Голодомор у лещатах формату
Якщо коротко сформулювати враження від прем'єрного показу фільму «Творці Голодомору» (28 листопада 2009 року, ТРК «Україна», автор сценарію і режисер Дмитро Харитонов), то це формулювання звучить так: скоромовка. На загал достатньо достовірна, вибудувана досить грамотно, на основі належного відеоряду та коментарів істориків, - але скоромовка. І при цьому з випаданням деяких найбільш дражливих (але історично правдивих та важливих для розуміння історії) моментів. Але тут, схоже, на деяких телеканалах (чи навіть на всіх), принаймні, поки що нічого не зробиш. Принаймні, у форматі 50 хвилин екранного часу. Настільки, повторю ще раз, дражливими є деякі складові тогочасних політичних процесів, що їх сьогодні наважуються торкнутися лише найсміливіші історики.
Скажімо, сюжет про захмарний відсоток етнічних євреїв у керівних органах ҐПУ, а потому НКВД УСРР. Чи, з іншого боку, не менш цікавий сюжет про лист чималого числа представників щиро української низової і середньої партійної номенклатури до московського ЦК - якого це дідька стільки неукраїнців у керівних органах нашої республіки, чого це вони всюди засіли, ми б проводили колективізацію і розкуркулення куди краще, ніж вони! Ясна річ, тут 50 хвилин, ба, навіть пари годин для серйозної розмови не вистачить. Відтак маємо першу об'єктивну причину скоромовки - складність певних тем, через які хоч-не-хоч доводиться пробігати галопом. І при цьому цілком справедливо вести мову про Лазаря Кагановича, - але не згадувати Менделя Хатаєвича, одного із головних «співавторів» Голодомору, - не згадувати, очевидно, щоб не одержати звинувачення в антисемітизмі. Ба більше: у фільмі говориться про командувача Українського військового округу, але він не називається. Чому? Бо звали його Йона Якір... Формат!
Друга причина теж об'єктивна: у ті самі сакраментальні 50 хвилин просто не влізе серйозне дослідження біографій творців Великого Голоду в Україні та їхніх дій у ті кілька років на початку 1930-х, що наклали відбиток на все національне життя, аж донині. Ця проблема лещат формату дуже добре знайома авторові цих рядків, коли раптом з певних редакційних міркувань далеко не найгірші статті, що містять новий фактаж й оригінальні висновки, раптом виявляються скороченими наполовину. Ймовірно, Дмитро Харитонов замахувався на щось більше за 50-хвилинну стрічку, але... Формат!
Третя причина, схоже, більш суб'єктивна. Йдеться про бажання - мабуть, цілком щире, - автора стрічки поєднати «два в одному»: розповідь про витоки і причини трагедії початку 1930-х років та про біографії і внутрішній світ творців цієї трагедії. Тут уже матеріал просто-таки таки починає «пищати», не втискуючись у формат. Хоча й така ідея може бути реалізована, але знов-таки, потрібен значно більший екранний час й інша стилістика розповіді.
А тепер про те, що чи то в силу зазначеної скоромовки, чи то неналежної кваліфікації істориків-експертів виявилося у стрічці викривленим.
Скажімо, Олег Божко у кадрі говорить про те, що українське село у другій половині 1920-х років продавало мало товарного зерна, що селяни-середняки самі споживали створювані продукти, отже, влада була змушена створювати великі товарні господарства. А потім він розказує, як селяни самі з'їли худобу, не бажаючи віддавати її в колгоспи. Фактично сучасний історик повторює сталінські байки без розкриття всієї багатогранності проблем, що можна було зробити навіть за відведений йому екранний час.
Насправді ж проблема нестачі товарного зерна полягала в політиці партії більшовиків. За обсягом валової продукції сільське господарство вже у 1927-28 pоках перевищило рівень 1913 року - на 6%. Але товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1910-13 роках становила приблизно третину, у 1923-24 pоках - 26,2%, у 1925-26 pоках - 20,9%, і далі зменшувалася. Чому? Бо селяни були вкрай незацікавлені у зростанні товарної продуктивності свого господарства з двох причин: економічної та політичної. За царської влади більш високий відсоток товарності досягався завдяки латифундіям Причорномор'я з їхніми сезонними наймитами і недоїданню незаможних селян. Більшовики змушені були впровадити НЕП і дали серйозний поштовх відродженню українського села. Але вже у середині 1920-х ідеологія ввійшла у непримиренну суперечність з економікою. Незаможники звільнялися від усіх податків; їхнє число росло з року в рік; так, у 1925-26 роках податки не платила п'ята частина селянських господарств. Іншими словами, більшовики культивували на селі неробство, нехлюйство, заздрісність. А водночас ці люмпени (які становили більшість незаможників) мали всі політичні преференції: з них формувалися органи влади, їхні діти мали пільги при вступі до вишів. Аякже, сільський пролетаріат! Водночас заможні селяни обкладалися всіма можливими податками за високими нормами, а на додачу позбавлялися політичних прав; їхні діти де-факто мали «вовчі білети» у разі бажання отримати добру освіту. Середняки (більшість селян) мали політичні права й обкладалися помірними податками, - але доти, доки не починали працювати надто заповзято і давати багато зерна...
Іншими словами, жодна (!!!) категорія селян не була зацікавлена працювати краще і більше. Але що цікаво: радянська держава була монополістом у закупівлі товарного хліба - і цим щосили гальмувала його виробництво. І в колгоспи люди не йшли: у жовтні 1927 року колгоспи об'єднували лише 1,2% селянських господарств. А от там, де дозволялося діяти українській кооперації (з її дореволюційними, «петлюрівськими» коренями і традиціями), там справа йшла зовсім інакше. Наприкінці 1920-х різними формами кооперації було охоплено 3,1 млн. селянських господарств з 5,1 млн. Кооперативні товариства «Кооптах» і «Добробут» успішно працювали на європейському ринку. Масло «Добробуту» було офіційно визнане одним із кращих у світі - разом із новозеландським.
Здавалося б, у чому проблема? Треба лише реалізувати гасла пізнього Леніна про соціалізм як «лад цивілізованих кооператорів» і Бухаріна про «мирне вростання куркуля у соціалізм», треба дозволити селянам збагачуватися, стимулювати це - і за кілька років навіть без тракторів Україна потроїть виробництво товарного зерна! А на цьому ґрунті вже можна проводити й індустріалізацію, виходячи на світовий ринок. Проте Сталін не був Ден Сяопіном, а Каганович - Цзян Цземінем. Хоча суто теоретично можливість побудови ринкового соціалізму за умов монопартійної влади тоді існувала...
Натомість більшовицьке керівництво традиційно рушило «іншим шляхом». Як пізніше визнав Сталін, не йшлося про збільшення продукції сільського господарства - йшлося про торжество нових виробничих відносин на селі. Тож рівень 1913 року у сільгоспвиробництві вдруге був подоланий уже після смерті вождя всіх народів. Проте товарного хліба стало значно більше - передусім за рахунок постійного недоїдання колгоспників...
...А от ті привілейовані незаможники, ті 20% звільнених від оподаткування - із них вийшла гарна соціальна база розкуркулення і колективізації...
Я навмисно так детально спинився на цьому моменті, як на мене, одному з ключових щодо розуміння передумов і підґрунтя Голодомору. Тому щодо інших сумнівних і неточних моментів - у тезовому вигляді (формат...).
Різати худобу селяни почали у відповідь на безумства колективізаторів, які «усуспільнювали» навіть домашню птицю. І поголів'я домашньої худоби в УСРР за 1928-32 роки скоротилося вдвічі не тільки тому, що її різали, а й тому, що у новостворених колгоспах вона мерла від недогляду.
Лазар Каганович народився не в Кабанах, як писалося у радянських джерелах, а в Хабному - так насправді звалося те село.
Секретар Сталіна у 1920-х роках мав прізвище не «Баженов», як написано у титрах з цитатою із його спогадів, а Бажанов.
Косіор у громадянську війну був не тільки видатним організатором підпілля, а й організатором «розказачування» терських козаків на Північному Кавказі.
Місцева партноменклатура справді під час колективізації й організації Великого Голоду справді діяла по-бандитськи. Та не вся. За перші 10 місяців 1933 року, за словами головного чекіста УСРР Балицького, було «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів». Зрозуміло, що сталося із «слабкими» працівниками...
Неправда, що не було збройного опору творцям Голодомору; некомпетентні історики підвели автора фільму. Одна лише цитата. У січні 1933 року секретар Чернігівського обкому КП(б)У Павло Маркітан доповідав: «На території області на ґрунті гострої класової боротьби у зв'язку з поточними господарчо-політичними кампаніями з 1 листопада по 30 грудня 1932 року було здійснено 48 терористичних актів, внаслідок яких 18 чоловік було вбито і 21-го поранено». Ясна річ, йшлося про вбитих більшовиків, про знищених селян у цьому папері мова не йшла...
Слушно описане веселе і розкішне життя творців Голодомору, зокрема, Всеволода Балицького. Але чи не варто було договорити все до кінця? Чому не згадані веселі оргії керівних чекістів із виїздом на природу й обміном дружинами, де Всеволод Аполлонович, ясна річ, мав усі преференції і сповна ними користався? Знову клятий формат винен?
Чомусь винесений за дужки творців Голодомору Молотов. А тим часом це була друга людина у Кремлі, а не тільки номінальний глава уряду СРСР.
І нарешті про ще одну надзвичайно дражливу річ. У стрічці сказано, що європейські держави не звертали увагу на нищення українців, на Голодомор. Це теж неправда. Була принаймні одна впливова держава, яка не оминула увагою українську трагедію і ЗМІ якої на повен голос розповідали про неї. Звалася вона Німеччиною; її уряд очолював Адольф Гітлер, а правду про Великий Голод доносили до людей газети відомства Йозефа Геббельса. Ясна річ, цей сюжет може декого шокувати. Але чому не шокує нас тоді, що через 10 років газета «Правда» таки розповідала правду про нацистські звірства?
Усе це те, чого можна було б здебільшого, як на мене, уникнути навіть у рамках сакраментального «формату». Я розумію бажання автора фільму зробити його без залучення «обойми» маститих істориків, «засвічених» ледь не у кожнім проекті, присвяченому Голодомору. Але не всі залучені експерти з числа «позаобоймних» науковців виявилися на висоті: хтось повторював банальщину, а хтось керувався шаблонами старих часів.
Та не будемо забувати, одначе, що прем'єра цього фільму відбувалася не деінде, а на каналі «Україна» з його дуже специфічними форматами...
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Фото - www.msnu.org