«Шустер live» справді є унікальною телепередачею. У жодній іншій ви не матимете змоги побачити й почути того, що можна побачити й почути в ній. Ідеться не про якусь там банальну бійку чи обмін неввічливими словами у прямому ефірі (хоча і це трапляється іноді). Ні, головне не в цьому. Жодна інша телепередача не показує країні того, що з нею (себто країною) прагнуть і намагаються зробити чинні можновладці за безпорадності опозиції і під оплески значної частини самих громадян.

Чергова «Шустер live» від 21 червня 2013 року не стала винятком.

Ішлося в ній багато про що, але передусім про історію та сучасність, про уроки з подій минулого. Тут і Волинська різанина 1943 року, і Друга світова війна, і Пакт Молотова-Ріббентропа, і товариш Сталін… Але все неможливо охопити в одній статті. Я хочу запропонувати зосередитися на неповних двох хвилинах виступу міністра освіти й науки, доктора історичних наук Дмитра Табачника наприкінці програми (32.05–34.02 хвилини представленого тут ролика), оскільки в цих хвилинах маємо своєрідну квінтесенцію того, що зветься у можновладців «історією, яку не можна переписувати», і що насправді є, м’яко кажучи, цинічним фальсифікатом реальних подій, призначеним задурити голови «этим придуркам», як висловився про своїх виборців (при невідімкненому мікрофоні) відомий усій країні персонаж.

Отже, увага!

«Давайте не переписувати історію. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року. Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. І це історичний факт, він нікого не сварить… До цієї угоди, хоч вона і Пакт, треба ставитися дуже історично і дуже обережно, бо саме завдяки цій неправедній угоді між диктаторами етнічні українські землі – Тернопільщина, Івано-Франківщина, Львівщина – повернулися і є зараз у складі Української держави. І давайте це теж визнавати, тому що інакше стає хиткою і крихкою позиція… позиція взагалі кордонів України… Одна війна була 1418 днів і ночей, друга була більше двох тисяч. Ще одне. Теж правда, абсолютно документальний факт: Радянський Союз ввів війська в Польщу, забираючи українські землі, але він не нападав, жодного пострілу не було, і саме головне: уряд польський офіційно визнаний, який був у той момент на території вже Румунії, не визнав Радянський Союз агресором. І Франція, і Велика Британія не визнавали агресором. Це теж міжнародно-правовий факт, який знають не тільки українські, а всі інші історики. Тому давайте все-таки чітко проводити… Бо так можна провести, що поставити під сумнів угоду».

Погодимось із першою тезою: не станемо переписувати історію. Але тоді слід назвати повну назву радянсько-нацистської війни: «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу». Сталінська назва, розтиражована всіма засобами пропаганди і вкорінена за сім з гаком десятиліть у свідомість і підсвідомість кожного. І все б нічого, але для українців та білорусів (на відміну від росіян) війна з нацизмом розпочалася не 22 червня 1941 року, а на світанку 1 вересня 1939 року, коли понад сто тисяч представників цих етносів у складі Війська Польського зустріли вогнем німецькі танки, а тим часом бомби сипалися на західноукраїнські та західнобілоруські міста… І після падіння Польщі тисячі українців продовжували воювати з Гітлером у складі польських частин на Західному фронті та французького Іноземного легіону – тоді як Сталін слав Ріббентропу зворушливі телеграми про «дружбу, скріплену кров’ю»…

Для когось, мабуть, усе це дрібничка, не варта уваги. А для України – це дуже важлива сторінка її історії, про яку не можна забувати, адже українці воювали повних шість років, а не 1418 днів і ночей. Не слід забувати і про те, що станом на 21 червня 1941 року Радянський Союз мав договори про дружбу як із нацистською Німеччиною, так і з фашистською Італією…

А тепер – про «абсолютно документальний факт» щодо «жодного пострілу».

У директиві наркома оборони СРСР Ворошилова і начальника Генштабу Шапошникова командувачу Українським фронтом Семену Тимошенку, зокрема, було вказано: «До кінця дня 11 вересня 1939 року потайно зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистійні війська противника». І хоч офіційно Кремль війну Польщі не оголошував, але вона мала місце: так, у донесенні наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії наркому оборони маршалу Ворошилову від 17 вересня 1939 року говорилося: «О 5-й ранку 17 вересня частини РСЧА і частини прикордонних військ НКВД Білоруського і Київського округів перейшли державний кордон з Польщею» і в цей момент «ведуть бій по знищенню польських прикордонних стражниць» (себто застав – С.Г.). В документі польські війська назвалися «противником», ішлося про взятих «полонених». Оперативне зведення Генштабу РСЧА того ж 17 вересня сповіщала: «Наша авіація збила 7 польських винищувачів і змусила до посадки 3 важких бомбардувальника, екіпажі яких затримані». Факт воєнних дій РСЧА проти польської армії був підкреслений головою уряду СРСР Молотовим у його доповіді на сесії Верховній Раді СРСР 31 жовтня 1939 року. Молотов заявив, що Польща розвалилася завдяки удару німецької, а затим Червоної армії. Він говорив про «бойове просування» Червоної армії і про захоплення нею бойових трофеїв, які становили значну частику озброєнь і техніки Війська Польського. У наказі наркома оборони маршала Ворошилова N 199 від 7 листопада 1939 року сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською батьківщиною». І саме тоді пішли по містах і селах України похоронки на загиблих у боях: за даними польських істориків, Червона армія втратила вбитими під час бойових дій близько 2,5 тисяч солдатів; у складі Війська Польського загинуло до 7 тисяч українців. Цифри наче й незначні у порівнянні з тим, що було після 22 червня 1941 року, але почалося все саме тоді, і на заході, і на сході України.

І сталінські слова про «дружбу, скріплену кров’ю» виникли не на порожньому місці: нацисти й більшовики діяли спільно проти поляків. Так, залишки польських армій «Краків» і «Люблін» були 17–20 вересня розгромлені після тяжких боїв у районі Томашува-Любельського радянськими й німецькими військами. Там само спільними діями 26–27 вересня в районі Мостиська була розбита польська кавгрупа генерала Андерса, яка проривалася до Карпат.

А ось ще один сюжет походу «без жодного пострілу».

Молодший політрук 15-го стрілецького корпусу Загорульський 21 вересня 1939 року у селі Олександрівці застрелив у ліжку хворого польського поміщика, якого оглядав лікар.

На дорожньо-контрольному пункті поблизу Тернополя було затримано двох невідомих – начебто «наймита і куркуля». На запитання червоноармійця, що робити із затриманими, начальник політвідділу 24-ї танкової бригади батальйонний комісар Березовський відповів: «Наймита відпустити, а куркуля розстріляти».

За наказом командира батальйону старшого лейтенанта Булгакова і старшого політрука Кондюрина (44 стрілецька дивізія) 27 вересня 1939 року були розстріляні з гармати 15 польських кавалеристів, захоплених у бою під містом Руське. Їхні трупи покинули просто неба в полі.

Майже 5000 польських вояків 27 вересня були захоплені в полон під час бою в районі Замостя. Серед них почали вишукувати серед полонених офіцерів, сержантів, поліцейських. Потому вони були розстріляні прямо на очах полонених: 6 офіцерів, 8 сержантів, 150 поліцейських.

У Золочівському повіті в полон потрапило до 500 поліцейських і офіцерів, яких було взято під варту у міському залі. 18 вересня ввечері, після того, як полонені почали виглядати з вікон, радянці раптово відкрили вогонь по будівлі з кулеметів і вели його майже півгодини, жбурляючи при тому у вікна гранати. Невдовзі обстріл був поновлений. Загинуло декілька десятків людей.

Це витяги з документів тієї доби та підтверджених із різних джерел спогадів, які характеризують загальну атмосферу «визвольного походу». І це не чекісти, це прості «визволителі», червоноармійці та командири…

Тепер перейдімо до того, що начебто ані польський уряд, ані уряди Франції та Британії не визнали СРСР агресором, нападником.

Найперше, що слід тут зазначити – що всупереч історику Табачнику польський уряд 17 вересня перебував у Коломиї, і тільки після радянського вторгнення у ніч на 18 вересня перейшов на румунську територію. Маршал Ридз-Сміґли, головнокомандувач Війська Польського, у виступі по радіо того дня дав директиву військам «не вступати у бої з більшовиками», а відходити на територію Румунії чи Угорщини. Адже тоді було ще невідомо, навіщо Червона армія перетнула кордон. Та скоро ситуація прояснилася, почалися бойові дії на багатьох ділянках (найзнаменнішою тут, мабуть, була триденна героїчна оборона Гродно у Західній Білорусі від радянських військ), а Ридз-Сміґли в останньому наказі військам уже з території Румунії (22 вересня) прямо заявив про «більшовицький напад на Польщу». Польські посли у Парижі та Лондоні (а посол, як відомо, завжди говорить від імені держави, а не від власного імені) офіційно заявили про факт радянської агресії. І хоча уряди Франції та Британії, засудивши дії СРСР, не оголосили йому війну та не виступили з офіційними меморандумами про агресивні дії Кремля, але майбутній прем’єр Великої Британії, тоді – Перший лорд Адміралтейства (очільник військово-морського флоту) Вінстон Черчилль у виступі по радіо недвозначно заявив: «Польща знову зазнала агресії з боку тих самих двох великих держав, котрі тримали її в рабстві впродовж 150 років, але не змогли придушити дух польської нації». І, нарешті, 24 серпня 1940 року польський еміграційний уряд в Лондоні оголосив Головні тези польської закордонної політики, констатувавши в цьому документі фактичний стан війни з СРСР.

А тепер – про Пакт Молотова – Ріббентропа. Ось як оцінював ситуацію, яка склалася в результаті його підписання, товариш Сталін (його слова записані у щоденнику керівника Комінтерну Георгія Димитрова 7 вересня 1939 року): «Війна точиться між двома групами капіталістичних країн (бідні і багаті щодо колоній, сировини тощо). За переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини було б розхитане становище найбагатших капіталістичних країн (особливо Англії). Гітлер, сам того не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. Пакт про ненапад до певної міри допомагає Німеччині. Наступний момент підштовхувати іншу сторону… Поділ капіталістичних держав на фашистські і демократичні втратив колишній сенс. Війна викликала корінний перелом... Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили соціалістичну систему на нові території і населення…». І справді, що поганого? Польща ще бореться, точаться жорстокі бої, а Сталін відверто говорить про її поділ як про доконаний факт і додає: «Знищення цієї держави за чинних обставин означало б однією буржуазною фашистською державою менше!».

Ну, а про те, що Сталін не збирався об’єднувати всі українські землі і в 1939 році їх не об’єднував, автор цих рядків писав не раз, в тому числі і на сайті MediaSapiens. Тут зауважу лише, що у 1939 році такий «український буржуазний націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, порушував перед Сталіним питання про включення Брестської області до УРСР як етнічної української території, вимагаючи включення регіону до складу УРСР. Хотів Хрущов створити і Холмську область (ця територія спершу була зайнята Червоною армією, а потім віддана Німеччині в обмін на Литву). Проте «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа – геополітичні плани більшовицького керівництва виходили із зовсім інших засновків і мали інші цілі…

Так само, як і в 1920 році, коли Кремль відмовився зупинити Червону армію на «лінії Керзона» – на запропонованій Антантою етнічно зумовленій східній межі Польщі. Проблема єдності більшості українських земель була б знята ще тоді, та Москва мала на оці світову революцію… Власне, «лінія Керзона» стала головним аргументом у встановленні східного кордону Польщі і після Другої світової війни – аргументом, незаперечним для Британії та США. Тож саме цьому британському міністру закордонних справ і варто дякувати за обґрунтування прагнення українців до соборності України, а не «вуйку Гітлерові», як фактично пропонує Табачник, роблячи наголос на Пакті.

До речі: Пакт Молотова – Ріббентропа у частині щодо Польщі денонсований СРСР ще 30 липня 1941 року підписанням Лондонської угоди з еміграційним урядом (так звана угода «Сікорський-Майський»). І хоча в документі остаточне вирішення проблем кордону відкладалося на повоєнний час, але поділ Польщі було скасовано, а кордони заявлено як проблемні, невизначені. Вони визначалися пізніше – серією угод СРСР та УРСР із комуністичним уже урядом Польщі. Так, 9 вересня 1944 року була підписана угода між Польщею та УРСР, що звалася так: «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПНВК Едвард Осубка-Моравський, з української – голова РНК УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Договір виходив з факту включення Західної України до УРСР. А 16 серпня 1945 року польський прокомуністичний уряд підписав у Москві Договір про радянсько-польський державний кордон, який проходив по «лінії Керзона» з відступами від неї на користь Польщі – аж до 50 кілометрів. Демаркація кордону відбулася 1948 року. А 15 лютого 1951 року Москва і Варшава підписали договір про обмін ділянками державних територій: один чималий шматок від України був переданий Польщі, інший (нинішній Червоноград) – приєднаний до неї. Йдеться про угоди хоча й між комуністичними урядами, але між державами – членами ООН, тому вести мову про Пакт Молотова – Ріббентропа як про щось значуще сьогодні, щонайменше, смішно.

Отакий от отримали мільйони українських глядачів майстер-клас від Дмитра Табачника, котрий безапеляційно виступав від імені історичної науки, «всіх істориків» та «абсолютно документальних фактів». На жаль, ніхто з наявних у студії опозиціонерів не виявився здатним аргументовано заперечити бодай одну із заявлених Табачником упродовж неповних двох хвилин позицій. Що ж, якщо в Україні запанує саме така стилістика історичної освіти, то знову вкрай актуальними стануть слова Олександра Довженка: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема».

…А на завершення – майстер-клас від історичного персонажа, який підписав отой самий Пакт, що про нього так поштиво говорить Табачник. Радянський прем’єр і нарком закордонних справ В’ячеслав Молотов, виступ у Верховній Раді СРСР 31 жовтня 1939 року: «Англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як “знищення гітлеризму”. Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець “ідеологічної війни”, що нагадує старі релігійні війни… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? Але такого роду війни не мають жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за “знищення гітлеризму”, прикриту фальшивим прапором боротьби за “демократію”».

І той же Молотов 22 червня 1941 року проголошує по радіо нещадну війну до перемоги проти «німецького фашистського уряду». Схоже, деякі нинішні фігуранти «Шустер live» училися саме в нього, чи не так?