Перегляд минулої новорічної телевізійної ночі нарешті змусив сформулювати думку, що крутилася вже кілька років поспіль: ефіри в ніч із 31 грудня на 1 січня – найнудніші, найнецікавіші за цілий рік. Такі, що не дарують і принципово не хочуть дарувати глядачам ніяких сюрпризів і несподіванок – не кажучи вже про новорічну казку, новорічне диво й інші далекі від суворого буденного прагматизму речі. 

Зізнаюся: особисто для мене новорічний ефір починається за декілька хвилин до опівночі. Усе, що до того, тоне у приготуваннях і, відповідно, помічається якимось краєчком свідомості. І, судячи з досвіду, я у своєму передноворічному режимі далеко не поодинокий. Тож ефір до опівночі – це до значної міри «ефір для потилиць». А чи, принаймні, підготовчий, «розігрівальний», «до того».

Отже, Новий рік настав, перші келихи шампанського випито. Й щодалі більше, щодалі концентрованіше почали відкладатися три головних враження – як почали, так і не змінилися до самого ранку.

Першим із них був подив: телебачення якої країни я переглядаю? України? Ні, не схоже. Адже навіть формально українського на тому телебаченні майже нічого й не було. 

На «Інтері» - «Червоний капелюшок», чи то пак «Красная шапочка», мюзикл. Російська мова, здебільшого російські актори. У рекламних паузах – посеред іншого, анонси «Параду зірок», чи то пак, «Парада звёзд» на тому самому «Інтері» наступного вечора, 1 січня. Екзальтований голос за кадром називав і називав – таким тоном, ніби повідомляє аж не знати яку сенсацію – імена російських зірок. Імені українського артиста – жодного. Ну, от не варті вони уваги, ті українські артисти, зовсім не варті; хай подякують, що їх узагалі бодай уряди-годи на екрани пускають. 

Та й російські зірки ті були… з серії «для тих, кому давно вже за». Ніби в Росії час зупинився років так із п’ятнадцять тому. Ото вже диво! Судячи з російських гламурних видань, нові зірки спалахують на російському небі ледь не щодня й цілими жменями. Але на Новий рік глядачів, натомість, із року в рік годують одним і тим самим меню – перестоялим, м’яко кажучи, меню. 

Увечері 1 січня той самий «Інтер» демонстрував ще й черговий випуск програми «Место встречи». І знову були російські зірки й переважно вони, серед яких дивовижним чином – ніби лише для годиться, як жест чемності – затесалися Ані Лорак, Світлана Лобода й Олександр Пономарьов. Лише Пономарьов співав українською, лише Лобода – нову, а не сто років як набридлу, пісню. (Моїй кішці, до речі, її спів дуже й дуже сподобався: сиділа вона нерухомо, налаштувавши вуха на телевізор; тільки-но скінчилася пісня – кішка одразу привела вуха «у нейтральну позицію» й мерщій побігла їсти.) 

Вели випуск акторка Ольга Сумська та «кварталівець» Євгеній Кошевий. Як і годиться, у двомовному режимі: Кошевий розмовляв українською – правильною, але надто вже старанною, «студентською»; Сумська – та сама, яку й дотепер чимало глядачів сприймають в образі Роксолани – була вірною російській. І правильно, щоб усі знали: за часів Роксолани російська мова ще не була зіпсована польською.

«1+1» у цей самий час наярював «Новорічний Вечірній квартал». Ні, щиро дякую. Річ навіть не в російських артистах. Річ у суто російському річищі гумору, у суто російському розумінні, що може й має бути смішним. «Кавказці!» - «Ги-ги-ги!». «Естонці!» - «Ги-ги-ги!». «Теща!» - «Ги-ги-ги!». Таким дедалі частіше стає гумор кварталівців. Дедалі менше парадоксального, дедалі менше неочікуваного. Сказав слово «блондинка» - й вибух сміху забезпечено. Й на сценарні виверти про тих самих політиків можна не гаяти час: сказав «Тимошенко!» - й хай усі регочуть. Анекдот № 384/58 – і смійтеся собі на здоров’я. 

        

«Україна» показувала «Голубі вогники на Шаболовці» - спочатку нинішній, а потім минулорічний. Тут, принаймні, жодних претензій: «Україна» послідовна у щорічних новорічних святкуваннях «на Шаболовці». І хай собі левова частка глядачів і зеленої гадки не має, що воно таке – та Шаболовка, але ж однаково вона – наше все.

 

Цьогоріч як ніколи очевидне стало очевидним: українські новоріч-шоу дуже мало чим відрізняються від тієї «Шаболовки». 

Українськими артистами був заповнений хіба що «Новорічний вогник на Першому» (Перший національний). Утім, розпочався цей «Вогник» задовго до опівночі, а після неї тривав лише півгодини. І намішано було в ньому все до купи, й після «тінейджерового» Едуарда Романюти на сцені з’явився дует підстаркуватих куплетистів «Світязь». 

 

«З Новим роком, рідна Україна, всім палкий привіт із нафталіна!» - продекламував «Світязь». І це було в саме яблучко, в десятку. Це могло б стати офіційним гаслом усієї новорічної ночі – не лише на цьому каналі, а й узагалі.

Ну, а далі на Першому національному почалися… «Легенди ВІА 80-х». Отут усе й стало зрозумілим: усе робиться за калькою радянського новорічного телебачення. Спочатку – «Голубі вогники» з вітчизняними артистами – тобто російськими. А на десерт – сучасні варіації «Мелодій і ритмів зарубіжної естради», з зарубіжними артистами – тобто російськими. 

Годі й казати: «легенди ВІА» були суцільно російськими, та й сама програма була, судячи з усього, російською. Узагалі-то, пік ВІА припав на 1970-і, на початку 1980-их тодішня молодь слухала підпільні й напівпідпільні групи – від «Кіно» з «Браво» до «Круїзу» з «Альфою» та «Примусом». Ті групи, які протиставляли себе ВІА й уникали такого визначення стосовно себе.

Узагалі ж, феномен радянських ВІА – то досить цікава річ. За ідеєю найвищих партійних кабінетів, вони мали відвернути увагу молоді від «західної дешевки» й прислужитися справі її правильного ідейно-політичного виховання в дусі рідної партії. З одного боку, ВІА мали весь «джентльменський» набір музичних інструментів, притаманний тогочасній західній поп-музиці. З іншого боку, виступали вони завжди в одностроях, у яких із першого погляду вгадувався трішечки перелицьований імідж «юний радянський чиновник». Виступали вони по-радянськи статично, стоячи на сцені ледь не по стійці струнко – без усякого західного «понімаєш-лі-тут». 

Пісні співали теж правильні; партія та уряд дуже полюбляли, коли вони співали російські народні пісні в буцімто модерному аранжуванні. Продукт виходив здебільшого надто вже неїстівним, і, відповідно, слово «легенди» щодо тих ВІА було явним перебільшенням. А тепер додайте до цього, що учасники тих ВІА постарішали на тридцять із гаком років – і ви отримаєте повну картину. 

Нагадаю: державний телеканал не знайшов нічого святковішого за російський нафталін радянського ідеологічного ґатунку.

«1+1» показав «Супердискотеку 90-х» із Петербурга. Тобто, це за контекстом стало зрозуміло, що саме звідти: жодного оголошення, жодного анонсу стосовно цього канал не дав.

«Інтер» підхопив естафету «Супердискотекою 80-х» з Москви. Теж без жодного анонсування російського походження свого продукту. Десь за півгодини свою «Супердискотеку 80-х» запустив російський «Первый канал. Всемирная сеть». Виявилося, що це було те саме, що й на «Інтері». 

Інше враження від новорічної теленочі можна сформулювати так:

 

Повернімося до телепродукту «Червоний капелюшок». Його було анонсовано як мюзикл. Що таке, взагалі, мюзикл (водевіль, оперета, опера), у чому, у принципі, полягають усі його родзинки? Відповідь є очевидною: у музичних номерах. Драматургія криється в одному: сяк чи так склепати ці музичні номери у єдиний сюжет, прив’язати їх один до одного. Звідси випливає одна-єдина річ: розмовні фрагменти не мусять перебирати на себе основне змістове навантаження й мають бути якомога коротшими.

У «Червоному капелюшку», натомість, розмовна частина була надто затягнутою: якісь дозвільні балачки не дуже зрозуміло про що; вели їх здебільшого співаки, але ніяк не корифеї театру й кіно… Що ж до музичних номерів, то вони були… старими! Тобто кавер-версіями (та ще й не надто гарними кавер-версіями) на давно вже відомі, подеколи нав’язлі в зубах «старі пісні про головне» - далеко не завжди хітові, до речі, пісні. 

Сенс усього цього дійства? Не знаю, я його визначити так і не зміг. Жанр цього видовища можна було визначити як таку собі телевізійну збірку постерів – тобто глядачі мусили в захваті спостерігати фізіономії зірок у різних ракурсах і на різному барвистому тлі. Й цим задовольнятися: присутність на екрані високої концентрації зірок – ото, схоже, й була головна й єдина мета. А що ті зірки робитимуть і навіщо взагалі з’являтимуться – то вже дрібнички. 

«Голубі вогники на Шаболовці», «Голубі вогники», якими тішили українських глядачів російські «Первый канал. Всемирная сеть» та «Россия-кабель»… Усі вони мали одну й ту саму визначальну рису. От виходять на сцену дівчата. Всі з себе такі розкуті, всі з себе такі ефектні. На задньому плані – не менш ефектні хлопці: хто з гітарами, хто на клавішних. Увесь їхній вигляд промовляє: «Ну, зараз щось буде!» Розкривають ті ефектні дівчата роти… «Я тебя любила-а-а! Пока не разлюбила-а-а!» Вже за горбачовських часів ці пісні видавалися б безнадійно застарілими, безнадійно застійними. Наспівувати їхні мелодії ніхто ніколи не буде – навіть дуже й дуже напідпитку. Та що там: пригадати їхні мелодії ніхто не зможе навіть за вироком суду.

Жодної цікавої пісні, жодної свіжої мелодії, жодного модерного аранжування! Жод-но-го! Що це нагадувало, то це «Пісні року» глибоко брежнєвських часів – коли замовкла «Червона рута» Софії Ротару, але ще не набрала популярності Алла Пугачова. Як кажуть росіяни, «безвременье». Може, й справді суспільно-політична реальність безпосередньо впливає на масову культуру? 

А ведучі базікали й базікали. Аби що й аби як (закадровий сміх усе виправдає). Ніби нескінченними теревенями й зовнішнім гламуром (невибагливим, позбавленим фантазії, але «конкретним») намагалися компенсувати відстійність музики.

Хоча ні: ефектні номери таки лунали. Леонід Агутін проспівав кавер-версію (а радше, максимально точну копію) пісні «Abracadabra» гурту «Стів Міллер Бенд», що була хітом № 1 в СРСР 1984 року. Александр Гордон та «Бурановскіє бабушкі» «схюндаїли» славетну «In The Death Car» Іггі Попа. І це було б неперевершено, якби… Якби Гордон і голосом, і інтонаціями не намагався один до одного копіювати зіркового американця. Що ж до «Бабушок», то вони внесли певний колорит: накривали на стіл, навіть якийсь графінчик принесли, сиділи за тим столом у своєму етнографічному вбранні. От тільки вокально вони геть нічим не відрізнялися від автентичного бек-вокалу Іггі Попа: жодного натяку на власну неординарність, жодної «бурановської» специфіки! 

Візуалізація музики (а точніше, візуалізація замість музики) – от вона була, в усій своїй красі. Підміна музики відеорядом. Російське (а слідом за ним і наше) телебачення остаточно стало пропонувати глядачам сприймати музику очима, засунувши кудись подалі вуха. Усі ці «Вогники» з таким самим успіхом «слухав» би будь-хто глухонімий – і отримував би рівно ті самі враження.

Нарешті, ще одне враження:

Ще одна річ, яку яскраво виявив цьогорічний ефір новорічної ночі, - це стадний інстинкт. Колись усі канали наввипередки показували «типу мюзикли». Потім настала черга всеповальних «Голубих вогників». Нині у фаворі виявилися «супердискотеки» - от саме так, «супер», і ніяк інакше. 

Тих самих 80-х із такої дискотеки публіка втекла б уже за п’ятнадцять хвилин. Одні й ті самі, одні й ті самі завсідники перекочовують із дискотеки на дискотеку, із року в рік. 

«Супердискотека 90-х», «1+1»..Даруйте, але якщо Альона Апіна та Серьожа Жуков – це й є «супер», тоді я вже нічого не розумію. Ні, звісно ж, були й «просунутіші» артисти, й навіть декілька західних. Хоч за це можна подякувати – не все ж вам «Скутер» та Хеддауей, жирно буде.

Відпочатково ідея «супердискотек» для покоління, свого часу позбавленого можливості бачити своїх кумирів у зеніті їхньої слави, була вельми цікавою. Що ж далі вона втілювалася в життя, то більше все це хотілося назвати старпердискотеками. Цього року це був апогей.

Ні, зрозуміло: Ліз Мітчелл має всі юридичні права на назву «Боні М» - і не має значення, хто їй підспівує. Але ж славу здобув колектив у зовсім іншому складі! Та й хоч яку пісню класичного «Боні М» візьми – а майже кожна є суперхітом. На московських «супердискотеках», натомість, Ліз Мітчелл з’являється практично щороку й практично щороку співає одні й ті самі три-чотири пісні: «Rasputin», «Bahama Mama», «Sunny»… Ото й усе. Ніби ніколи й не було «He Was A Steppenwolf», «Gotta Go Home», «Bye-Bye Bluebird», «Silly Confusion» та багатьох-багатьох інших.

Солістка «Ла Буш» Мелані Торнтон одинадцять років тому загинула в авіакатастрофі. Не біда: на сцену вийшла інша жінка. Немає на цьому світі двох із трьох учасників оригінального складу «Бед Бойз Блу». Теж не біда: під цією назвою може виступити й один соліст. 

Сандра Лауер, солістка гурту «Арабеск», володарка неповторного пряного голосу, уже двадцять вісім років як залишила групу: за цей час вона встигла уславитися як Сандра, потім читати речитативи в «Енігмі», аж поки не вирішила зупинити співочу кар’єру. Теж нічого страшного: ніщо не заважає, щоб трійко жінок бадьоро виступили під назвою «Арабеск». 

Гурт «Матіа Базар», солістка у відкритій сукні виглядає років на тридцять із невеликим. Але ж Антонелла Руджеро виступала з 1975 року, а після неї солісток у групі не було! Гаразд, на обличчя можна накласти шар косметики, можна зробити пластичну операцію. Але ж руки, плечі… Тільки й залишалося, що гадати: вона? не вона? 

Зрозуміло: в наших поп-гуртах учасники міняються частіше, ніж до них устигають звикнути глядачі. Але ж у світовому шоу-бізнесі це далеко не правило! Так же можна набрати двох хлопців і двох дівчат і випустити їх під назвою «АББА»! От тільки чи не залишиться у глядачів переконання, що їх, даруйте, надули?

Юра Шатунов… І голос ніби той самий – тільки далеко вже не такий дзвінкий, із хриплинкою… Соліст «Сайлент Серкл», низенький дядечко давно вже за сорок, щосили намагається поводитися, мов юнак. А хочеться сміятися…

До купи все воно не в’язалося ніяк: різня стилі, різні поп-музичні епохи. Додайте до того Гарика Сукачова – артиста талановитого, але аж ніяк не дискотечного й надто вже «на любителя». 

А камера наїжджала й наїжджала на глядачів у червоних пілотках, піонерських краватках. «Яке класне було в СРСР телебачення: “Дискотеки 80-х” і сьогоднішні молоді дивляться з задоволенням!» - доводиться читати в коментарях та на інтернет-форумах. Хто б пояснив отим «нинішнім молодим», що тих самих «Боні М» радянське телебачення показувало три, максимум чотири рази на рік, і всі чекали цього, мов найбільшого свята? Хто б розповів: за наказом «із самої гори» всі копії запису концерту тих самих «Боні М» у Москві (знятого під режисурою самого Євгенія Гінзбурга!) було знищено; у світі залишилася одна-єдина копія – у приватній колекції продюсера «Боні М» Френка Феріана?

Хто б пояснив: стосовно Константина Нікольського, та й Вячеслава Бутусова, оця радянська символіка виглядає знущанням?

Хто б пояснив, що 1980-х років нікому б і на думку не спало заявитися на дискотеку в піонерській краватці, бо це були цілковито різні світи – геть різні, несумісні? Бо дискотеки – то була віддушина від усепроникного гніту радянського офіціозу, місце, де бодай на кілька годин можна було забути й про КПРС, і про «боротьбу за мир», і про «дорогого Леоніда Ілліча»? Це був хай химерний, хай ілюзорний – але інший світ, де всі ми були людьми, а не гвинтиками; світ яскравий і святковий – на противагу повсякденній радянській сірості. Це була духовна схованка, схрон, який дозволяв бодай не зовсім збожеволіти, танцювати, а не маршувати й шикуватися.

Щоразу на Новий рік ми спостерігаємо одну й ту саму єзуїтську спецоперацію: ностальгію за власною молодістю в нашій свідомості непомітно, але наполегливо підмінюють ностальгією за комуністичним СРСР. І робить це наше телебачення. 

Здавалося б, автентичні записи зірок 1980-х часів їхньої популярності мають коштувати не так уже й дорого. Чи не дешевше за «нові» російські телевитвори? То невже – якщо так уже хочеться потішити ностальгійні почуття глядачів – нікому не спаде на думку взяти й закупити трішечки тих автентичних записів? А чи всі канали чекають, поки це зроблять у Росії, поки там це стане секондхендом – отоді й можна буде вихлюпнути їх і на наші екрани?

Де, зрештою, в наших телеканалів елементарне бізнесове прагнення до лідерства, до того, чого ще ніхто не робив? Як може існувати й не прогоряти бізнес, який засадничо пасе задніх, для якого пасіння задніх є й ідеологією, й стратегією? Чи знайдеться бодай єдиний економіст, який зможе пояснити цей феномен?