поета Миколи Гірника. Отож поет він, можна сказати, спадковий: гени передалися, либонь. Всі, хто бодай один раз читав його вірші, з першого рядка розуміють: Гірник - поет справжній. А хто хоч трохи знає його життя, той знає й те, що Павло, крім писання віршів, більше нічого не вміє в цьому світі. Тільки - ПОЕТ. З усіх чотирьох великих літер.

Взагалі, стилістикою та іншими ознаками три перелічені матеріали виразно орієнтуються на зовсім різні „смакові" групи читачів. З одного боку, це відвертий позитив, як для газети, що позиціонує себе як універсальне видання, а з другого - велике питання, чи перетнуться такі аудиторії на сторінках „Дзеркала Тижня". Та й ще цікаві, часті й досить різноманітні публікації, на жаль, самі по собі зазвичай не вражають глибиною, надвисокою інформативністю чи дискусійністю. Іншими словами, їх рівень недотягує до рівня, наприклад, політичних матеріалів цієї газети.

„Україна Молода": не зовсім регулярна увага до дрібниць

Саме „Україна Молода", як видається, найповіше і найпослідовніше з усіх обраних для моніторингу газет висвітлює літературу. Можливо, це пов'язано з тим, що „Україна Молода", схоже, має найбільш чітко окреслену цільову аудиторію - українську інтелігенцію, причому, ту її частину, яка позбавлена проблем і коливань із ідентичністю. Хоча й у цій газеті відповідні тексти з'являються далеко не в кожному номері. Рівень публікацій справляє краще враження, ніж у „Дзеркалі Тижня", але кількісно „Україна Молода", схоже, програє.

Маємо доволі різнобічну увагу до питань літератури. Наприклад, в одному з останніх чисел газети, від 20 червня, знаходимо вже не просто вузькотематичну, а й взагалі суто цехову невелику статтю Костянтина Родика „Книжка року: made in USA", котра з різноманітними технічними подробицями, цікавими, як можна припустити, лише учасникам книжкового ринку, розповідає про книжкові рейтинги в США.

А про український рейтинг „Книжка року" пише вже в більш „загальній", репортажній манері Валентина Клименко: „Слава університету і його ректору Віктору Андрущенку за притулок, але хіба не симптоматично, що організатори рейтингу вистояли десять років, протрималися і замість того, щоб із кожним роком процвітати і обростати жирком, ставати дедалі авторитетнішими в громадській свідомості, змушені тулитися «в приймах».

Матеріал „Коханець", Малкович і Гонкурівський лауреат", з одного боку - лише новина про те, що у видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" започатковано нову дорослу серію.

Але заразом тут є й контекст попередніх напрямків діяльності видавництва, і розповідь про першу книгу нової серії - „Коханець" Маргеріт Дюрас, - і навіть інтригуючі майбутні плани: видання українського перекладу широко відомого у вузьких колах (у тім числі й завдяки чудовій екранізації) роману Богуміла Грабала „Я обслуговував англійського короля" та ще однієї книги - „Ще одна новинка, яка мала б представляти українську лінію сучасної дорослої літератури, запізнюється вже на кілька місяців. Але така затримка хоч і засмучує видавця, проте деякою мірою йому на руку. Адже це повість Ліни Костенко «Записки українського самашедшего», твір, який давно чекали й обговорювали. Тобто інтрига накручується. Цікавість набирає обертів. А Іван Малкович між тим філософічно зауважує: «Ліна Василівна вже там, за тими вимірами. І завершить твір тоді, коли вирішить, що його довершила»".

Рецензія „Його і наше „Магнітне поле" Олександра Гавроша на український переклад віршів Жоржа-Леона Годо також містить не лише фактичну інформацію про нову книгу. Гаврош наводить деякі свої ліричні рефлексії з приводу культурної ситуації на Закарпатті: „Попри те, що Закарпаття розташоване біля чотирьох європейських кордонів, літературні переклади тут радше є винятком, ніж правилом. Тому кожна книжка іншої культури, яка з'являється на світ зусиллями закарпатців, - уже знакова подія". Розповідає про французького поета, про те, як український перекладач Віктор Мотрук познайомився з його творчістю. А закінчується матеріал знову-таки констатацією надто скромного стану перекладацької літератури у Закарпатській області та оптимістичних планів Мотрука.

х х х

Цей невеличкий імпровізований моніторинг засвідчив передусім доволі очевидну річ: великі українські газети приділяють літературі дуже небагато уваги. Факт є фактом. Найпослідовніше й найактивніше газети висвітлюють усілякі круглі дати, ювілеї, премії і смерті. Переважно - одних і тих самих. Часто виявляють потяг до того, щоб вивести обговорення літературних фактів у позалітературне середовище (в ідеалі - у „жовтий" простір). Ті газети, які дозволяють собі публікувати рецензії на нові книги, роблять це дуже безсистемно, але все ж хоч якось стежать за літературним процесом. Натомість майже повністю ігноруються „понадкнижкові" вияви літератури - фестивалі, акції, виставки, а між тим саме перша половина року - час, коли таких заходів відбувається дуже багато. Але читач цих газет навряд чи дізнається з них, що в квітні й травні настає бум літературних імпрез.

На тлі інших видань усе-таки позитивно вирізняються „Україна Молода", „Дзеркало Тижня" й „День" (дивна річ: загадкової залежності від мови видання не можна не помітити!). Тут намагаються не лише розповісти, що і в яких нових книжках можна прочитати, а час від часу займаються пошуками „бекграунду", аналізують тенденції, подають різноманітну інформацію для людей, що літературою цікавляться. Та навіть у цих виданнях матеріали літературної тематики все одно переважно випадають із загального контексту газети своїм нестабільним якісним рівнем, тоном, що, мабуть, не надто сприяє їх читабельності й впливовості. Це зайвий раз підкреслює другорядність літературної тематики, як і взагалі культурної, для редакцій газет. І справа тут не лише в якихось розрахунках щодо уваги читачів, а в традиції такого ставлення, що успішно прийшла в нашу пресу ще з радянської „журналістики".

Отож, якби редакторів українських газет зацікавила би моя скромна думка з приводу того, як би їм облаштувати краще висвітлення літературної тематики, я би порадив на першому етапі перейнятися професійним рівнем тих, хто на цю тему пише, а вже тоді, коли ці публікації будуть щонайменш не гіршими за публікації інших рубрик, треба вже подумати й про систематичність такого висвітлення. Протилежний порядок може спричинитися до курйозів. Збереження статусу-кво відштовхує принаймні якусь частину читачів і часто перетворює частину шпальт на своєрідну білу пляму або чорну дірку, котру треба заліпити бодай чимось, бо ж „там повинна буть культура".

А закінчу вже спостереженням уже суто навкололітературним. Перечитавши цей текст, я зрозумів: розгляд того, як пишуть про літературу українські газети, ще раз засвідчив один своєрідний ментальний поділ. На тих, хто вважає літературу (ширше - взагалі сучасне мистецтво) „малим шоу-бізнесом", і на тих, хто сприймає її як явище мистецьки автономне. З усіма перевагами й недоліками обох підходів. Насправді, цей поділ є й серед самих читачів та письменників, тільки „всередині" літератури він не настільки чітко артикульований. Журналісти ж виявили професійну інтуїцію і провели виразну межу.

Фото: «ЛітАкцент»

Олег Коцарев, «ЛітАкцент»