Декілька місяців тому у рамках рубрики «Телебачення» етнограф і, по суті, далека від преси людина Олексій Доля висловив думку про те, що телебачення у межах інформаційних програм пропонує глядачам виключно негатив, безперестанку демонструючи сюжети, присвячені трагедіям, катастрофам, нещасним випадкам, а от позитивних новин у вигляді, до прикладу, культурних подій або соціальних акцій у випусках новин редактори і журналісти уникають. Зокрема, Олексій Доля зазначив: «З приводу інформаційних програм: мене просто шокує те, що будь-який випуск починається з негативу — комусь щось зламали, комусь щось відірвали... Нагнітання, нагнітання, нагнітання. Це мене просто вбиває, я не можу зрозуміти, що це за політика телебачення — починати і закінчувати негативом. Справа в тому, що в державі робиться дуже багато всього хорошого — і в культурному житті, і в тій же економіці. А десь почути якусь хорошу інформацію дуже складно, особливо на телебаченні. Подивишся новини — і таке враження, що завтра кінець світу. Мені колись розповідала журналістка, що під час підготовки сюжету про прем’єру якогось фільму редакторка дала їй настанову: «Тільки давай так, щоб побільше крові було!» Такої політики телебачення я не розумію».

Власне, політика телебачення тут зрозуміла. «Більше крові» — більший рейтинг. Чомусь саме така залежність встановилася в нашому інформаційному просторі «за замовчуванням». І цю залежність уже за норму сприймають поглинені перманентними депресіями глядачі. У своїй публікації на «Детектор медіа» Наталія Рекуненко цілком слушно зауважує: «Останніми роками психологи кажуть, що українці все частіше скаржаться на стреси, депресії, відчуття страху та занепокоєння. Певна, одним із чинників цього явища є телебачення, перенасичене деструктивною інформацією». Звичайно, уникати висвітлення негативних подій не варто, але тут так само необхідно дотримуватися балансу. Наталія Рекуненко наголошує на тому, що те, як висвітлюють новини телеканали, суттєво позначається на її внутрішньому іміджі. У результаті замість «внутрішньокорпоративного» білого — маємо тільки чорний піар.

Щоправда, існує тут і протилежна крайність. У своїй статті автор посилається на російське телебачення. «Телевізійники сусідньої країни використовують перший-ліпший привід для вихваляння своєю державою, для підвищення її іміджу в очах вітчизняних телеглядачів. На превеликий жаль, головні редактори українських національних каналів не вписують такий пункт до концепцій своїх інформаційних програм», — пише вона. Але ж хіба не таку інформаційну модель взяли свого часу на озброєння ЗМІ Радянського Союзу? Надмірне «пересолоджування» новин може перейти в оману, набуваючи рис інструменту пропаганди. Так вважає директор Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

— Це, звичайно, впливає на глядачів і не може не впливати, — вважає науковець. — Це є одним із чинників підвищення тривожності, занепокоєності і взагалі невротизації. Це безсумнівно. Але справа в тому, що так вони відповідають певним потребам. Люди повинні цю тривожну інформацію отримувати, щоб знати, в якому світі вони живуть. Скажімо, за радянських часів таку інформацію дуже обмежували. З одного боку, це сприяло кращому стану психічного здоров’я, але, з іншого боку, ці люди не були готові до життя в реальному світі. І коли траплялися великі катастрофи, ніхто до цього не був готовий. Візьміть хоча б Чорнобиль... Тому, якщо говорити, що це погано позначається на психологічному стані та нервовій системі, — так, але якщо обирати між приховуванням інформації, її цензуруванням і вільним викладом (до речі, з певною орієнтацією на попит — бо чому тоді трилери і фільми жахів мають достатньо великий прибуток?), то треба обрати те, що є зараз, ніж різні форми цензурування. Тут іще справа в тому, що існує проблема підготовки менеджерів та керівників інформаційних джерел. Вони повинні самі визначати міру і не переходити її. А для цього вони мають бути дуже добре підготовані і в психології, і в соціології, і в своїй справі... Це дуже тонка річ. Якщо ми таких фахівців зможемо підготувати — а не таких, яких готують в Інституті культури, судячи за загальним рівнем культури — то, мабуть, у нас не буде проблем перевантаження новин невротизуючою інформацією. Не треба обмежувати катастрофічну інформацію, треба більше давати прикладів того позитивного, що є в житті, що може зацікавити глядачів. Якщо катастрофи можна показувати як завгодно і люди будуть дивитися на них з очима, повними жаху, то позитивну інформацію треба вміти подавати, тут потрібно значно більше зусиль. А у нас цього робити не вміють, тому і не подають. Саме так треба досягати балансу, а не обмеженнями.

Нещодавно я був у Білорусі, дивився їхнє телебачення: там благодать, усе покращується, і тільки окремі несвідомі індивіди цього не розуміють... Так починається перетворення суспільства з демократичного в недемократичне. Обмежень бути не повинно, але потрібно вимагати, щоб телевізійники вміли подавати сюжети, де розповідається про благородних людей, про дивовижні вчинки, про позитив. Проблема у тому, що це робити значно складніше.

Маша Томак, «День»