«Клуб сімейного дозвілля», фактично європейське видавництво, досить сміливо трактує поняття, що лягло в основу його назви. Воно не відмовляє у праві плодитися і розмножуватися людям, що люблять на дозвіллі прочитати свіжий жах від Кінга, чи потішити себе автобіографічними одкровеннями Карпи, тим більш, що саме такі нахили свідчать про потужність статевої функції - основного чинника і головної умови існування здорової й чисельної родини. Бо в Європі вже підросло покоління бабусь із татуюванням у зоні бікіні. І звісно, коли у тісному (чи навпаки, просторому) сімейному колі були прочитані Кінг і Карпа - можливо, неодноразово, - настає час підкинути у читацьку пічку щось нове, і ще піддати жару. Саме у цей момент видавці слушно згадали про Олеся Ульяненка.

 

Зрозуміло, що про нього і треба було згадувати, тому що цей автор поганому членів української родини не навчить. В усіх його творах є мораль, та ще й подана у такій жорсткій формі, що не помітити її неможливо. Саме задля цієї моралі письменник і сідає за комп'ютер, і дає життя своїм нещасним і розбещеним героям. Його еротичні сцени здебільшого настільки неприємні і завжди так явно художньо мотивовані, що жоден суд у світі не признає його порнографом, якщо цей суд визнає закони.

 

Щоправда у нас закони - як дишло. Вони використовуються, щоби по-тихому когось кинути на бабки. От нещодавно був епізод з журналом «ШО», який вирішив оприлюднити початок роману Ульяненка «Квіти Содому». Звісно, це художній твір, і назвати його порнографією може тільки компетентна людина, причому з великою обережністю, у законодавчому порядку. Але робітникам типографії, які друкували номер, - цим типовим вітчизняним арбітрам смаку і літературної елегантності - не сподобалось, що двійко дебилукватих кілерів не досить чемно обійшлися з дамою, яку зустріли на місці попереднього злочину.

 

Вони - не робітники типографії, звісно, а герої Ульяненка - дали їй по голові й один з них за її несвідомою допомогою отримав досвід анального сексу, який у цієї тендітної блондинки, до речі, і без того вже був, і поважний. Потім вони - не герої Ульяненка, звісно, а робітники типографії - зібрали урочисті збори і постановили, що таку порнографію вони мають залишити собі у повному обсязі. Проблеми збереження цієї порнографії їх не дуже хвилювали. А даремно, бо якби хтось настукав, то їм довелось би довго доводити, що вони утримують примірники журналу не для того, аби їх «спустити» на Петрівці.

 

Так, це розбещеність. Але і тут є мораль: романи Ульяненка треба читати повністю. Тому що якби це не був уривок, і можна було прослідкувати за подальшою кар'єрою героїні, то з'ясувалось би, що вона вже через кілька годин зустріла своє справжнє кохання. І цей чоловік виявився таким платонічним, що затулив її своєю широкою спиною, жив з нею без сексу і тільки милувався, що її обличчя схоже на мордочку колі. І вже наприкінці роману він, у якомусь мареві, нарешті зливається з нею у ніжному і делікатному екстазі. Тонкий і захоплений читач зрозуміє, що якби на початку роману не було вищезгаданої брутальної сцени, то секс наприкінці не видавався би таким кришталевим.

 

А тепер повернемось до «Жінки його мрії». Прочитавши цю книгу, Фройд би кінчив, стільки там усього приховано. І звісно, така сама аварія могла би статися з прищавим підлітком, коли би він тільки проглянув першу главу. У цьому романі дійсно багато сексу, причому сексу досить привабливого, досить людяного. Але він усе одно сумний. Це розгублений настрій Саванароли після злягання з біленькою молодою овечкою, коли він обережно, поки не дуже каючись, думає про це і розуміє, що поступив, як баран. Звісно, у подібному стані він не може викривати людську розбещеність і підступи лукавого з таким запалом, як ще вчора. Він відчуває себе жертвою, і відчуває жертвами усіх інших. Йому прикро, і з його вуст ллється лірична скорбота. Коли читаєш «Жінку його мрії», на пам'ять приходять рядки Пушкіна: «К кому, несчастный, я стремился! Пред кем смирил свой гордый ум! Кого в восторге чистых дум боготворить не устыдился!»

 

Практично усі чоловіки, задіяні у романі, служать у міліції. Але це не прості міліціянти, що цілуються на полотні арт-групи «Синие носы». Вони багаті, вони козирні. Закон для них не писаний. Робити їм у житті нема чого. І тому вони чутливі, як свиноматки. Їх турбують глибокі філософські питання.

 

Практично усі жінки у цьому романі, як і в інших романах цього автора, лесбійки. Просто от подобаються Ульяненку лесбійки. Кокотюсі не подобаються, а йому - подобаються. Думаю, справа у тому, що він завжди намагається глибоко залізти у голову своїм героїням, відчути себе ними, а їх - собою, і в результаті виходить, що у його «мадамах боварі» занадто багато «я». До речі, такий самий синдром можна помітити і в прозі Жадана.

 

Є також в романі гомосексуалісти. Вони дуже зворушливі, але їх гомосексуальність здається веселою грою, якимсь карнавалом. Насправді це звичайні чоловіки, яким набридло жити як батьки, вони хочуть чогось іншого. Цей суто інтелектуальний бунт не базується на природному підґрунті. Автор намагається зрозуміти, відчути, як це мужик хоче мужика, і як це потім працює. Виходить у цілому схоже, і естетську компоненту Ульяненко переживає доволі глибоко, він взагалі естет. Він може милуватися красивим юнаком, його рухами, його капризами, може уявити собі, які риси активного, вже зрілого чоловіка приваблюють пасивів. Але коли створений ним гомосексуаліст на сторінках роману зустрічає симпатичну жінку - єство бере своє, і він починає до неї тягнутися, і відчувається, що тільки могутня воля автора забороняє йому взятись до негайних дій. Взагалі, і менти, і жінки, і гомосексуалісти, ці живі істоти, які страждають і їбуться, викликають співчуття, вони симпатичні, але кожного з них автор наказує так жорстоко, що ніхто з читачів не захоче поводитися, як вони.

 

Ті герої роману «Жінка його мрії», яким не довелося стати ментами, - просто скромні злочинці. Злочинці, як і водиться в Ульяненка, багатофункціональні. Вони і вбивці, і наркодилери, і збоченці, і садисти, і кишені чистять, і машини крадуть, і також виконують усілякі дрібні доручення. Під впливом усіх цих чинників їхня поведінка стає такою загадковою, що менти, які ведуть розслідування, вже перестають розуміти, що коїться і навіщо. Також їх спантеличує діяльність деякого Топтуна, людини без обличчя, що перед кожним злочином лякає жертву зображенням долоні з фірмовими лініями. Потім з'ясовується, що це гібрид людини з янголом, і він попереджає жертви, причому завжди даремно, але розслідуванню це нічого не дає. По суті, слідчий тільки спостерігає, як злочинці мочать один одного, аж поки в світі не западає тиша. В цьому є дещо ідеальне.

І тут... ви знаєте, чим Олесь Ульяненко відрізняється від Дюма чи Тургенєва? Його романи майже завжди закінчуються хепі-ендом. Також є хепі-енд і в «Жінці його мрії». Може, трішечки своєрідний.

 

Але коли письменник поставив крапку, а маестро Олександр Красюк - перекладач Стівена Кінга і літредактор Олеся Ульяненка пройшовся по тексту своїм вишуканим пером, виявилося, що колізії цього роману ще далеко не вичерпані. «Клуб сімейного дозвілля» - це солідне видавництво. Німецьке. Перед тим, як оприлюднити твір, воно чесно послало його у Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі. У комісії був місяць, щоби продивитися матеріал і дати несхвальне резюме, і це було не важко зробити, бо роман дуже захопливий і надзвичайно легко читається. Та хоча я не беруся стверджувати, що саме вони, у цій комісії, чухали, але чухали це вони безмовно три місяці. За цей час видавництво, не отримавши ніяких зауважень, надрукувало роман, і він почав розлітатися, як гарячі пиріжки. І як я розумію, саме це комусь не сподобалось. Може, конкуренти злякалися і закипишували. Тому що раптом експертна комісія перестала чухати те, що вона чухала, а саме - потилицю, і оголосила твір Олеся Ульяненка порнографією. Видавництво опинилось у статусі розповсюджувача порнографії, хоча воно, зі свого боку, діяло бездоганно.

 

Взагалі діяльність цієї самої комісії з комерційної точки зору носить такий характер, що вже не дуже зрозуміло: це недбалість, інквізиція чи рекет. Бо звісно, коли роман вже надрукований, то не продавати його і кудись подіти наклад - значить, терпіти збитки. Зараз, коли нема чого платити лікарям та вчителям, взагалі не зовсім зрозуміло, навіщо нам, платникам податків, годувати зграю цих дармоїдів, що вирішують, чи є порнографією твори нашого живого класика - одного з небагатьох, хто ще залишився. І котрі не можуть завчасно підняти свої тлусті чрєсла, щоби заборонити роман ще до того, як видавництво вкладе в нього гроші.

 

Чому комісія прокинулась саме зараз? Може, вони хочуть поставити видавництво у таку ситуацію, коли треба буде платити хабаря? Чи може, їм хто заплатив, щоби вони розпочали усю цю бодягу з порнографією? Відповіді на ці питання в мене поки що нема, але буча піднялась така, що скоро це з'ясується.

 

А поки що сумно. Сумно навіть не тому, що уся наша сучасна література підпадає під артобстріл Національної експертної комісії. А сумно тому, що діяльність цього органу абсолютно ніким не контролюється, і якщо завтра його членам чимось не сподобається автор Біблії (а можна зрозуміти, що в них на нього може бути зуб, бо він їх багато чим обділив при народженні), то вони знайдуть у його творі й інцест, і педофілію, і, ясна річ, онанізм. І лукавий застрибає у дитячому захваті - класна штука мораль!