«Голос країни» як вирок
Автори «Детектор медіа» продовжують аналізувати один з найяскравіших проектів цього телесезону, який телеканал «1+1» розпочав під його фінал. Журналістка та письменниця Катерина Хінкулова зосередилися перш за все на оцінці шоу у контексті світових тенденцій і форматів та професійності й оригінальності їхнього втілення в українській версії проекту The Voice of... компанії Talpa.
Сьогодні оглядач ТК Борис Бахтєєв звертає більше уваги на суто вітчизняний контекст та резонанс проекту і має до них більше критичних зауважень. Утім, не відкидаючи сподівань, що, може, саме «Голос країни» свідчить про те, що щось на краще змінюється й у вітчизняному шоу-бізнесі?
Сказати чесно, переглядати цю програму я почав із чималим острахом. Надто вже багато розплодилося останнім часом різноманітних талант-шоу. Так само, як декілька років тому капітал-шоу. І так само, як колись у капітал-шоу, кожному окремому проекті дедалі важче знайти й зберегти власне обличчя. Таке, яке відрізняло б один конкурс від іншого, коли самі по собі конкурси - однаковісінькі. От і стають обличчям проектів різноманітні сценарні винаходи - простіше кажучи, випендрьож і викрутаси. А ще - персони ведучих або арбітрів.
Усе це зазвичай має зворотний бік: оці випендрьож і викрутаси врешті-решт стають самодостатніми, саме вони перетворюються на основний зміст і основну подію шоу, тоді як власне конкурси й власне таланти відходять на все більш задній план, стають лише тлом.
«Голос країни» лякав саме завеликою кількістю отаких сценарних штучок. Тут і слухання співу наосліп, і крісла, що крутяться, й зірковий склад журі (тобто тренерів), і бравурний - а подеколи не в міру бравурний - Андрій Доманський, і «підсадні качки» - відомі вже виконавці, що виступають лише на предмет: упізнають їх члени журі чи не впізнають? Якби до всього цього додали б іще й членів журі інкогніто в масках - вийшов би просто тобі детектив у форматі реаліті-шоу.
Щодо журі (чи то тренерів), то проглядав у його складі елемент піару. За всієї поваги до Діани Арбеніної та Стаса П'єхи їх не назвеш суперпопулярними в Україні. Що ж до Руслани та Олександра Пономарьова, то - знову ж, за всієї поваги до них - вони дедалі помітніше перетворюються на такі собі українські аналоги Алли Пугачової: вони шановні й заслужені, всі добре знають, що вони співали колись, тільки от не так уже й легко пригадати хіти, які вони співають сьогодні.
Був іще один привід для остраху: а що таке, власне, голос? Та ще й такий, що аж «Голос країни»? Його сила та потужність? Тембр? Діапазон? За якими критеріями оцінюватимуть його, й чи матимуть ті критерії безпосередній стосунок до артистизму? Наприкінці 1990-х років в Україні вже були проекти «вокальних співачок», які зі сцени не так співали, як демонстрували власні вокальні дані. Подемонстрували рік, подемонстрували другий, ото й усе - сьогодні тих «вокальних співачок» уже мало хто пригадає.
З іншого боку, голос, наголос на вокальні дані - це те, що відрізняє «Голос країни» від інших пісенних талант-шоу. Усе мало залежати від міри, якої дотримуватимуться автори програми й знімальна група.
Найперші випуски, здавалося, підтверджували всі мої побоювання. Надто багато уваги було приділено членам журі та стосункам між ними. Надто багато було, як на мене, Андрія Доманського, який дозволяв собі навіть репліки от просто під час співу конкурсантів. Подеколи здавалося, що це - ток-шоу, розбавлене співом. У наступних випусках і журі, й Доманський поводилися дедалі стриманіше, й враження, ніби саме вони є головними героями шоу, коли й не зникло зовсім, то стало не таким яскравим. До речі, й динаміки шоу помітно додалося.
Система обирання переможців... Її можна сприймати, можна не сприймати. Мені вона видається надто суб'єктивною: якщо застосувати п'ятибальну шкалу оцінок, то виходить, що 5+0+0+0 більше, ніж 4+4+4+4. Так, звісно: тренери набирають собі команди, виходячи з власних уподобань. От якби ж тільки цими тренерами були продюсери, які відбирали б для себе майбутніх підопічних - тоді така система була б виправданою. А зараз вона ніби промовляє: не сприймайте все занадто серйозно; це не конкурс, а гра в конкурс; усе це - бутафорія, «понарошку».
Натисне хтось кнопку чи не натисне - це, звісно ж, додає інтриги. Оператори на всі сто обіграють моменти, коли хтось із тренерів вагається: крупний план, напружене обличчя, рука над кнопкою, її рух - от-от натисне... ні, не натиснув. Так, це додає драматургії, додає шоу, тільки на передньому плані, в центрі уваги знову опиняються члени журі, а не конкурсанти.
У випуску від 12 червня був щонайменше один момент, що змусив засумніватися в голосуванні наосліп. Продюсер проекту Костянтин Меладзе визначив чотирнадцять конкурсантів, яким було надано другий шанс: десятеро з них мали доповнити недоформовані команди тренерів. Серед цих щасливчиків була й Антоніна Матвієнко, дочка славетної Ніни Матвієнко. Те, що її не відібрали під час першого прослуховування, викликало зливу обурення, зокрема й у ЗМІ. (Ніби «дочка самої Матвієнко» неодмінно мусить по-мажорськи обходити «простих смертних».) Членів журі ледь не звинувачували в антиукраїнській провокації. І от виходить удруге на сцену Матвієнко-молодша й починає співати... одну з найвідоміших пісень Ніни Матвієнко. Гадаєте, тут можна було не зрозуміти, хто на сцені, кому належить голос? Звісно ж, у підсумку вже конкурсантка вирішувала, до якого тренера піти, бо кнопку натиснули троє з чотирьох.
Мова... Прикметними стали моменти, коли, звертаючись до Арбеніної чи П'єхи, Пономарьов починав був казати українською, тут само осікався й переходив на російську. Виникала навіть конспірологічна думка: чи не задля того ледь не на всіх каналах серед ведучих або журі будь-якого рейтингового проекту мусять неодмінно бути російські «столичні штучки», щоб тим самим встановлювати мовний - російськомовний - режим усього проекту?
Коли Іванові Ганзері довелося обирати між Пономарьовим та Арбеніною, й Пономарьов похвалив його за україномовний спів, Арбеніна парирувала - щось на кшталт того, що в Пономарьова той співатиме лише українською, а в неї, Арбеніної, не тільки. Ганзера обрав Арбеніну, пояснивши: він хоче співати не тільки українською, а також і російською. Що це було? Жарт, легкий трьоп, словесний пінг-понг? У країні, де мовна проблема для багатьох є болючою, такі жарти є щонайменше не надто коректними. Демонструючи легкість і невимушеність, тренери часом забували, що вони не самі, перед ними - величезна аудиторія.
Виступи конкурсантів... Вони водночас потішили й засмутили. Потішили - бо це був справжній спів. Здебільшого він не мав нічого спільного з вищезгаданими «вокальними співачками»: були в ньому драйв, артистизм, харизма. Конкурсанти співали здебільшого вже відомі пісні (хоча дехто наважувався на свої власні), але це найменшою мірою не було наслідуванням кумирів. Більшість конкурсантів виявилися справжніми, сформованими артистами. Їх здебільшого було цікаво не лише слухати, а й бачити: такої природної й емоційної сценічної поведінки в наших визнаних (чи, принаймні, розкручених) зірок майже не побачиш. Вони співали не лише голосом, а й руками, обличчями, кожним рухом.
А засмутило все це з однієї причини: чому всі ці талановиті люди досі нікому не відомі? Чому зірки української поп-музики - не вони? Та чимало нинішніх зірок з ними й поруч не стояли! І не лише за вокальними даними - за артистизмом, емоційністю. Навіть за сценічними образами, з їхніми зірковими зарепетируваними рухами в стилі «раз-два, раз-два», з їхніми «душевними» самовивертаннями. Та в країні з нормальним шоу-бізнесом нинішній конкурс був би приречений так і не дійти до фіналу - бо всіх конкурсантів ще на попередньому етапі розхапали б продюсери.
От саме через це й стає сумно. Хтось пройде всі етапи конкурсу, переможе, навіть отримає приз, його щаслива посмішка з'явиться в парі-трійці глянцевих журналів. Ну а далі що? А далі - радше за все, нічого. Адже навіть те, що переможець вокального шоу отримає контракт на запис та випуск свого альбому у могутній рекординговій компанії Universal Music, не гарантує того, що подальша його кар'єра, у разі успіху, ба навіть саме за умови успіху, буде продовжуватися саме в Україні! Отже, Show must be over. Enough is enough, we can't go on. Герої на годину - от ким, радше за все, стануть відкриття «Голосу країни». А український поп-музичний конвеєр так і годуватиме нас звичною перловою кашею, варіаціями на одну й ту саму радіошансонну тему, «чимось таким душевненьким».
Чому на нашій сцені голоси не в пошані? Видається, з однієї очевидної причини: так легше нашим продюсерам. З ляльками завжди легше. Бо ляльки знають собі ціну. Знають, що без продюсера вони ніщо, самостійне плавання морями шоу-бізнесу їм не світить. Тож слухняні вони - співають, що накажуть і як накажуть. І не претендують на занадто високу винагороду - бо, знову ж таки, знають собі ціну. Ляльки рентабельніші за всілякі там «голоси країни». Що менше в ляльки голосу й артистизму, то більшим стає в Україні продюсерський прибуток: c + v + m; що меншим є v, то більшим стає m.
Але ні, геть песимізм. Припустімо, переможці «Голосу країни» таки зацікавлять когось із вітчизняних продюсерів та й самі вирішать робити кар'єру саме на батьківщині. А що вони співатимуть? Де братимуть музичний матеріал? На попередньому етапі конкурсу вони виїжджали на кавер-версіях відомих хітів або на народних піснях. А далі? Чи можете ви пригадати останніх років бодай єдину пісню українських композиторів, яка по-справжньому вразила б свіжістю й оригінальністю? Яка, за належної розкрутки, могла б посісти провідне місце в чартах Німеччини або Франції? Та хай навіть не провідне, а десь у серединці? «Радіошансон для просунутих» - ото й є нинішня українська поп-музика. Чи, може, Арбеніна та П'єха заберуть українські таланти до Росії? То в Росії те саме, тільки ще радіошансонніше.
Попит породжує пропозицію. Коли в шоу-бізнесі домінують ляльки, в пошані й пісні, що годяться для ляльок. І композитори, що пишуть такі пісні. І справді: коли в зірки діапазон голосу - від мі до фа-дієз тієї самої октави, для цієї зірки потрібні дуже своєрідні композитори. У певному розумінні винятково талановиті. Ті, які можуть зробити з геть нічого бодай щось. Але інші композитори стають непотрібними. На них немає попиту. Їх ніхто не знає, й ніхто не знає, де їх шукати.
А продюсери? Хто продюсуватиме найкращий голос країни, якщо до таких артистів ніхто не звик? Не знає, як це робити? Можна, звісно, й «Мурку» проспівати колоратурним сопрано, от тільки ніхто не оцінить - ані шанувальники колоратурного сопрано, ані шанувальники «Мурки».
Нинішній український шоу-бізнес просто не пристосований до «Голосу країни». Так, він інкорпорував до себе тих самих Руслану й Пономарьова - за старі заслуги й як вітрину, як рекламу. Але от саме таку роль - вітрини й реклами - Руслані з Пономарьовим і відведено. Вийти за ці межі в них, наскільки це виглядає, не виходить. Нинішній український шоу-бізнес і «Голос країни» - це два паралельних світи, які просто не можуть перетнутися. Бодай із того погляду, що хто ж буде пестити завідомо переможних конкурентів?
От тому й стає сумно. Хоча, може, нинішній конкурс - то реальна ознака, що в нашому шоу-бізнесі щось починає мінятися?..