Від початку 2010 року (а точніше - після виборів президента та призначення нового міністра освіти та науки) ваш автор уперше за багато років почув, як громадяни України дивляться й активно обговорюють щось, окрім Шустера та «Великої політики». Йдеться про «Міняю жінку» - проект, який стартував 8 березня, завершився 31 травня та став чи не першим після «Танців із зірками» резонансним видовищем, запропонованим каналом «1+1».

На мій суб'єктивний погляд, якби цей проект запустили ще рік тому, заполітизовані українці його би просто не помітили. Отже, вдала адаптація іноземного формату та зусилля талановитих людей щодо втілення ідеї - не основні складові успіху. Тут українська ситуація, коли книга, фільм, телепрограма чи навіть газетна публікація виходить саме в той час, коли на те є внутрішня потреба споживача, не є унікальною: за подібним принципом відбуваються успішні продукти в багатьох країнах. Опинитися в потрібний час у потрібному місці - заповітне бажання кожного, не лише виробника інтелектуального продукту, і за великим рахунком - не лише виробника. Будь-яка людина хоче спіймати птаха удачі.

Я б ризикнув порівняти успіх «Міняю жінку» з минулорічним успіхом фільму Денні Бойла «Мільйонер із нетрів». Вісім «Оскарів» на рівному місці для не шедевру, але професійно зробленого кіно забезпечила, на переконання багатьох критиків та експертів, економічна криза. На її піку стрічка про те, як рознощики чаю зі злиденного мумбайського гетто стають мільйонерами, з'явилася серед претендентів на приз Академії та здобула його.

За аналогією, старт проекту «Міняю жінку» припав на часи, коли пересічний українець нарешті зрозумів: від того, що він конспектує тези політиків на «Шустер live» та подібних програмах, де нібито ріжуть правду-матку про наше з вами майбутнє, політичний устрій в України найближчим часом не зміниться. І тоді багато хто переключився з політики на соціум. З ефемерного - на реальне. З уяви, нібито ми з вами можемо своїми голосами денонсувати харківські угоди, - до реалій: якість нашого життя залежить лише від нас.

А тут якраз на «Плюсах» люди з різних соціальних груп дружинами обмінюються. До того ж це все якісно зроблено, ми впізнаємо в реальних персонажах себе, бачимо свої проблеми та власні комплекси. Як результат - навіть якщо трошки коливаються рейтинги, суспільний резонанс забезпечено. Від середини березня щопонеділка ваш автор спостерігав серед своїх знайомих поступове збільшення аудиторії цього шоу. Причому частина людей насправді телеглядачами не були, проте регулярно цікавилися в тих, хто підсів на «Міняю жінку», що ж відбувалося цього разу.

Таким чином, успіх проекту я не міряв би піплметрами, а орієнтувався б на «сарафанне радіо». Чи не вперше за багато років кількість тих, хто вмикав телевізори по понеділках на каналі «1+1» о 20.10, збільшувалася пропорційно від того, як черговий випуск обговорювали в офісах, по телефону та навіть у громадському транспорті. Можете мені не вірити, але кілька провідників, котрі працюють позмінно, просили своїх колег, які саме в понеділок мають вільний час, записати черговий випуск із телевізора, щоби потім подивитися на DVD в дорозі. Інтернету в провідницькі купе ще не провели, а ось телевізори й DVD-плеєри - там цілком нормальне явище.

Ваш автор сподівався побачити подібний моніторинг у «фільмі про фільм» «Життя після обміну», яким команда завершила 31 травня свій перший сезон. Але творчий звіт із серії «як це було» не зовсім виправдав очікування. Так, звісно, цікаво й корисно було дізнатися, як насправді вийшло з циганами, хто з учасників проекту завагітнів, чому Тетяна з Харкова поводилася в дитячому будинку сімейного типу саме так, а не інакше, і, нарешті, хто з учасників образився, а хто - розлучився. Проте, сказавши «А», команда мусила сказати «Б».

Наприклад, більш детально пояснити (адже все вже відбулося), чому під час зйомок у гуртожитку на Кіровоградщині довелося викликати службу охорони, щоби зняти реальну загрозу для знімальної групи. Чи згадайте психолога, яка коментувала певні моделі поведінки. Вона не розтлумачила, як на мене, головного - чому саме окремі чоловіки, котрі нібито погодилися грати за правилами, перетерпіти 6 днів та заробити в такий спосіб 8 тисяч гривень, раптово зривалися, тікали з дому, починали хамити, просто запивали на кілька днів. Адже нічого надзвичайного не відбувалося: їм лише запропонували трошки поміняти обстановку.

То невже ми з вами настільки вже консервативні й зашорені, що навіть натяк на зміну звичного життєвого укладу та спроба бодай на кілька днів змиритися зі змінами призводить до відвертого хамства, нервових зривів та родинних скандалів? Українці, нам з вами не треба ніякого Шустера. Досить подивитися «Міняю жінку», програму, яка стала всеукраїнським дзеркалом для кожного її глядача, щоби зрозуміти: поки ми не змінимося самі, поки безлад буде в наших оселях і головах, поки ми не повикидаємо старе радянське та навіть пострадянське сміття з наших горищ, підвалів, балконів та душ, влада над нами буде такою, проти якої ми голосуємо.

Аналізуючи проект у цілому, доходжу ще одного висновку: попри бажання показати справжню екзотику пересічних родин і довести, що за стіною або через сусідській город триває зовсім інше, ніж у вас, приватне життя, рівновагу не завжди було дотримано. Зрозуміло, що негритянка в Закарпатті - прикольно, а закарпатська пані серед харків'ян африканського походження в кожному разі виглядає, ніби Робінзон у стосунках із П'ятницею. Або легендарна програма з циганами: «кинувши» в результаті як проект, так і одеську родину на загальну суму десь так 16 тисяч гривень, вони, тим не менше, явили глядачам видовище, перед яким фінал стрічки «Ганнібал» меркне за рівнем нервової напруги та емоційності. Ідеалом урівноваженості ваш автор схильний вважати програму, де білява пані з Івано-Франківська помінялася місцями з дружиною кримського інспектора ДАІ.

Проте були відверті прорахунки, або, якщо можна так сказати, «недорозрахунки». Згадується програма від 24 травня: жінка з Кривого Рогу оселилася в родині клоуна з пересувного цирку. Тут якраз у видовищно-емоційному плані все було добре, проте молода дружина цього самого клоуна у Кривому Розі не робила нічого. Хіба що пропалила сорочку тимчасовому чоловікові, не діставши за це навіть легенького прочухана. В цьому випадку екзотика виявилася однобічною: бродячий цирк цікавий сам по собі, і трикімнатну криворізьку квартиру, де нічого не відбувалося, особисто я сприймав як додаткову рекламну паузу. Проте, наголошую, подібні «косяки» швидше виняток, аніж правило, тому відразу впадають в око.

Прикладом політкоректості виявилася фінальна програма: москвичка поїхала до Києва, київська львів'янка - до Москви, й обидві весь час провели в екскурсіях, хіба трошки зачепившись за Бандеру та Булгакова відповідно. Одначе поведінка росіянки Тетяни виявилася досить показовою на фоні українки Оксани: остання, хоч, за її словами, в Росії не була, виявила неабияку обізнаність у тамтешньому побуті та звичаях, тоді як москвичка демонструвала щиру дитячу радість від вигляду сала і таке ж саме щире невігластво в елементарних питаннях геополітики. Одначе цей фінал виявися натужно оптимістичним. На тлі творчого звіту у «фільмі про фільм» він справді виглядав казкою про двох попелюшок, котрі обмінялися не стільки чоловіками, скільки екскурсоводами.

Але в цілому на фоні загальної втоми від неможливості брати діяльну участь у творенні власної держави українці виявили неабияку зацікавленість до того, з чого складається держава, - до себе, до своїх сусідів, до людей загалом, до реального життя. В чому і полягає феномен справжнього реаліті-шоу: тут нікого ні від кого не ізолюють в окремо взятому «Домі-2» за склом. Чужу жінку, як і чуже життя, можна помацати, похвалити, обматюкати, за всім цим можна підглянути. Тому головна теза підсумкового «фільму про фільм»: кілька родин переосмислили власне життя, змінилися, почали прогресувати. Від цього (а не від майданів) до розбудови громадянського суспільства - один крок. І завдяки «Міняю жінку» хтось його вже зробив. Лишається сподіватися, що другий сезон не потоне в гламурі, а стане більш жорстким та нещадним у ставленні до учасників проекту.