Телемовлення занадто важлива річ, щоб довіряти її телемовникам.

Антоні Бенн

В одній із програм Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії (СРДТРК) генеральний директор Олександр Скрипниченко привселюдно поскаржився: «Доходить до того, що починаємо один одному в ефірах, на шпальтах газет бити морди. Але одна справа, коли учиш колегу правильній українській або російській мові, й інша справа, коли, наприклад, мене намагалися вчити займати державну позицію. А де гарантія, що саме він займає державну позицію?».

Гарантія, Олександре Анатолійовичу, в тому, що ті, хто критикує недержавну позицію, чітко акцентують, називаючи факти й аргументи, в чому саме полягає ущербність вашого розуміння ролі державного телеканалу в такому інформаційно складному регіоні, яким є Севастополь. Вимоги до програм державного ЗМІ не такі вже й складні: повага до держави Україна, української мови, історії, культури, а головне - професіоналізм і дотримання кодексу журналістської етики. Телеканали ж, керовані з Москви за допомогою проросійської партії, повинні як мінімум дотримуватися українського законодавства.

«За великим рахунком День Незалежності України для Севастополя ніколи не був найголовнішим торжеством календаря. Для більшості городян державне свято - просто черговий вихідний день», - так заупокійно і песимістично повідомила Тана Круцкіх, побіжно формуючи громадську думку.

Чи приємно в головне свято країни побачити і почути в репортажі Тетяни Колесниченко зі свята «Ми діти твої, Україна!» з дитячого містечка «Лукомор'я» слова регіонала, голови районної ради Геннадія Плотнікова: «Сьогодні 15 років як Україна стала незалежною державою. Можна по-всякому оцінювати цю подію - і як досягнення, а може - й навпаки?». Нічого собі привітання!

І ситуація не змінюється, на безтактність появи під час свята дикторів у чорних жалобних одягах, із кислими обличчями й сумною інтонацією керівництво не звертає уваги. Зате аналогічний День Росії на екрані Севастопольського телебачення просто фонтанує радістю й виграє кольорами прапора сусідньої держави. Вищезгадане українофобство журналістів теж є недержавним підходом. А критика цього неподобства саме і є державною позицією.

Але не тільки тому колективний результат зусиль керівників і журналістів залишає бажати кращого.

До історії повноліття

Варто звернути увагу читача на те, що севастопольське телебачення, що має нині офіційну абревіатуру СРДТРК, було утворено 6 липня 1991 року - до проголошення Україною незалежності. Батьками виявилися комуністи - з усіма відповідними наслідками і родовими плямами. Ще Бердяєв зазначав, що «в комуністах є страшна перевага ненависті над любов'ю».

На пам'яті й криве відображення на тодішньому екрані зрозумілого протистояння ортодоксальної радянської психології жителів міста-гарнізону, бо й тоді буйно процвітала московська пропаганда. Візит Степана Хмари з кількома десятками молодих людей із Західної України в 1992 році завдав величезної травми психології совка, бо знятий репортаж акцентував увагу глядачів не на колективній молитві «западенців» перед меморіальною дошкою на Музеї Чорноморського флоту, на котрій увічнено назви українських полків, що захищали Севастополь у роки Кримської війни 1953-1956 рр., а на цілком законно зірваному з катера й кинутому у воду радянському прапорці. Мокрий червоний прапорець на тлі якірних ланцюгів - для севастопольців це річ, сильніша за «Фауста» Ґете, а для телепропагандистів-початківців - кадр, що межує зі щастям. Цей сюжет по кілька разів на день показували Севастопольське телебачення й «Останкіно» - вже заради цього телеканалові було варто народитися.

Багато в чому мова міського телеканалу - це мова ворожнечі. Як інакше розцінювати наполегливу роботу журналістів з виправдання історичних випадків насильства і дискримінації (іронічне ставлення до Голодомору), створення негативного образу і формування негативного ставлення до державної мови, підтримки незаконних дій (зокрема, встановлення пам'ятника Катерині ІІ).

Власне, діяльність Севастопольської РДТРК зсередини і зовні описав її колишній генеральний директор Іван Левченко в книзі «Історія протистояння». Вона охоплює істотний період історії телекомпанії і рекомендована до читання. Одне з важливих питань, розглянутих у книзі: що робити, щоб не падала довіра до журналістського слова?

Новини як обличчя телеканалу

Те, що в цій місцевості охрестили новинами, є сумішшю прихованої реклами, просто реклами, московської пропаганди, вихваляння військового флоту сусідньої країни, довгих виступів чиновників, сюжетів про вирощування коней і ще багато чого. Подив викликає різнобій у тривалості «новинних» сюжетів. Їх може бути три на 15 хвилин випуску - і може бути 8-10 штук. Вони також залежать від українофобії і безсовісності укладача і можуть бути геть усі антиукраїнськими - а тим часом компанія фінансується все-таки державою Україна. Вкрай рідкісними є новини, що висвітлюють будні і свята ВМС ЗС України.

Особливо пригнічують випуски новин українською мовою. Обурює те, що новинні сюжети просто перекладають з російської, при цьому припускаються багатьох помилок, неправильно ставлять наголоси. Та й україномовні новини - ще далеко не українські.

Безсумнівно серйозною компенсацією нездатності заповнити ефір своїм продуктом відповідно до ліцензії є так звана співпраця з телеканалом «24». У чому вона полягає, наразі не зрозуміло, адже насправді маємо звичайнісіньку трансляцію програм каналу теленовин.

Підсумкові новини повинні починатися о 19.00, але в цей час іде реклама, яка може тривати ще хвилин десять. Це непорозуміння взагалі триває постійно. Втім, якщо за рекламу в прайм-таймі беруть додаткові суми, воно цілком зрозуміле.

Відповіді на критику

Потрапила мені на очі переписка між працівниками телебачення і телеглядачкою Людмилою Колосовою. Людмила Іванівна чітко вказує дати, назву програм і допущені помилки або порушення з боку тележурналістів і дикторів. При цьому перелічує велику кількість допущених помилок при вживанні дикторами російської й української мов, вказує, як правильно варто вживати ті чи інші слова.

В одному зі звернень п. Колосова пише: 11 серпня 2008 року в програмі «НЕтихий час», присвяченій переважно висвітленню російських культурних подій, зокрема діяльності актора Гришковця, журналістка Наталя Альчикова звинуватила Грузію в агресії, геноциді, тобто вторувала російським телеканалам. Сама ж п. Альчикова зізнається: «Ми формуємо суспільну думку». Тобто журналісти, монтуючи у свідомість телеглядачів масу стереотипів, чудово розуміють свою роль, у тому числі й у результатах виборів, нехай навіть ці результати більше схожі на діагноз. Чому ж ані керівництву, ані журналістам не робити це з позицій української держави, яка фінансує телерадіокомпанію? Чому в цій програмі вкрай рідко можна побачити діячів української культури?

Глядачка критикує й нагнітання журналістами державного телебачення ситуації навколо неіснуючої заборони російських телеканалів.

Не можна не звернути уваги на відповідь генерального директора СРДТРК Олександра Скрипниченка від 13.02.2009 р. на лист п. Колосової від 16.12.2008 р. Насправді текст на двох аркушах слово в слово є прес-релізом телерадіокомпанії від 27.02.2009 р., опублікованим на сайті «Українське життя в Севастополі». Цей документ поширювався під час пікетування ТРК місцевими антидержавними партіями.

У листі від 13 травня 2009 р. Людмила Колосова пропонує припинити цензуру на каналі, бо редактори, що приймають дзвінки під час прямого ефіру, попередньо вимагають «сформулювати питання», дискримінаційно не надають слова носіям української мови, ображають їх неповагою до державної мови. Відповіді на цей лист поки немає.

Немає сенсу говорити про заходи, яких можна було би вжити після зауважень, - ситуація залишається незмінною. У відповідях столичних начальників і місцевих керівників, яким по-радянськи пересилають листи для реагування, «розділяють тривогу», кажуть про якусь відповідальність (яка так ніколи й не наступає), «дякують за небайдужість», пропонують «на громадських засадах співпрацювати й допомагати виправляти мовні неточності».

Практично кожна програма місцевого телебачення має вади. Ось одна із загальних. Горезвісні 75% українського мовлення насправді являють собою узяті в лапки формальними вступом і завершенням зіпсованою українською мовою російськомовні програми заслужених журналістів України. Тон тут задає п. Скрипниченко, який сам чудово володіє українською. Звітують же телевізійники як за якісну програму державною мовою. Не помічає такого стану і представник Національної ради.

І ще трохи про відповіді на критику. Пам'ятаю, як років 13 тому у відповідь на критичну статтю в газеті «Флот України» Севастопольське телебачення розродилося 3-хвилинним сюжетом про те, що їх не можна критикувати. Сувора мова з екрану не стосувалася суті критики, супроводжувалася похмурим безлюдним відеорядом. «Ввижається йому тут і там обмеження незалежних і самостійних інтересів», - виправдовувався диктор. Найвеселіше в цьому спогаді те, що через 2-3 тижні під цей самий відеоряд було підкладено бравурну музику і текст, що славословить телерадіокомпанію. Тобто, маємо приклад чарівної сили телебачення і підтвердження підозр у шаманстві.

Таким чином, стан із реагуванням на критичні зауваження роками характеризується прислів'ям: «А Васько слухає та їсть».

Про пікет 27 лютого 2009 року теж можна сказати кілька слів. У розмові з проросійськими протестантами і журналістами генеральний директор СРДТРК Олександр Скрипниченко сказав, що умови ліцензії, отриманої компанією в Нацраді, «створюють певні проблеми і журналістам, і глядачам». На його думку, квоту обов'язкового україномовного мовлення для Севастополя можна було б знизити з 75 до 50%, і СРДТРК готується подати відповідні документи в Нацраду. «Що мене дивує: протестувати тут бажають багато хто, а звертатися в Нацраду зі скаргами охочих немає», - сказав заслужений журналіст України п. Скрипниченко. Як можна розцінювати таку пропозиція державного службовця? Це підбурювання чи загравання з агресивними маріонетками?

Друге віртуальне обличчя телеканалу теж пригнічує

Кілька років тому з'явився офіційний сайт СРДТРК в інтернеті, що являє собою простенький ресурс із мінімумом інформації. Незважаючи на те, що ТРК є державним утворенням, немає української версії веб-сторінки, що можна вважати моветоном для такого ЗМІ. Довідка про компанію навмисне не містить переліку всіх керівників, отже - є упередженою й необ'єктивною. Викликає розчарування відсутність інформації про діяльність творчих працівників.

Нерегулярна публікація 1-3 новин на день, відсутність оновлень, відсутність заявлених у меню матеріалів, знищення форуму - кому ж приємно читати критичні зауваження глядачів про свою роботу, - усе це призвело до критично малого числа відвідувачів сайту. Розчарування чекає того, хто натисне на кнопку «Радіо» - про редакцію нічого не написано, а програма передач на провідному радіо розміщено ще лютнева.

Знаковим для «українського» державного ЗМІ є наявність на сайті стрічки новин від РІА «Новости». Навряд чи хтось примусив зробити такий сервіс - такі переконання. Крім відомих гіпербол і парабол російських журналістів, яких популяризують севастопольські телемалороси, у цьому можна помітити й той факт, що ні для керівництва, ні для журналістів Севастопольського телебачення ніякі могутні вітчизняні агентства не є авторитетними. Комічно при цьому виглядають і новини севастопольського життя московськими очима.

Мовна війнонька

Можна зрозуміти щогодинну війну з Україною й українською мовою, яку ведуть телеканали НТС і НК. Вони вірні заповіту Бєлінського: «Ми, москалі, дещо горді, а ще більш ледачі, щоб примушувати себе до розуміння краси малоросійського наріччя». Можна зрозуміти стару гвардію Севастопольського ТБ, яка з принципу не хоче вимовити жодного слова по-українськи. А якщо і вимовляють, то обов'язково перекручують.

Але як зрозуміти журналістів і керівників державного каналу, що ведуть війни проти державної мови? Ці жалюгідні (але шкідливі) потуги пана Скребця яскраво описав Ігор Лосєв у газеті «Флот України» у №№25, 27, 33 за 2009 рік у статтях «Телевізійне україножерство в Севастополі продовжується», «Ескалація українофобства на севастопольському телебаченні?» і «Чи личить державному телебаченню нацьковувати громадян на державу?».

Чи державна така позиція керівництва телеканалу і журналістів, Олександре Анатолійовичу?

А ще прислухалися б, про які події говорять ведучі в історичній рубриці програми «Севастопольські зустрічі» - там узагалі не представлено дат і особистостей української історії. Чи не на московських сайтах черпають цю інформацію?

Хто кульгає, той іде?

«Нам 18», - повідомляє ось уже кілька днів логотип на телекартинці Севастопольського телебачення. Зрозуміло, не ювілей, а банальне порівняння з людським віком і повноліттям.

Згадаймо, скільки спойлерів, скандальних персонажів і пройдисвітів пройшло (і проходять) через розмножувальний екран цього телеканалу; аж з'являється думка, що для таких типчиків спеціально створено інформаційні щілини, крізь які пролазили б відверті вороги держави. Умови для п'ятої телеколони - як для мух у тропіках - найсприятливіші, для них немає жодних перешкод. Злість бере, коли телетрибуну надають неадекватам і напівблазням, здатним на образи в прямому ефірі. І п. Скрипниченко продовжує їх запрошувати в ефір, ну прямо як Савік Шустер!

Це так дратує критиків, що від них пролунали радикальні пропозиції просто закрити телекомпанію за таку діяльність або закрити, почистити, а потім відкрити (за Маяковським). Звісно, такі пропозиції нездійсненні.

Адже не викликають рекламацій матеріали Володимира Ілларіонова, Ірини Катвалюк, Ангеліни Бабінової. Соціально важливі короткі програми Лариси Кужанової «Українська мелодійна» і «Спілкуємось українською». Але ось закономірність: та ж Лариса Кужанова завдає удару своїй журналістській репутації, коли запрошує у програму комуністів.

Та великою небезпекою є те, що Севастопольську РДТРК в осяжному майбутньому може бути роздержавлено й український телерадіопростір в регіоні нікому буде захищати.

А сподіватися на те, що до цього часу в усіх творчих працівників телебачення дозріє самосвідомість громадянина України, не доводиться.