Другий етап реалізації амбіційного проекту телеканалу «Інтер» «Великі українці», на відміну від першого, вже навіть нічого не обіцяє. Тим, хто чесно сидів перед телевізором і дивився згадану програму з 23.00 до 01.00 години у ніч з 21-го на 22 грудня, прозоро й однозначно дали зрозуміти: телебачення – це насамперед шоу. Потім – бізнес. А шукати істину в телевізорі можуть хіба що неповнолітні діти.

 

Ваш автор згоден із цим на сто один відсоток і не має до цього жодних претензій. Будучи завзятим та вдячним телеманом, готовий приймати будь-які запропоновані правила гри. Лишається тільки волати до тих, хто налаштований на телевізор серйозно: «Люди, нас просто чесно розважають!». «Великі українці», таким чином, мало чим відрізняються від реаліті-шоу – якої-небудь «Битви екстрасенсів», «Шансу» чи «Фабрики краси».

 

Я готовий змінити свою думку. І зміню її, щойно буде виконано побажання Мирослава Поповича і зі студії приберуть українських політиків. Тоді розмова про перспективи того чи іншого кандидата отримати статус «великого українця» принаймні буде схожа на нормальну, компетентну, адекватну дискусію. Бо з політиками у студії будь-якій серйозний телевізійний проект, тим більше –у прямому ефірі, перетворюється на цирк.

 

Якби «Великі українці» були справді такі важливі не лише для «Інтера», а й для суспільства, ефір другої частини програми не перенесли б із 14 грудня на 21-ше. Де-юре нам цнотливо дали зайвий тиждень на голосування. Де-факто політична ситуація в державі вимагала негайно зібрати політиків саме 14 грудня на випуск «Свободи Савіка Шустера», посунувши «Великих українців» на тиждень далі. Хоча якщо топ-політики перекочують із сесійної зали до телевізійної студії, на ситуацію в країні це жодним чином не вплине. І прем’єра швидше не оберуть.

 

Добре, обрали Юлю. Але для чого було 21 грудня зводити в одну студію одразу дві різні за змістом та значенням програми – «Свобода Савіка Шустера» та «Великі українці»? Причому, «Великі українці» серед цих двох програм першими за чергою не були. Хоча, якщо вірити численним публікаціям у ЗМІ (сама лише «Детектор медіа» обговорювала проект більше десятка разів від дня його старту 16 листопада), «Великі українці» справді зацікавили наше суспільство. Причому, насмілюся припустити, на кілька порядків більше, ніж «Свобода Савіка Шустера» та інші суто політичні ток-шоу.

 

Одначе на це чомусь не зважали. Треба було почекати, поки перед «Великими українцями» відгомонить ще одна «Свобода». А потім залишити в тій самій студії тих самих політиків, аби вони говорили вже на іншу тему!

 

Якби до проекту «Великі українці» його автори ставилися не лише як до шоу, Савік Шустер швиденько позбавив би Петра Симоненка права «тримати зал» перші 25 хвилин від початку програми. Ба ні! Скориставшись тим, що на нісенітницю Симоненка про Леніна як великого українця відреагувала серйозна кількість народу, ведучі дали головному комуністові України не лише повну свободу слова, а взагалі – повну свободу керувати живим ефіром. Ось коли я згадав, що партія і далі «наш рулєвой»!

 

Петро Миколайович правив бал. Він задав тон абсолютно беззмістовній дискусії про роль Леніна в розбудові української, а заодно польської та фінської державності. Всі присутні так чи інакше підігравали йому: і Степан Хмара, котрий вперто називав Ілліча ворогом нашої нації, і Леонід Кравчук, який повернув розмову до питань пролетарського інтернаціоналізму, і навіть Інна Богословська з її заявою: «Я юрист і читала Леніна в оригіналі!» Очевидно, йдеться про ті самі легендарні оригінали, написані вождем світового пролетаріату в тюремній камері за допомогою хлібної м’якушки і молока.

 

На це пішло, повторюся, приблизно 25 (!) хвилин ефірного часу на каналі, котрий реально є одним із лідерів українського телевізійного мовлення. Те, що відбувалося, мало вигляд щонайменше смішний. Але в цьому – суть шоу. Через те пан Шустер і не зупиняв Симоненка. Причому далі Петро Миколайович поступово перетворився зі звичайного гостя живого ефіру на головну дійову особу програми. І ніхто – ніхто! – з присутніх не зміг затьмарити цього несподіваного бенефісу. Чого варта його чергова заява: «Олександр Матросов – великий українець!» Це вам не Ленін, Матросов справді народився в Україні…

 

До речі, відійшовши від обговорення постаті Леніна, гості студії почали обговорювати персоналії, взяті з радянської доби. Тобто, якщо когось висувають на «великого українця», то ця людина або чимось уславилася до 1917 року, або про неї заговорили після 1991-го. Наприклад, хтось бідкався, чому до сонму великих не внесено Павла Тичину та Максима Рильського. Історик Ярослав Грицак спробував пояснити: роки радянської влади травмували нашу з вами свідомість, тому їх не хочеться згадувати. Але, як не парадоксально, у нашому повсякденні ностальгія за часами Української РСР присутня. Не обійшлося тут і без всюдисущого Симоненка: головний комуніст просто мусив нагадати про безкоштовні житло, медицину, освіту і майже безкоштовну ковбасу. Знову, до речі, перехопивши ініціативу.

 

На мій погляд, велич Рильського, Тичини, Стаханова, Паші Ангеліної та згаданих і не згаданих у студії інших символів України радянської доби ми ставимо під сумнів підсвідомо. Бо хто для більшості з нас велика людина? Той, із ким ми себе не можемо порівняти та ототожнити. Тобто, герой, котрий буквально приніс себе в жертву заради якоїсь великої ідеї. Причому алкоголізм ударника Олексія Стаханова – не жертва. Програмний вірш Павла Тичини «Партія веде!» – теж не жертва. А загибель Василя Стуса в таборах – жертва. Десь далеко в глибині душі ми розуміємо це. Тому й намагаємося по можливості не згадувати в запропонованому «величальному» контексті Героїв соціалістичної праці, лауреатів державних премій, народних артистів-конформістів тощо.

 

Можливо, щось подібне і прозвучало б у студії. Проте подібні висновки до формату шоу мають досить умовний стосунок. Тоді як Петро Симоненко зі своїм Леніним та всіма похідними від нього – найбільш безпосередній. Так само як і пропозиція Володимира Яворівського «голосувати за великих українців руками, як у парламенті». Правильно. Написаному вже нема віри – сотні анкет заповнюються однаковими почерками. Як і смс-голосам: хтось 12 тисяч разів проголосував за нашого одіозного сучасника Василя Цушка. Чий соціальний, політичний та суспільний статус, до речі, нині не визначений.

 

Крім хедлайнера другого випуску «Великих українців» Петра Симоненка трошки вдалося поговорити Кравчуку, Литвину, Яворівському, Грицаку. Решта, в тому числі гімнастка Лілія Подкопаєва – намагалися здебільшого відмовчуватися. Сказане палким шанувальником Леніна і Матросова за істину і взагалі за думку, яка має право вважатися серйозною, приймати якось не хочеться. Бути до цього причетним – теж. Тому підсумком цієї програми можна вважати короткий виступ молодого українського політика Святослава Вакарчука: «Давайте не перетворювати все, що тут відбувається, на політичне шоу. Не сприймайте все це надто серйозно. Це все – для рейтингів».

 

Оскільки рейтинг – кінцева мета створення телевізійного продукту, «Великі українці» – вдалий проект. Проте є й інші обставини. Наприклад, в інтерв’ю для журналу Telecity (№2`2007) шоумен Ігор Пелих процитував генпродюсера каналу IСTV Михайла Павлова, який сказав йому: «Колись, Пелиху, ти в реаліті-шоу свою нирку програєш!». А потім з’явилося голландське шоу про донорську нирку. Так, шоу є. Рейтинг є. Але людині без нирки боляче. (На щастя, у голландському шоу про нирку все закінчилось добре. – «ТК».) За аналогією: шоу «Великі українці» є. Тільки програємо ми тут не нирки, а інші органи та почуття.