1. В Україні є багато законів, що регулюють ЗМІ. Навіщо нам закон про медіа?

Дійсно, корпус медійних законів є великим. Але чи говорить кількість законів про ефективність? Найперше глянемо, що ми маємо.

Першим медійним законом став Закон України “Про пресу”, який є невдалою адаптацією ще радянського закону “О печати и других средствах массовой информации” 1990 року.

Наступним — ухвалений в грудні 1993 року Закон України “Про телебачення і радіомовлення”, який в редакції 2006 року з подальшими точковими змінами діє і нині. Ще один медійний закон було ухвалено у 1995 році — Закон України “Про інформаційні агентства”, який, насправді дуже нагадує закон про пресу.

У 1997 році було ухвалено пакет з чотирьох — зміни в закон про телебачення і радіомовлення, Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, який так ніколи і не запрацював на практиці, а 14 років потому був замінений чинним Законом України “Про Суспільне телебачення і радіомовлення України”, а також два дивних, як для демократичної країни закони — “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” та “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.

Що регулюють ці закони? Традиційне ефірне, супутникове та кабельне ТБ та радіо, пресу та інформаційні агентства. Інтернет криво-косо згадується через технологію IPTV, як багатоканальна телемережа. Веб-сайти, YouTube-канали — це все залишається поза регулюванням.

2. Так, а навіщо регулювати те, що онлайн? Кажуть — де менше держави, там і краще.

Інтернет в Україні розвивався без втручання держави. Відтак, він дійсно один з самих просунутих в Європі. Швидкість каналів, якість веб-сайтів є значно кращою або на рівні із закордонними відповідниками. Але, діяльність в інтернеті не є простим волонтерством, хоча та ж Вікіпедія чи Familysearch існує саме на волонтерській базі. Блогери і онлайн-сайти — часто це бізнес, який все більше відкушує пиріг рекламного ринку. Таким чином, у нас формується середовище несправедливої конкуренції, де одні гравці — поза жодним контролем, а інші несуть тягар вимог і обмежень, визначених законом.

3. Може зняти обмеження? Навіщо вони, адже ринок все відрегулює.

Дійсно, теза про ринок, що сам відрегулює, дуже популярна. І вона справедлива, адже, що виробляти, що пропонувати споживачеві, найкраще вирішить бізнес. Проте, завдання держави — балансувати інтереси різних сторін чи соціальних груп. Ринку не цікаво підтримувати соціально незахищені верстви, як-от людей з вадами слуху чи зору, але вони мають право на інформацію нарівні з іншими. Так само, задля отримання найбільшого прибутку, медіа мали б показувати бойовики, кров, секс, насилля — такий контент забезпечить найбільші рейтинги, а, відтак, і грошовитих рекламодавців. Але медіа можуть дивитися діти, у яких ще тільки відбувається становлення психіки, і які не зможуть фільтрувати такий контент, тобто сприйматимуть його за моделі поведінки, особливо у вік, коли йде заперечення авторитету батьків. Які будуть наслідки такого наслідування, годі й уявити. Саме тому, навіть у найбільш ліберальних демократіях захист дітей є найбільшим пріоритетом, а санкції — найсуворіші.

4. Ну добре, але навіщо ви регулюєте блогерів, кому вони заважають?

Блогер-блогеру різниця. Одна справа, коли блогер час від часу ділиться своїми уміннями в реставрації старих верстатів, вишивці хрестиком чи фотополюванням. І зовсім інша справа, коли це професійна регулярна діяльність, як правило, фінансована або за рахунок реклами чи вливань, щоб цей блогер доносив месседжі своїх спонсорів. В цьому випадку блогер є мономедіа і має підкорятися всім вимогам закону.

5. Чекайте, то що, всі тепер будуть ліцензуватися і ходити по білій лінії?

Ні. Законопроєкт про медіа передбачає спрощення у взаємодії «суб’єкт — держава». Так, наразі преса проходить жорстку реєстрацію, де збирається купа непотрібної інформації накшталт “категорії читачів” чи “передбачувана періодичність випуску”. Так само, наразі ліцензуються всі типи аудіовізуальних медіа і ті, що мовлять в етері і ті що поширюються в кабелі.

Законопроєкт пропонує залишити ліцензування виключно до медій і провайдерів, що використовують радіочастотний ресурс (РЧР), адже вони використовують національне надбання, а сам ресурс обмежений. Аудіовізуальні медіа без використання ефірного наземного мовлення, VoD та провайдери, що постачають пакети телеканалів відтепер будуть реєструватися. Преса, онлайн-преса та платформи спільного доступу реєструються добровільно. Разом з тим, на них все одно поширюються вимоги визначені законом. Наприклад, онлайн-преса може поширювати певний контент, що становить ризик для психіки дітей лише за умови належного попереднього інформування про потенційну шкідливість такої інформації для дітей.

6. Але чому така диференціація?

Стандарти Ради Європи уже не перше десятиліття звертали увагу на особливу впливовість візуальних образів, тобто ТБ і кіно. Разом з тим, до преси є більш ліберальний підхід. Ба більше, в багатьох країнах преса відображає ідеологію своєї аудиторії: ліберальна, консервативна, ліва, права. Закон відтворює ці принципи в своєму регулюванні. Загальний принцип такий — чим складніше потрапити на ринок — отримати ліцензію чи пройти реєстрацію, тим більш захищена процедура виключення такого суб’єкта. Натомість проста реєстрація передбачає і легшу процедуру анулювання. Але, звісно, кожне рішення має бути вмотивованим, щоб відповідний суб’єкт міг захистити свої права.

7. Ну добре, а що там з YouTube та Facebook?

Очевидно, що великі гравці є поза юрисдикцією України, так само очевидно, що вони не мають національних офісів, а будують свою структуру за тематичним принципом — модерування в одній країні, реклама в іншій. Тому, єдиним способом взаємодії є співпраця.

Законопроєкт передбачає, що регулятор — Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, якщо суб’єкт не підпадає під юрисдикцію України, проте його діяльність зачіпає права та інтереси громадян України, в межах своєї компетенції зобов’язаний вжити усіх можливих заходів, щоб встановити механізм співрегулювання з таким суб’єктом через укладення відповідного меморандуму або угоди. Таке “розумне регулювання” є швидким і дозволяє взаємодіяти з платформами щодо цілої низки питань, боротьба з тролями, протидія мови ворожнечі, захист дітей тощо.

8. До речі, про Нацраду. Чому так багато повноважень, а сама конфігурація не змінилася? Це ж орган-монстр, який уже не раз полював на канали.

Дійсно, питання діяльності регулятора — найбільш конфліктна зона проєкту. Адже, на сьогодні від суспільства і бізнесу є одночасно два взаємовиключні запити — щоб регулятор реагував на порушення, і водночас, щоб регулятор не переслідував медіа. Тут особливо не хочуть ефективного регулятора ті, хто обслуговує Путіна і його п’яту колону в Україні. І, звісно, не хочуть бути під регулятором ті, хто є медіа де-факто, але не де-юре.

Нацрада — незалежний позавідомчий орган, це означає, що він не входить в систему виконавчої влади, а його склад формується 50 на 50 Президентом і Парламентом. Чи ця формула ідеальна — ні, особливо, коли Президент має більшість в Парламенті. Але, ці 50/50 прописані в Конституції і законопроєкт про медіа не в змозі це змінити.

Крім того, це більш глибока системна проблема Української держави — створити незалежну інституцію, які існують як в старих, так і в демократіях, що розвиваються, дуже важко знайти незалежного незаангажованого гравця, який, наприклад, робитиме первинний відбір або номінацію кандидатів чи висуватиме свою квоту, майже неможливо. Це, зокрема, гальмує створення інформаційного комісара — інституцію, яка має забезпечувати наше право на інформацію і захищатиме персональні дані.

Чи змінюються повноваження Нацради? Очевидно. Нацрада отримує більше коло суб’єктів, що є в її сфері відповідальності, а це не лише реєстрація чи ліцензування, але і реагування на порушення, проведення перевірок, розробка стратегії і щорічних планів, ухвалення меморандумів з платформами, участь в розробці планів використання РЧР, затверджує спільно з органом співрегулювання критеріїв визначення типів телеканалів і вимог щодо захисту дітей, веде електронний кабінет і реєстр та багато інших повноважень необхідних для ефективного регулювання.

9. Співрегулювання? А це що за звір?

В старих демократіях існує досить потужна саморегуляція — добровільне об’єднання медійників в самоврядну організацію, яка бере на себе зобов’язання дотримуватися стандартів в медіа. В деяких країнах такі самоврядні організації мають лімітований санкційний апарат, на кшталт “публічного осуду”, проте участь в такій організації може бути пом’якшувальною ознакою, якщо справа дійде до суду. Як правило, такі механізми виникали під загрозою жорсткого регулювання з боку держави, а за час свого існування виробили стійкі і сильні механізми.

В посттоталітарних країнах саморегулювання працює значно слабше, зокрема, через правовий нігілізм і низьку повагу до нематеріальних цінностей, як от репутація. До того ж корупційні історії формують атмосферу недовіри, де регулятор бачить в медіа потенційних порушників, медіа в регуляторі — політичний каральний орган, а споживачі — союз політиків і бізнесу.

Саме тому, в законопроєкті закладений механізм співрегулювання, де учасники ринку можуть самостійно домовитися про однакові правила гри на ринку, а регулятор виступає як поручитель і наглядач за дотриманням таких домовленостей. Такий механізм має запрацювати уже на базі існуючих наробок щодо дитячого контенту і в разі успіху може стати суттєвим кроком вперед, а у разі провалу — доказом, що проблеми починаються не з влади, а з себе.

10. А що санкції? Кажуть, вони драконівські!

Основа санкцій “штраф — скасування ліцензій” залишається. Проте, з огляду на не дуже вже “нові” медіа з’являються додаткові санкції, що дотичні саме до таких медій - заборона поширення онлайн-медіа на території України, заборона поширення іноземного аудіовізуального медіа-сервісу на замовлення на території України, скасування реєстрації медіа, скасування реєстрації іноземного лінійного медіа.

Окрім санкцій з’являється ще захід реагування — припис. Припис — це більш людська форма спілкування, коли за незначне порушення регулятор спочатку пояснює, що не так, і попереджає про відповідальність. Він має містити докладний опис виявленого порушення та застереження щодо недопущення такого порушення в майбутньому. Такої форми наразі не існує і регулятор в різні роки видумував юридичні покручі на кшталт “скасування оголошення попередження”. Розмір штрафів, а це основна санкція, залежатиме від виду порушення, адже відсутність відбивки і мова ворожнечі, очевидно, різні за тяжкістю порушення.

10+1. А як захист від terroRussia?

На жаль, на відміну від наших європейських колег, які живуть в парадигмі мирної Європи, ми живемо в умовах війни з “братським” народом, який дуже мріє стерти нас з політичної та й історичної карти планети. Саме тому в законі планується розділ “Обмеження пов’язані зі збройною агресією". Цей розділ встановлює додаткові вимоги щодо реєстрації медіа, які за мирних умов мали б мати добровільно-реєстраційну опцію, а також обмеження щодо змісту інформації у медіа-матеріалах, щодо структури власності та фінансування медіа, щодо реєстрації іноземних лінійних медіа.

Окрім того, є статті щодо так званих “чорних списків”, видача тимчасових дозволів на мовлення медіа МО та ВЦА (Міністерство оборони та Військово-цивільна адміністрація – ред.). Ці норми здебільшого вносилися в останні роки і лише адаптовані під вимоги європейських стандартів та логіки регулювання закону про медіа.

10+2. А якщо...

Закон — це лише інструмент. Його дієвість і ефективність лише на 10 відсотків залежить від тексту, решта — це практика імплементації, від правильної просвітницької кампанії до оскарження рішень, активної участі в органі співрегулювання і, звісно, в публічному і прозорому конкурсі фахівців на посаду членів Нацради. Як цей закон буде працювати — залежатиме від нас.