Режисерка Ірина Цілик: Не можна ставити на Донбасі чорно-білі штампи

26 Листопада 2020
2463
26 Листопада 2020
19:00

Режисерка Ірина Цілик: Не можна ставити на Донбасі чорно-білі штампи

Денис Тимошенко, «Донбас.Реалії»
2463
Режисерка Ірина Цілик: Не можна ставити на Донбасі чорно-білі штампи

26 листопада в український прокат виходить «Земля блакитна, ніби апельсин» – документальна драма про родину в прифронтовій Красногорівці, що в кількох кілометрах від Донецька. Під вибухи снарядів і в оточенні військових жінка разом зі своєю мамою виховує чотирьох дітей, намагаючись відволікти їх від війни.

За цей дебютний повнометражний фільм українська режисерка і письменниця Ірина Цілик отримала приз за режисуру на найпрестижнішому фестивалі документального кіно в світі – американському Sundance.

Як мирні жителі Донбасу справляються з війною, яка їх оточує? Чому Донбас так «зачепив» світові кінофестивалі? І чим досвід мирних жителів Донбасу може допомогти іншим українцям, які зіткнулися зі надзвичайними обставинами – епідемією COVID-19?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з українською кінорежисеркою та письменницею Іриною Цілик.

– Зйомки фільму відбувалися достатньо довго: я так розумію, вони тривали кілька років?

Ірина Цілик: Ми знімали впродовж року, але приїжджали знову і знову: жили у наших героїв, зрослися з ними, теж стали їхньою родиною. Тому це такий цілий великий етап їхнього і нашого життя.

– Ви відмовилися від звання заслуженого діяча мистецтв України, сказали, що не заслужили цього і не хочете отримувати нагороди за часів невпевненості, невизначеності, коли багато колег були ображені несправедливими діями нинішньої влади. Чому ви відмовилися від звання насправді? Адже воно дається не тільки за режисуру: ви – письменниця, маєте багато збірок, ви достатньо відома в Україні – заслужили на нього.

Ірина Цілик: Я не впевнена, що хочу детально розшифровувати своє рішення. Можливо, воно було імпульсивним, але серце мені підказало, що так буде правильно: я ніяк не змогла приміряти на себе це звання. Для мене це звучить, як оксюморон: заслужена діячка мистецтв – я себе вважаю початківцем, лише почала по-справжньому робити щось в кіно принаймні.

Загалом дуже скептично ставлюся до цього радянського атавізму, до всіх цих звань – народних, заслужених. Зовсім не бачу себе в цій ролі, тому мені здалося, що так буде правильно.

– Прем’єра вашого фільму вже відбулася в Україні, але в онлайн-форматі. Ви казали, що під час фестивалю Docudays його подивилося досить багато людей – близько 4 тисяч за добу. Які відгуки отримували від українських глядачів? Навіщо людям йти в кінотеатри, щоб подивитися цей фільм?

Ірина Цілик: Кіно треба дивитися в кінотеатрах, тому що в режисурі є таке поняття «видовищна ситуація» – це сукупність факторів, які впливають на сприйняття. Цей фільм створювався саме для показу в кінотеатрах, для великих екранів з хорошим звуком.

Ірина Цілик
Ірина Цілик
Уявляла глядачів з лептопами на животі, з пивом – хвилювалася, як саме буде сприйнято. Але ми отримали безкінечний потік відгуків

Коли ми мали нагоду показати наш фільм на Docudays, я насправді дуже переживала: уявляла собі глядачів з лептопами на животі, з пивом – хвилювалася, як саме буде сприйнято. Але ми отримали безкінечний потік відгуків впродовж доби: я всю цю добу тільки й займалася тим, що відповідала на листи, пости, меседжі у фейсбуці. Вразив цей потік емоцій, реакцій.

Зазвичай документальне кіно в Україні існує в своїй бульбашці, і люди переважно мало що знають про існування цих стрічок. Зараз ситуація трошки змінилася, я відчула просто глядацьку хвилю відгуків. Мені це було важливо, бо я не знала, як фільм буде сприйнято тут, вдома. Іноді у світі тебе приймають з відкритим серцем, а вдома або очікування завищені, або ще якісь фактори – по-різному трапляється.

Зараз так само попереду часи непевності: у нас новий досвід, це український прокат, він запланований в більше, ніж 60 містах українських. Як це все буде, я до кінця не розумію: «карантин вихідного дня», звісно, перекреслює нам багато можливостей. Думаю, що цей фільм міг би зібрати хороші зали, якби не всі ці правила гри. Але все ж таки сподіваюся, що люди прийдуть. Адже подивитися з ноутбуку – це щось одне, а подивитися у залі – зовсім інше.

– Коли ви знімали фільм, думали про його фестивальну долю? Це була історія для західної аудиторії, аби розповісти, що відбувається зараз у війні на Донбасі, або ж орієнтувалися на українську аудиторію – щоб глядачі дізналися, в яких умовах там живуть люди?

Ірина Цілик: Коли ми почали знімати, мало думали про фестивалі: я і близько не уявляла собі, що у нас попереду така фестивальна доля. Прем’єра на Sundance – це дуже престижно, мабуть, вперше Україна пробила там лід з такого боку.

А тоді не було якихось очікувань. Власне не для фестивалів ми робили цей фільм: важливо було висловитися. Хоча я не буду кривити душею: авжеж, кожен режисер хоче якнайкращої долі для своєї «дитини».

Коли ми почали створювати фільм, їздили з продюсерами на різні воркшопи, міжнародні майданчики. Було дуже корисно представляти проєкт у ще не завершеному вигляді й бачити реакції різних глядачів з усього світу. Наприклад, деякі рішення зрештою були продиктовані цими досвідами.

Кадр з фільму
Кадр з фільму

У нас на початку є сцена, коли міна потрапляє в будинок сусідів наших героїв. Це єдина сцена, яку зняли наші колеги – інші українські кінематографісти. Вони були в гостях у цієї сім’ї за рік до нас, якраз потрапили у ніч обстрілів, коли реально «прилетіло» в сусідній дім. Оскільки це були не наші матеріали, вони відрізнялися стилістично. Я спершу взагалі не планувала їх використовувати. Але міжнародні колеги сказали, що їм не вистачає контексту війни, не до кінця зрозуміло, що війна досі триває в Україні – ми зрозуміли, що потрібно додати цей епізод.

Нам тут здається, що у світі всі знають, що відбувається в Україні, але це не так. Потрібно іноді на пальцях просто розповідати, хто з ким, що і як.

– Що б ви хотіли, аби українські глядачі винесли з цього фільму?

Ірина Цілик: Ми своїм фільмом нічого нового про те, що війна відбується в Україні, не сказали. Існує багато фільмів про російсько-українську війну, всі вони були на фестивалях. Я вам навіть скажу, що глядачі у світі від них уже сильно втомилися.

Фільм розповідає про простих людей, які продовжують не просто жити, а радіти життю під час війни

Думаю, успіх нашого фільму частково пов’язаний з тим, що ми підійшли до цього з дещо новою оптикою: він розповідає про простих людей, які продовжують не просто жити, а радіти життю під час війни. Думаю, він вийшов життєствердним.

Насправді, це важливо розповідати не тільки людям з інших країн, з інших паралельних світів, а й нам вдома: я досі переконана, що ми, українці, погано знаємо один одного. Існує чимало стереотипів про різні регіони. Якщо люди з центральної чи західної України мало були на східній Україні, особливо в останні роки, то потрібно пробивати цей лід і бачити цих людей зблизька, з іншою оптикою.

Кадр з фільму
Кадр з фільму

Ця сім’я (герої фільму – ред.) – вона дуже просто і водночас непроста. Це мама, четверо дітей, які знімають фільми, грають музику, радіють маленьким дрібницям, незважаючи на те, що чують обстріли щоранку і щовечора. Я думаю, потрібно ділитися історіями українців, які не втрачають оптимізму. Нам самим потрібно пам’ятати, що є світло вкінці цього тунелю.

Справді виходить так, що історія цього фільму якимось чином римується з тим, що відбувається зараз. Ми бачимо групу людей, які замкнені в певному просторі. Довгий час вони спали у підвалі власного дому – в перший рік війни, коли було дуже небезпечно. Вони багато розповідали, як грали в ігри, говорили про все на світі. Зрештою, коли уже можна було нарешті вилізти з підвалу, але все одно досить небезпечно було існувати в різних районах міста, вони захопилися кіно. Тому що навіть кіно можна знімати своїми силами: хай це аматорські історії, але це також певний спосіб розповідати про себе собі самим та іншим людям.

Наші герої – не просто жертви цієї війни: вони, як можуть, як уміють, беруть в руки своє життя.

Як би пафосно це не звучало, але я вірю, що мистецтво може рятувати у складні часи. Думаю, тому, напевно, фільм і відгукнувся різним людям: можливо, в цьому є певна універсальна історія, що в часи випробувань можна на щось спертися – це сім’я, друзі, мистецтво.

– У вас були певні стереотипи перед поїздкою на Донбас?

Ірина Цілик: Маю цілу колекцію спостережень за різними містами, людьми, які живуть на Донбасі. Насправді я багато чого полюбила в цьому регіоні. Звісно, мала певні стереотипи. Скажімо, стосовно мови. Мені здавалося до якогось моменту, що Донбас – цілком російськомовний, поки одного разу я не потрапила в село біля Світлодарська, де ми сиділи більше тижня з нашою групою, чекаючи на певні події, які відбувалися з нашою героїнею. Місцеві мешканці приходили до нас знайомитися, і всі вони говорили доброю українською, не суржиком, як це буває в селах – мене це вразило. До цього моменту мені чомусь здавалося, що Донбас – тотально російськомовний.

В містах і містечках є різні люди, різні погляди. Потрібно приглядатися ближче, дивитися на все це крупним планом, а не здалеку, щоб розуміти специфіку регіону, знайомитися і робити висновки на власних спостереженнях.

Кадр з фільму
Кадр з фільму

Я сама стільки всього там побачила, стільки знайшла друзів і мала досвідів, які мене розчаровували. Але нема нічого чорно-білого, є дуже багато відтінків. Насправді я так всім серцем прив’язалася до Донбасу, що сама буду безкінечно воювати за те, що не можна цими чорно-білими висновками ставити на цьому регіоні штампи тощо.

Коли ти приїжджаєш у прифронтову зону зі свіжим поглядом, спочатку тебе багато що вражає – всі ці поєднання непоєднуваного. Побачила поле з червоними маками, думаєш зняти тут гарний кадр. Потім виявляється, що це заміноване поле, що там снайпер і потрібно точно знати правила гри – ти не можеш підставляти ні себе, ні свою групу. Але місцеві, наприклад, сміються над цією обережністю.

Спершу мене вражало, як, розповідаючи про різні травматичні досвіди, які з ними відбувалися, люди, з якими я спілкувалася, завжди сміялися. Я довго не розуміла цієї реакції, доки не усвідомила, що це також захисна реакція: просміювати свої страхи, болі – це також спосіб якимось чином від них закриватися, можливо, якось їх заперечувати.

Кадр з фільму
Кадр з фільму

Якщо говорити про наших героїв, був момент, коли вони знімали свій фільм і вирішили брати інтерв’ю один в одного – гралися в журналістів, сідали перед камерою. У мене тоді було враження, що вони вперше настільки щиро поговорили одне з одним про дуже важкі речі. Я спостерігала за обличчям мами, яка зрештою стала моєю подругою: коли діти розповідали, як насправді вони переживали ці обстріли, що вони відчували, я дивилась на її лице і розуміла, що вона, можливо, вперше все це так глибоко усвідомлює, проживає, пропускає через себе – і це був момент великої правди і для них, і для нас.

– Яка доля героїні стрічки Анни і її дітей зараз? У фільмі достатньо світла кінцівка. Нині у їхньому житті так само безхмарно?

Ірина Цілик: Анна народила ще одну дитину, їх уже п’ятеро. Це прекрасна, світла дівчинка Яся. Регулярно отримую порції фотографій і радію тому, як вона росте і розвивається. Мирослава вчиться на операторку в Києві, я сподіваюся, що попереду в неї свій професійний шлях. Настя пройшла супер-програму для навчання у США. На жаль, через карантин не змогла поки туди поїхати, але я все одно дуже нею пишаюся і сподіваюся, що вийде, можливо, наступного року.

Підпишіться на нашу п’ятничну розсилку «Тиждень на Донбасі». Все важливе про регіон коротко – лише в одному листі на тиждень!

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Денис Тимошенко, «Донбас.Реалії»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2463
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду