80% матеріалів у ЗМІ проплачені

Українські медіа заполонили замовні матеріали, і що ближче до виборів, то менше шансів для аудиторії знайти об’єктивний матеріал. Попри те, що проведення виборів до Верховної Ради і досі під питанням, медійники вже пожинають перші плоди прибутків від джинси. За даними УНІАН, 80% матеріалів у ЗМІ проплачені. Експерти прогнозують, що під час президентських виборів 2009-го року їх кількість стане катастрофічною для незалежних медіа, якими себе проголошують українські ЗМІ.

 

«Найбільша небезпека від тотальної джинси криється в тому, що політики платять, щоби про них ЗМІ не писали, не аналізували їхню роботу, замовчали деякі «досягнення». І люди не розуміють справжніх причин подій, які відбуваються в країні», - говорить ініціатор акції проти замовних матеріалів «Не продаємось» Єгор Соболєв.

Директор Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна Кость Бондаренко вважає, що 80% - це взагалі занижена цифра, адже більшість керівників медіа перетворилися на бізнесменів, а тому намагаються вичавити з ефіру або шпальт якомога більше прибутків.

Уже традиційно напередодні будь-яких виборів, ЗМІ окрім офіційних розцінок на політичну рекламу, встановлюють і неофіційний прейскурант на замовні матеріали, так звану заказуху. За даними інтернет-видання «Детектор медіа», два роки тому перед виборами до парламенту розмістити джинсу коштувало від 2,5 тисячі гривень за хвилину на загальнонаціональному каналі до 30 тисяч гривень за двадцятихвилинне ток-шоу на загальнонаціональному каналі з невисоким рейтингом.

Медіаексперти констатують, що суми, які політичні партії можуть витратити офіційно, і оцінки рекламних медіабюджетів під час виборів відрізняються в рази. Тобто на неофіційну рекламу витрачається значно більше коштів, аніж на офіційну.

 

Найбільше джинса любить телеканали, бо так вона найлегше досягає аудиторії. Тому така джинса є найдорожчою. Заступник головного редактора «Детектор медіа» Отар Довженко вважає, що телебачення є найефективнішим, хоча й найдорожчим. «Досліджень ми не проводили, але, як на мене, на першому місці телебачення, на другому – друковані ЗМІ, на третьому – інтернет і на останньому – радіо. З іншого боку, «потенціал» інтернету швидко зростає, оскільки він стає «первинним» медіа для газет та телебачення, звідки вони беруть інформацію. Плюс витрати на утримання інтернет-сайтів нижчі, джинса – дешевша», - пояснює він.

Такої самої думки про ефективність джинси на телебаченні дотримується і доцент Могилянської школи журналістики Анатолій Яковець. Проте на друге місце він ставить не друковані ЗМІ, а радіо, а на третє - інтернет. Яковець також прогнозує подальше зростання політичної джинси в інтернеті, який ніяк не регулюється законодавчо.

Що не заборонено, те - дозволено?

Можна виділити три основні причини процвітання джинси в українських ЗМІ. Перша – відсутність будь-якої законодавчо встановленої відповідальності за джинсу. Серед офіційних установ, які повинні відслідковувати та штрафувати за приховану рекламу, - Національна рада з питань телебачення та радіомовлення і Генеральна прокуратура, яка повинна виявляти прояви джинси. Про ефективність їхньої роботи в цій сфері свідчить зростаючий відсоток «заказухи» у вітчизняних ЗМІ.

«Наші інститути повинні регулювати і відстежувати джинсу, проводити моніторинг і карати її виробників. Проплачені матеріали - це проблема держави: де немає держави - немає контролю, в ефірі зявляється джинса, а це ознака хаосу», - вважає Яковець. Джинса в українському контексті прив’язана до того, що у нас немає законодавста, яке б контролювало її поширення, говорить він.

Друга причина процвітання джинси - аудиторія вже не довіряє політичній інформації, поданій за правом реклами. Кость Бондаренко оцінює рівень довіри людей до рекламних матеріалів у нуль.

Третьою причиною є те, що в поширенні джинси зацікавлений, у першу чергу, топ-менеджмент ЗМІ, який часто сам і встановлює розцінки. «Рядові журналісти дуже ризикують, займаючись джинсою, бо якщо їх викриють, вони миттєво втратять роботу», - говорить Довженко.

Слідкувати за цим повинні самі журналісти, вважає Єгор Соболєв: «Я великий прихильник того, щоб називати речі своїми іменами, коли говорять джинса, йдеться про корупцію, про те, що журналісти продаються, ЗМІ продаються... Вони повинні розуміти – ця «гадість» підриває авторитет кожного. Люди перестають вірити журналістам».

Політичні ж сили не бояться, що виборці дізнаються про їхні приховані політтехнології. Тому в цій ситуації переваг більше, ніж недоліків. «Ніхто у нас не боїться викриттів. Бо які вони? Наприклад, напишуть на сайті «Детектор медіа», журналісти прочитають, але ж більшість людей все одно не дізнаються про це. Якби ж ці звинувачення лунали з каналів конкурентів, які б так контролювали наявність джинси, щоб всі люди чули і знали про те, що на такому-то каналі був такий-то замовний матеріал», - говорить Єгор Соболєв.

У той самий час, і ЗМІ, і політичні партії відхрещуються від причетності до «заказухи». При цьому всі учасники передвиборчих перегонів проплачують необхідні їм матеріали. «Всі без винятку політичні сили користуються таким підходом – від політичних аутсайдерів до політичних сил, представлених сьогодні в парламенті», - підкреслює Кость Бондаренко.

 

Користуються джинсою, то користуються, але певне вважають цю справу все- таки не гідною себе, бо як ще пояснити той факт, що ніхто ніколи не визнає і не зізнається, що замовляв джинсу чи друкував її. «Цікаво, що на всіх подіях, де обговорюється проблема «джинси», представники політичних партій завжди відзначають, що не платять, а представники медіа також постійно говорять, що неофіційних грошей не беруть. Тобто «джинса» є, але її немає», - говорить виконавчий директор Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ) Катерина Мяснікова.

«Джинса» як мірило етичності українських журналістів

Експерти відзначають, що вибір - робити чи не робити замовний матеріал - лежить виключно на совісті журналіста. Етичний кодекс передбачає, що нікого не можна змусити робити те, що «не відповідає його моральним принципам та поглядам». Якщо моральні принципи журналіста дозволяють йому писати замовні матеріали і отримувати (або не отримувати) за це гроші, то йдеться лише про порушення Закону «Про рекламу» (заборони розміщення рекламних матеріалів без відповідного маркування), зазначає Довженко.

Виокремити замовні матеріали, як правило, не важко. Особливо кидаються у вічі матеріали, написані не професійними журналістами, а піарщиками та прес-секретарями політичних штабів. Не знайомі зі стилістикою конкретного ЗМІ, вони штампують матеріали, які потім випадають із загальної концепції. Такі матеріали, стилістично-чужорідні, відразу помічає аудиторія.

Інша справа, коли за замовний матеріал береться професійний журналіст – кінцевий результат може природно влитися в стилістику ЗМІ і нічим не виділятися з-поміж інших матеріалів. Аудиторія такий матеріал не ідентифікує як проплачений. Проте, такі варіанти скоріше виключення із загального правила – адже, хто платить, той і замовляє музику: а політики як правило люблять, коли їх хвалять прямим текстом або, навпаки, очорнюють конкурентів.

 

Такі замовні «оди» чи «гоніння» не тяжко виокремити з-поміж інших матеріалів: вони нижчої якості, недостатньо актуальні, незбалансовані, не підкріплені фактами оціночні судження, часто-густо висмоктаний із пальця інформаційний привід та, якщо це телебачення, вбогий відеоряд. «Коли я читаю західну пресу, то всюди бачу в тому чи іншому вигляді рекламні матеріали. Питання лише в тому, якої якості ці матеріали. Одна справа, якщо надруковано відверту рекламу без позначки Р, а інша, коли я прочитав матеріал і мені захотілося піти на вибори і проголосувати. Я не вважаю це поганим», - говорить Кость Бондаренко.

Перед виборами політики згадують, що є власниками ЗМІ і починають їх використовувати для своїх потреб. Таким чином на шпальтах газет та в ефірах телеканалів з’являється так звана «корпоративна джинса». За неї зазвичай не платять окремо. Але окрім «корпоративної заказухи» на відносно незалежних телеканалах уже теж з’являється політична джинса, ймовірно, замовлена за гроші, зазначають експерти. Катерина Мяснікова пояснює це тим, що часто ініціатива йде не від менеджменту, а й від самих журналістів: «Безсумнівно, відповідальність за джинсу не можна покласти тільки на власників і менеджерів, так як це явище виросло саме з бажання конкретних журналістів заробити на необ’єктивній інформації. І вже тільки потім менеджери схопилися і впорядкували за своїм розумінням цей процес».

Головне не те, хто ініціатор – менеджмент чи журналіст, головне те, що всі вони почуваються безкарними за свої дії. Так само як і ті, хто пропонує ЗМІ гроші. Саме тому вже зараз аудиторія «вживає» новини –«напівфабрикати», а ближче до виборів взагалі перейде на штучне «харчування». Певна річ, із наближенням виборів політичних замовних матеріалів буде більше, і врешті-решт вони становитимуть 80-90 % політичної частини новин», - підводить підсумки Отар Довженко.