А ще не так давно показували документальний фільм «Небезпечний відпочинок» — про трагедії на атракціонах. Це був дуже серйозний, глибокий фільм-розслідування, без сенсаційності, без «розвісистої полунички» та смакування трагедій. Конструкція атракціонів, їхнє виробництво та експлуатація, законодавче регулювання (точніше його відсутність) їхньої експлуатації, атестування якості — от що було предметом стрічки. Атракціони виробляють усі, кому не ліньки, а нічого подібного до техоглядів у цій сфері не заведено. Нічого схожого — не лише за темою, а й за рівнем — на українському телебаченні так от одразу й не виходить пригадати. А в нас же так само падають каруселі й так само перекидаються надувні батути!

 

Цей документальний фільм найкраще запам’ятався, але він був такий далеко не єдиний. До речі, перегляд російського телебачення взагалі справляє дивне враження. З одного боку — так, із екранів аж ллється пиха імперської величі.

 

Утім, у цьому разі вона залишає відчуття того самого меду, якого передали куті — надто вже очевидно й так само незграбно. Так, на все, що стосується політики та діяльності влади, особливо на рівні концепцій та фундаментальних поглядів, — на російському телебаченні суворе табу. Але, з іншого боку, в усьому, що стосується буденних проблем суспільства та його больових точок, нерідко можна побачити детальне, фахове та глибоке аналізування.

 

А що ж на українському телебаченні? Політика, політика, ще раз політика — і ще численні варіації на тему «піф-паф-ой-ой-ой». От, власне, і все. Причому й політика дуже специфічна — базарні перегавкування між представниками «еліти», і що базарніші, то краще. Зрозуміти, що відбувається в країні, за ними геть неможливо. Усі ведуть мову про свободу слова та преси, а тим часом у багатьох тележурналістів міцно вкорінилося переконання: якщо журналіст критикує якогось політика, виходить, йому заплатив опонент того політика. Висловлювати власну позицію журналіст не може — він має лише обслуговувати тих, хто йому платить.

 

Отже, російське телебачення має свої мінуси, але й свої плюси. Українців позбавили й першого, і другого.

 

«Та навіщо тим хохлам усе це?! Хай собі танцюють гопака! » — видається, що саме так міркували в Нацраді. Владімір Жириновський якось прямим текстом сказав: “Навіщо узбекам театри? Хай ходять до мечетей!». То, може, і в нашій Нацраді сидять самі лише жириновські? Цікаво, як вони поміж собою звуть нас із вами? Бидлом? Жлобами? Селюками неотесаними?

 

Запевнення в тому, що причина припинення трансляції двох російських каналів полягає в рекламній площині, не переконують. Не будучи фахівцем із телевізійної техніки, насмілюся стверджувати: сучасна техніка дозволяє блокувати рекламу, й саме її. І навіть випуски новин. Принаймні років п’ятнадцять тому, на черговій хвилі боротьби за суспільну моральність, у демонстрованому одним з російських каналів фільмі «Діамантова рука» на території України вдалося заблокувати танець Світлани Світличної — протягом кількох хвилин глядачі тоді бачили на чорних екранах якийсь патріотичний вірш.

 

Дивує інше: у своїй авторській програмі на першому каналі Національного радіо народний депутат Володимир Яворівський у відповідь на лист пенсіонерки запевнив її: мовляв, російське телебачення ніхто не забороняє, у наші часи це взагалі неможливо; будь-хто може купити супутникову антену й дивитися все, що забажає. Чомусь видалося, що такі слова, звернені саме до пенсіонерки, були нічим іншим, як знущанням.

Тим часом заборона демонстрування російських каналів, як і варто було очікувати, спрацювала з точністю до навпаки.

 

Тепер ніхто не може з фактами у руках доводити пересічним громадянам, що російське телебачення перебріхує події в Україні — адже того телебачення пересічні громадяни не бачать. От саме це й дозволяє деяким політикам, зокрема відомій «інтелектуалці» Інні Богословській, просторікувати, ніби саме російське телебачення дає об’єктивну картину подій в Україні і саме цього нібито злякалася українська влада. І тепер буцімто українців позбавили можливості отримувати об’єктивну інформацію. Такі погляди поширюються й серед населення, зокрема, Криму та Донбасу. А якби російські канали були в ефірі, тоді б неможливо було складати красиві легенди про них, про їхні нібито об’єктивність та високий клас. «Дабы дурость каждого видна была», — казав Петро І. «Дурості» російських каналів тепер не видно.

 

Видається, дуже патріотична Нацрада з питань телебачення та радіомовлення хвора на типово радянську хворобу: вона вважає українців дурнішими за себе. Замість аргументовано, з фактами в руках доводити, м’яко кажучи, упередженість російських каналів, вона зробила з них безвинно постраждалих героїв. Так само колись радянські високі чиновники дозволяли собі дивитися, слухати й читати те, що вони ж суворо забороняли пересічним громадянам. Спочатку вони не пропускали те, що вважали за шкідливе, але дуже скоро почали забороняти все просто аби заборонити. Доступ до забороненого ніби вивищував їх на загальному тлі, ніби перетворював їх на вищу касту. Отак і в нас тепер?

 

Фото: «Свобода»