Набереться небагато львів’ян, у бібліотеці яких не знайдеться творів Юрія Винничука. Принаймні не мати його «Легенд Львова» і «Кнайп Львова» – це прямо таки моветон. Винничука називають головним українським містифікатором. Одна з його відомих витівок – твір «Плач над градом Кия», який Винничук опублікував у 80-ті роки за підписом ірландського монаха Ріангабара, що нібито був свідком захоплення Києва ордами хана Батия. З тих пір деякі літературознавці на повному серйозі розглядають його «Плач…» як одну з визначних пам’яток давньоукраїнської літератури, - стібеться Винничук. 

 

Пізніше Винничук взявся за Роксолану. У львівській газеті «Post-Поступ» був опублікований її «щоденник», під назвою «Житіє гаремноє». Твір збурив «свідому» українську інтелігенцію, яка була переконана, що в султановому гаремі Роксолана не могла займатися нічим іншим, як тільки думати про долю України. «Я стібався з того, що якби вона тільки про Україну думала, то навряд чи виграла б змагання з кількома сотнями сексбомб з цілого світу. Щоб дівчинка невеличкого зросту так з-поміж них вирізнилася, то, напевно, мусила не лише зануджувати султана піснями і розмовами про Україну», – розповідав Винничук в інтерв’ю літературному порталу «Потяг 76». 

 

Тож улюблена справа Юрія Винничука – епатувати публіку своїми містичними та іронічно-еротичними творами. Про все це, і про багато іншого – у його інтерв’ю «Острову».  

 

 

– У 1973-му я закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут, працював у редакції обласної газети «Прикарпатська Правда», і хоча я не займався антирадянською діяльністю, мене почали викликати в КГБ. Хтось доніс, що у мене є старі книги і пишу я твори далекі від ідей соцреалізму. Після того, як 4 квітня 1974 р. у мене зробили обшук, який тривав 12 годин, я втік до Львова і, щоб не привертати до себе уваги, працював переважно художником-оформлювачем. Про те, як я був фарцовщиком і сутенером, я описав у «Дівах ночі», за якими недавно зняли фільм. Я купував у поляків шмотки – сорочки, джинси, косметику – і перепродував. Це не означає, що я ходив по товкучці і торгував поштучно, я усе це здавав гуртом. Щодо сутенерства, то це гучно сказано. Якийсь короткий час я вивчав життя дна, в тому числі й побут львівських повій і ходив з ними «на діло». Зрештою, усі фарцовщики вечорами гуляли у ресторанах, де було також чимало повій. Мені було цікаво, я зібрав велику колекцію типажів, яких мені вистачить на ціле життя. Нагадаю, що й Купрін, коли писав свою «Яму», влаштувався швейцаром у публічний дім.

 

 

– Ні. Настільки вони мене не цікавили. Я їх надто добре вивчив. Секс для них гра, коротка вистава для одного глядача. А мене фізіологія не приваблювала. Хоча у «Дівах ночі» я описав роман з одною дівчиною, яка була не повією, а скоріше куртизанкою. Вона не стояла на вулиці і не знімала нікого в ресторані, а разом з іншими такими ж дівчатами їздила на забави партійного керівництва, де не обов’язково було платити тілом.

 

– Мені здається, що я вже з нею одружився. Хто не встиг – я не винен. Але я не знаю, чи можна визначити ідеальну жінку за якимись пунктами. У кожного є своє уявлення про ідеальну жінку. Більше важать почуття, теплі стосунки, а не якісь точні ознаки. Щоб жінка була ідеальною, її треба любити.

 

 

– Я не бачу жодних проблем для початківців. Якщо твій рукопис чогось вартий, ти обов’язково проб'єшся. Для початку я б радив надіслати рукопис на «Коронацію слова», яка дала старт багатьом молодим талантам. Якщо хтось бачить у собі майбутнього Пруста або Джойса, то є журнали «Кур'єр Кривбасу» і «Сучасність», які друкують некомерційну літературу. Зміни, які відбулися, не ідеальні, але набагато кращі, ніж були колись. Можна читати і писати, що завгодно, є інтернет, є змога мандрувати по інших країнах. В СРСР я не міг навіть до Польщі поїхати.

 

 

– Є. Держава не думає про культуру. У нас спортсмени і зірки естради живуть, як арабські шейхи, а письменники животіють. Міністерство культури постійно очолюють щирі українці, але, на жаль, бездарні адміністратори. Олігархів цікавить спорт і естрада, а грошей на книжку дати не хочуть. Держава виділяє кошти на книги, але їх переважно розкрадають. Видавець, щоби в нього держава закупила книги для бібліотек, платить 10-20% відкату. І нема значення, чия на дворі влада. Кровососи ніколи без роботи не залишаться.

 

 

– Не думаю, що у них аж такий розрахунок. Просто ці люди дуже часто міняються, і у кожного програма мінімум – за найкоротший період стати мільйонером. А там хоч трава не рости. Їх ніщо не болить, а народ вони мають десь.

 

 

– Ну і нехай собі культивується. Вам вона заважає? Ви маєте вибір, що читати. Вас ніхто не змушує читати ширпотреб. Так само, як і слухати «пающіє труси» на естраді або дивитися російські серіали. Я взагалі читаю переважно зарубіжну літературу на різних мовах. А бездарність буде всюди у всі епохи. Хіба Коельйо не бездарність? Може я не доживу до того часу, коли про Гаррі Поттера забудуть геть усі, але я точно знаю, що Вінні-Пух, Карлсон, Аліса, Пінокіо будуть вічно.

 

 

– Та ні, все таки не хочуть. Книгарні Донеччини, Луганщини й Півдня України або відмовляються від наших книг, або замовляють зі скрипом 2-3 примірники. Я згоден, треба відвідувати ваш регіон і виступати з вечорами, але ж ніхто не запрошує. Мене запрошує Прага, Бєлград, Варшава, Краків, Мадрид, я мав презентації у кількох американських та канадських університетах. І додам таку пікантну особливість, що всюди я не тільки жив у готелях і мав забезпечене харчування, але й отримував гонорар. Більше того, університети ще й закуповували мої книги. В наших університетах тебе хіба що пригостять кавою і запитають, чи не міг би ти подарувати свої книги для їхньої бібліотеки.

 

 

– Тільки не у нас. Не забувайте, що ми тривалий час перебували у дуже тяжкій ситуації, коли і мова заборонялася і журнали та видавництва закривалися. Багато чого з того, що було написано, ніколи не побачило друку і зберігається в архівах. За все ХІХ сторіччя в російській Україні був тільки один український журнал «Основа», який проіснував півтора року. В Австро-Угорщині була інша ситуація, тут видавали безліч українських книг, журналів та газет. І українські письменники друкувалися за кордоном – тобто у Львові. Але ті видання здебільшого й досі не досліджені. Я не просто так порпаюся у стародруках, у мене є азарт, як у мисливця. Я шукаю цікаву прозу. Я видав кілька томів української готичної прози, цілий том творів про чортів. Українські письменники писали не тільки про тяжке життя трудящих, як учили нас у школах, але і про чортів, відьом, духів. Ці книги дуже добре продаються і видавець їх постійно перевидає.

 

 

– Мені подобається магічний реалізм – Маркес, Борхес, Кортасар, Касарес, Акутагава і т. д. А ще класична ґотична проза. Тому я зацікавився подібною тематикою в нашій літературі. Але є і шляхетна мета - зацікавити читача нашими класичними письменниками. Сумніваюся, що знайдеться багато бажаючих подужати усі томи «Мазепи» Богдана Лепкого, а от його оповідання про духів прочитає кожен.

 

– Ну, знаєте, кожна нація творить свої міфи. Деякі міфи корисні. Але є й шкідливі міфи. От я проти такого міфу повстав. Але я писав не тільки про Роксолану. Я писав також, що Грушевський заслуговує нашої пошани виключно, як історик, але не як президент-соціаліст, який заборонивши формування військових частин, разом із Винниченком угробив нашу незалежність. Я писав про бухгалтера-невдаху Петлюру і такого самого бухгалтера-невдаху Ющенка. Про фікцію під назвою «Велесова книга». Ці статті є в Інтернеті. Рекомендую також прочитати мою статтю про Дракулу, яким ми можемо гордитися, бо він був українцем і зовсім не таким кровопивцею, як це зробили з нього американці.

 

 

– Є одна проблема. Ми нація, яка все ще формується. Тому деякі міфи поки що не слід зачіпати. Східняки вовком дивляться на западенців, а ті – взаємно. Загалом це непогано, що ми різні. Це навіть дуже добре, така сама ситуація і у Німеччині або в Італії. Там теж є велика різниця між окремими регіонами, але у нас це виросло до політичних протистоянь. Україна розривається між Сходом і Заходом. Але я не розумію тієї частини України, яка хоче й далі перебувати під чоботом Росії, яка нас так послідовно нищила. Ну, такий простий приклад. Голод. У Західній Україні під Польщею, Румунією і Угорщиною голоду не було. Там не було масових репресій, там не вбивали письменників і науковців, не було закритих кордонів. Ми жили в різних зонах. Але приклад Прибалтики свідчить, що ті мільйони росіян, які там поселилися, незважаючи на всі утиски щодо мови, не квапляться повертатися в Росію, а воліють Євросоюз. Путін волає: «Родіна-мать завйот!», а ніхто не їде. Навіть з Казахстану не квапляться переселятися у Росію.

 

 

– Ну, я розумію, що вертатися у Союз із Росією вже ніхто не захоче бодай тому, щоб не стати гарматним м'ясом у безконечних кавказьких війнах. Але Схід чомусь не хоче ні в НАТО, ні в Євросоюз. Є ж статистичні дані, які про це свідчать. Ви кажете, що східняки прагматичні. А я от, проїжджаючи попри села Східної і Південної України, просто жахався з вигляду їхніх хат. В Західній Україні таких сіл уже нема. А все це тому, що ми були до 1939 у Європі. Хіба для прагматичних людей це не показник?

 

– У нас в політику лізли люди, яких не можна було до неї на гарматний постріл підпускати. На жаль, історія нічому не учить, і зараз маємо повний спектр пройдисвітів що помаранчевих, що біло-блакитних, що червоних. До кольору, до вибору.

 

 

– Каюсь. Думаю. Я навіть опублікував статтю на захист Піночета, яка так і називалася «Хочу Піночета». У певні періоди історії диктатори необхідні. Але я маю на увазі диктатора-українця, а не білоруса з села Януки.

 

 

– Проблема в тому, що вгадати наперед, що саме збудеться, я не можу. Фіксую це уже пост-фактум. І тоді деколи стає моторошно.

 

 

– Я подарував Луценкові книжку після того, як почув, що перебуваю серед його улюблених письменників і що він радить усім міліціонерам прочитати «Діви ночі».

 

Щодо політиків, то вони здебільшого не мають часу на книжки. Найпопулярнішими книгами в колі політиків є збірники крилатих висловів і притч. Вони їх записують або запам’ятовують, а потім використовують у своїх спічах. Лідерам «регіоналів» я б подарував історію України, щоб вони не мололи тих дурниць, які завчили з радянських підручників. Ну, а Януковичу, який плутає Бабеля з Бебелем, Ахматову з Ахметовим, Гулака-Артемовського з «Гулаком Артьомавскім» уже ніщо не допоможе.

 

 

– Я не думаю, що міг би писати про те, що ніколи не бачив. Я ніколи не був у Донецьку, але був у Харкові і, я думаю, в Донецьку такі ж просторі вулиці і площі. Але я звик жити у західноукраїнських містах з вузенькими вуличками. Я люблю їздити до Польщі, Чехії, Хорватії. Це країни, які колись перебували в одній із Галичиною імперії і всім було затишно. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому маленький Івано-Франківськ дав зо два десятки письменників, які популярні не тільки у нас, але й за кордоном, а величезна Донеччина не дала жодного? Причому не конче україномовного. Не дала навіть російськомовного.

 

 

– Я думаю тут причина не в специфічній атмосфері робітничого регіону, а в тому, що донеччани ще не визначилися, хто вони – українці чи росіяни. А письменник мусить мати міцне коріння, нести якусь багатовікову культуру за плечима. Проблема тільки в тому, що коли це буде російська культура, то за кордоном нікого не цікавить література росіян в колишніх радянських республіках. Їх цікавить література росіян у Росії. Я отримую зарубіжні літературні журнали, окремі номери яких присвячені тій чи тій літературі. Але там жодного разу не були представлені російські автори з-поза Росії. Є лише два винятки – це Андрій Курков і подружжя Дяченків, але вони себе позиціонують тільки українськими письменниками і часто видають свої твори спочатку у перекладі на українську, а вже потім російською.

 

 

– Я можу їм підказати гарний вихід – перейти на українську. Не можна весь час варитися у власному соусі. Ми постійно їздимо на різні літературні фестивалі за кордон, отримуємо ґранти, стипендії і т. д. Так живуть письменники усього світу. Але є проблема у тому, що книг цих ваших гарних письменників я не бачу у Львові, хоча у нас повно російської літератури. Чому вони не приїжджають на Книжковий Форум або на книжкові ярмарки до Києва? Де їхні презентації? Можна назвати безліч письменників, які перейшли з рідної на ту мову, яка давала більше перспектив – Джозеф Конрад, Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Мірча Еліаде, Мілан Кундера і т. д. Жити в Україні і писати російською можна лише в тому випадку, якщо ти представляєш масову літературу і тебе купують російські видавництва. Якщо йдеться про серйозну літературу, то це безперспективно. У Львові було кілька талановитих російськомовних авторів – Ігор Клєх, Ілья Кутік – усі вони виїхали.