Я знову про ICTV. І знову про «Большую разницу». І знову про вирізаний сюжет. Але цього разу - крізь призму зізнання генерального директора каналу Олександра Богуцького, який пообіцяв і надалі вирізати подібні матеріали з російської програми.

Що ж, Україну можна привітати: чи не вперше за часи нашої незалежності керівник потужного й рейтингового телевізійного каналу відверто визнав наявність на цьому каналі цензури. Не знаю, яким іншим словом можна назвати слова пана Богуцького про навмисне спотворення на ICTV цілісних телевізійних програм, право на трансляцію яких було закуплено в російського «Первого канала». Заради дотримання редакційної політики ICTV, яка полягає в тому, що там не підтримують «ідеї пародій на українських політиків, створених іноземними авторами», ці пародії чикають ножицями й очищують від них наш рідний національний ефір.

Звісно, можна сказати: панове, ну то не купуйте таких програм узагалі! А купивши - будьте ласкаві крутити кіно без купюр, оскільки все решта - цензура. Сказати таке можна, але навіщо? Й пан Богуцький, і менеджмент, і журналісти ICTV чудово це розуміють. То в чому ж справа?

А ось у чому. В «помаранчеві» роки українська журналістика зазнала революційних змін, головним джерелом яких стала деструкція кучмівсько-медведчуківської системи державного контролю наповнення медій. Контроль було розподілено між іншими суб'єктами - фінансово-промисловими групами, політичними партіями тощо. Однак із приходом нинішнього президента ситуація знову різко змінилась. Узурпація влади в Україні призвела до концентрації владних повноважень навіть відверто невладними структурами. Партія влади, себто Партія регіонів, з одного боку, й комерційні структури, контрольовані залежними від влади угрупованнями, є нині головними суб'єктами впливу на журналістику.

Тому журналістика в Україні знову, як і до 2005-го, стала структурованою, підлаштувавшись під структуру української влади та її Партії. Тому журналістику в Україні знову, як і до 2005-го, контролюють влада або її відгалуження. Звісно, вони провадять реальну цензуру контенту. Тому журналістика в Україні знову, як і до 2005-го, перебуває в епіцентрі скандалів, пов'язаних із комунікаційним конфліктом. Цензурована журналістика в епоху відкритості - дурість, що межує з маразмом, яким би фіговим листком цей маразм не прикривався: захистом суспільної моралі, редакційною політикою, небажанням паплюжити нашу владу тощо.

На найбільшу увагу заслуговує той факт, що зізнання директора-президента ICTV пролунало майже в унісон із заявою одного з ідеологів режиму - пані Ганни Герман, яка пообіцяла, що Україна стане центром розвитку свободи преси на всьому пострадянському просторі. І не варто шукати тут парадоксів. Навпаки, нічого, що суперечило б фактам цензури на ICTV, я в цих словах не бачу. Ба більше: своїми діями засновники й менеджери більшості сучасних мас-медій не лише цілковито підтверджують правоту пані Ганни, але й уточнюють адміністративну складову дефініції «центру».

Ми справді стаємо центром свободи слова, але районним центром, зацофаним і забитим райцентром, у підвальних приміщеннях темних вуличок якого майстри-самодєлкіни на власний розсуд трощать закуплений десь за кордоном імпортний продукт, ліплять щось на кшталт свого телебачення, підтягують під свій рівень інформаційне й «культурне» наповнення телепрограм. Насправді ж вони зробили Україну зоною комунікаційного секонд-хенду - того самого, що, як і вживаний одяг, є ознакою бідності. Бідності духовної. Але скільки б не вирізали «йолок», палка цензури має два кінці, один із яких боляче вдарить по тих, хто зловживає традиціями темного райцентру. Вдарить обов'язково - про це свідчить і наша новітня історія.

Юрій Фінклер, завідувач кафедри соціальних комунікацій Галицького інституту імені В'ячеслава Чорновола, доктор філологічних наук, кандидат соціологічних наук

Від редакції ТК: Розуміючи неоднозначність ситуації, закликаємо читачів і дописувачів «Детектор медіа» приєднуватися до дискусії та висловлювати свою думку щодо теми, піднятої паном Фінклером.