Пушкін, Котовський, Япончик і 5 канал химерно й водночас органічно поєднуються у творчості, буденності й буденній творчості кореспондента 5-го каналу в Одеському регіоні Олексія Єсіна. Регіональні кормережі (1, 2) українських телеканалів плекають чимало талантів, однак багато хто з них, як-от Олексій, не поспішає на столичні пагорби, а вбачає своє покликання саме в перебуванні на регіональному рівні. Більш того, кореспондентська робота не перешкоджає Олексієві писати книжки та створювати фільми і програми - як своєрідне нервове закінчення медійного організму, він вчасно реагує на головні одеські й регіональні події, а як непересічна особистість - захоплюється історією міста, яке стало рідним, і в цьому напрямку реалізується як письменник і режисер.

Про чудове поєднання прекрасного й корисного, захоплення й роботи ТК вирішила поспілкуватися з Олексієм під час його короткого приїзду до Києва. Нас прихистив закуток книгарні «Є» поруч із автоматом із кавою, яка сяк-так пожвавлювала бесіду.

- Олексію, ваш керівник Галина Трохова змалювала вас як людину, яка крім роботи на телебаченні має кілька зацікавлень, хобі; зокрема йшлося про історію...

- Окрім телебачення? Так, я захоплююся історією, але захоплення моє безпосередньо пов'язане з телебаченням, адже ще 2003 року в Одесі я втілював власний історичний проект. Хоча я не історик за освітою, мені просто подобалася ця тема. Так сталося, що архівні матеріали, дуже цікаві й рідкісні, самі пливли мені до рук, тому я почав працювати саме з історією - створювати історичні проекти й програми.

- Що це був за проект? Історична програма?

- Це був російськомовний проект для одеського телебачення, який мав назву «Время назад». Його героями були Михайло Вінницький - Мішка-Япончик, Григорій Котовський, Лейба Бронштейн - Лев Троцький, а також інші цікаві персоналії.

- На цьому захоплення історією вичерпалося?

- Ні, звісно, ні. Просто був певний контракт на півроку, за півроку ми виготовили 27 різних проектів. Кожна програма тривала півгодини, герої були дуже-дуже цікаві й різноманітні. В принципі, після цього історією я не припинив займатися, хоча більше двох років не працював на телебаченні. В цей час я писав історичний роман.

- О... Яку він має назву?

- Він ще не має остаточної назви, навіть робочої. Я почав його писати як сценарій до фільму, але врешті почав вимальовуватися роман. Наразі він так і не вийшов друком, за ним не було знято фільм - гадаю, все попереду. Але праця цікава, не прив'язана до жодного головного героя, а більше присвячена духу епохи - останнім 100-200 років життя Одеси. Серед іншого я намагався відтворити тодішні реалії сучасними виражальними засобами.

- Але телебачення... Мені здається, воно засмоктує «на смерть», тобто якщо ти вже там, то там.

- Засмоктує. Тому після написання роману я й повернувся. Бо якщо піднімаєшся якимись сходами, спускатися назад не дуже хочеться.

- Дивно, ви робили такі проекти - і тепер на посаді власного кореспондента...

- Я й продовжую окрім 5-го каналу працювати над своїм історичним проектом і займаюся розробкою іншого сценарію - хочу поглибити його та охопити якнайбільше осіб і подій. А що стосується посади кореспондента, можу сказати, що не розумію, чому до регіональних кореспондентів таке ставлення. Мовляв, вони напівпрофесійні, невдахи... Зовсім ні! Це професійні люди, які просто з якихось причин не хочуть покинути рідне місто чи місто, де вони мешкають наразі. Не всім бути в Києві, не всім працювати в Києві.

- Напевно, є канали, де в регіонах працюють напівпрофесіонали, але, як на мене, це мають бути саме величини, бо регіони в нас - як середні європейські країни.

- Одещина є справді великим регіоном. Наприклад, періодично ми їдемо у Вилкове чи Кілію, а від Одеси це майже 350-400 км...

- Як ви потрапили на телебачення?

- Можу сказати просто, що для мене телебачення було випадковістю. Колись, а саме в 2003 році, доля взяла мене за руку і повела. Починав я в Росії, в Ростові-на-Дону, на каналі «СТС Южный регион». Знайшли мене випадково. Я народився в Білорусі, але до Росії поїхав з Одеси. А поїхав я туди, бо вирішив кардинально змінити життя - розлучився; так сталося, що життя закинуло в Ростов-на-Дону. Нічого й нікого там не мав - ані знайомих, ані друзів, немає до кого звернутися. Я любив малювати і як художник співпрацював з однією пітерською компанією, яка займалася розробкою креативу для автобренду. Тож я намалював їм одну з робіт, а за неї, на жаль, не розрахувалися. Так сталося, що дівчина-посередник, яка вела зі мною всі перемовини, ніби на знак вибачення каже: «А не хочеш спробувати себе в телебаченні?». Я відповідаю: «А чому б ні?». Вона порадила мені, куди звернутися, і мені відразу запропонували стати диктором на каналі РБК.

До того я взагалі не знав, що таке телебачення, що таке суфлер. Але щоб стати диктором по-справжньому, потрібно мати журналістський досвід - поїздити по зйомках, добряче пописати тексти. Власне, так я розпочав і працював більше року. Паралельно працював на «СТС Южный регион», а згодом перейшов на ВГТРК «Россия». Це південний федеральний округ, там і Чечня, і все таке інше - дуже цікавий регіон, не менш цікавий, ніж Одеса...

- А як в Одесу потрапили?

- Після початку роботи на телебаченні з'явилися глобальні плани і проекти. Зокрема, я вирішив змінити громадянство, отримати тимчасове громадянство Росії, приїхав в Одесу просто папірці якісь підписати, і так сталося, що вже на четвертий день я працював на місцевому телебаченні на каналі «Глас». Там і почався історичний проект, я залишився і вже не дуже хотілося кудись їхати, бо змінилося й особисте життя, дитина народилася, тому куди їхати, навіщо їхати?

Отож я працював над історичними проектами, їх було кілька на різних каналах. Спочатку, правда, кілька місяців працював лише власкором на К1. Цікаво, що я там фактично не писав українською, а коли я прийшов на 5 канал, писав текст спочатку російською, після чого відкривав якийсь онлайн-перекладач і перекладав. Відправляв два варіанти тексту, а потім уже регіональний редактор правив ці варіанти.

- Може, це дурниці й варто писати як хочеш? У нас, наприклад, хто хоче, пише російською, хто хоче - українською.

- Не вважаю, що це дурниці. В принципі. Коли я погодився працювати на 5-му каналі, я розумів, що є певні вимоги каналу, певний формат. На жаль, я не власник цього каналу, не шеф-редактор, щоб його змінювати :). Крім того, мені цікаво вивчати українську, до того ж, мені здається, що глядач має сам обирати, якою мовою йому дивитися новини, які канали і таке інше.

- Ви брали участь тільки в інформаційних і пізнавальних проектах, чи були ще якісь?

- Були й політичні проекти. В Одесі «Час виборів», я вже не пам'ятаю, який це рік.

- Славетний 2004-й?

- Так, 2004. Але там лише 8 днів, увечері, з шостої до дванадцятої, це був прямий ефір, запрошували гостей звичайне політичне ток-шоу на місцевому рівні.

- Ви мали якісь політичні симпатії?

- Ні, жодних політичних симпатій чи антипатій в мене не було і немає й досі. Але доводиться за когось голосувати.

- В час кризи багато каналів звузили регіональне представництво. У вас такого не було? Ваш корпункт не «укрупнили»? Не стало більше роботи?

- Роботи? Ні, напевно. Тобто ми не беремо на себе зобов'язання по інших регіонах. Одещина настільки велика, що роботи там вистачає.

- Чи маєте вимоги щодо кількості сюжетів на тиждень? Чи є тема - є сюжет?

- Кількісних вимог немає, є тема - є сюжет, причому це навіть не завжди якісь подієві речі. Є вимоги щодо якості сюжетів, самих текстів. Одразу це відчуваєш, коли телефонує один із чотирьох редакторів і починає ставити запитання щодо твого закадрового тексту. Тобто одразу розумієш, що щось не так - людина, яка вперше бачить твій текст, не розуміє, про що йдеться, і тобі треба коригувати його, змінювати.

- Теми для сюжетів - це ваш вибір, ніхто не нав'язує?

- Не тільки мій. Якщо якась гіперподія, про це розповідають усі телеканали, всі інформаційні агенції, всі інтернет-видання, тоді, звісно, мені телефонують і кажуть: «Олексію, сталося таке й таке, ти чув про це? Давай зробимо це, якщо не сьогодні, то зробимо постфактум, але цікаво цю тему розкрутимо, щось вигадаємо».

- Але решту знаходите і вибираєте ви?

- В принципі так. Фактично не буває такого, щоб мені відмовляли в темах, які я запропонував. І навпаки - я ніколи не кажу «ні», хоча в мене завжди є вибір, я завжди можу сказати, що з якоїсь причини не можу зробити ту чи іншу зйомку, і ніхто мене не змушуватиме, але я ніколи не відмовляв. Тобто, наразі такого не було, що є конфлікт, є тема і ми з якоїсь причини не висвітлили це ані з боку Києва, ані з боку Одеси.

В Одесі дуже велика конкуренція, й охочих бути на моєму місці достатньо. Наскільки мені відомо, за останньою інформацією, в Одесі 36 телевізійних каналів, є кілька супутникових - наприклад, «Ок», «Страна советов», є кілька кабельних та ефірні канали. Тобто охочих попрацювати на Київ багато: для когось це певний статус, для когось - задоволення власних амбіцій. У мене ж такого не було - коли мені запропонували йти на 5 канал, я спочатку не дуже й радів, бо не вважаю себе людиною новин. Але все склалося добре - мій керівник каже, що в мене є власний текст, я пишу якось по-своєму, і це дуже добре, їй це подобається. Мені, наприклад, дуже складно писати короткі, стислі сюжети.

- Повернімося до історичних проектів. Як ви можете охарактеризувати коло історичних персонажів, якими ви опікувалися? Хто це?

- Здебільшого це ключові фігури не тільки для Одеси, не тільки для України, але і для...

- От ви називали Котовського, Япончика, але це доволі маргінальні люди, це злочинці...

- Колись ставлення до того ж Григорія Івановича Котовського було дещо іншим :)! Різні фігури були, були і звичайні люди, були й меценати. Наприклад, Маразлі Григорій Григорович, грек за походженням. Був «День перший», проект, не пов'язаний з якоюсь конкретною історичною фігурою. Йшлося про те, як одного дня румуни окупували Одесу, що вони побачили в той час, що тоді відчули мешканці Одеси, чому це сталося. Це була унікальна операція, коли радянські війська залишили місто в одну ніч - тримали оборону, і після цього просто пішли з міста на Севастополь. Що відбувалося в ті часи в місті - це цікаво.

Був ще проект, який мав за назву цитату - «Приговоренные неудовольствия не выразили». В Одесі за царських часів був штатний кат на прізвище Жекмакі, він заробляв на цьому гроші, гроші чималі. Програма має таку назву тому, що мені до рук потрапив документ за підписом цього Жекмакі. Річ у тім, що він усім, хто йшов на страту, пропонував заповнити своєрідний формуляр - написати останні побажання, зауваження і таке інше, і коли цих побажань і зауважень не виявлялося, він писав: «Приговоренные неудовольствия не выразили», гарненько так... Страта ж відбувалася за допомогою так званої пенькової краватки, тобто удавки.

- Але Одеса ще була осередком декабристів, потужним центром ідиш-культури й українського руху, там мешкали греки, заслані росіянами поляки, зокрема там писав Міцкевич. В оцих площинах плануєте працювати?

- Так, греки, юдеї... Не можна сказати, що в мене повністю персоніфікований проект, я розглядаю ситуації взагалі...

- Тобто те, що вам потрапляє до рук, ви тягнете за ниточку?

- Так. Дивлячись на одну людину, одну яскраву особистість, можна побачити все. Чому Одеса така славетна, чому всі кажуть «одеський гумор»? Хто знає природу цього гумору, хто знає його історію, звідки такий гумор? Хто на початку формував Одесу, що це було за місто? Так, Катерина II підписала указ, мовляв, бути порту, а після цього бути місту. Почалося будівництво порту - і почалося формування цього міста. З чого воно почалося? Комусь потрібно було його формувати, але хто це робив? Були певні категорії громадян і городян - власне, тоді ще діяло кріпосне право, тобто це були каторжники-втікачі, злодії, кріпосні, військові у відставці і, звісно, іноземні авантюристи, люди, які випробовували фортуну. Вони приходили сюди й отримували земельні наділи, паї на півдні Новоросії, брали участь у певних військових операціях - таких прикладів чимало...

- Не маєте бажання вийти за межі силового поля Одеси?

- Звісно маю! Тут прийдуть на допомогу й мої попередні історичні проекти. Я вже мав переговори про співпрацю з компанією «Редмедіагруп». Є канал «365», виключно історичний, на супутнику НТВ. Ми вже вели з ними переговори.

- Це буде те, що цікаво росіянам?

- Ні, чому росіянам? Я наразі не думаю навіть про те, щоб робити щось про УПА чи якісь подібні речі. Мені здається, є ще стільки тем, краще про Голодомор...

- Він зачепив Одесу?

- Звісно.

- Коли плануєте проект, чи постає питання, що якась персона буде цікава на більший ринок, а інша - на локальний, приміром, тільки на український?

- Я не стояв перед якимось вибором. Мені здається, коли я обираю тему, це не просто так - прочитав якісь факти, і все. Ці теми визрівають роками.

- Що плануєте робити далі?

- Знімати кіно. Художнє. Причому не обов'язково за власним твором і не обов'язково саме за романом, про який я розповідав.

- А документальні фільми?

- Зараз я паралельно розробляю сценарій однієї документальної стрічки, історичної.

- А галерея портретів яка?

- Сімха Янкель Гершев Блюмкін - Яків Блюмкін. Це та людина, яку в фільмі «Сергій Єсенін» грав Гоша Куценко, якій було приписано вбивство Єсеніна в готелі «Англетер». Це той самий чекіст, той самий троцькіст, та сама права рука Лейби Бронштейна - Льва Давидовича Троцького. Йтиметься і про його сім'ю, там дуже цікава історія - в 20-му чи у 21-му році, я точно не пам'ятаю, його брат був журналістом місцевої газети. Виникла сварка, і він застрелив свого колегу через чергу на друкарську машинку. І взагалі це яскрава особистість, яка могла вбивати просто так і не боялася. Але дуже боялася за себе, боялася не смерті, а...

- Важкої смерті?

- Радше смерті від хвороби. Тобто боявся комах, тарганів. Я хочу спробувати екранізувати все це. Це має бути доволі моторошно. Хочу зробити так, щоб людина заскакувала на стіл!

Ненадовго запанувала тиша, яку заповнював шелест сторінок у руках читачів книгарні та булькання апарату, який псує каву. Олексій перервав мовчанку несподівано:

Как пример могу рассказать короткую историю из моего романа. В романе, как в художественном произведении, конечно, есть доля вымысла, но основанного на определенных исторических параллелях. Это, наверное, как сценарий к фильму «Есенин» - пусть спорят, как говорится, было ли это самоубийство, убийство и т. д.

Так вот, в 1823-24 годы Пушкин был в Одессе. В музее-квартире имени Пушкина, которая располагается на одноименной Пушкинской улице, сохранилась его переписка. Когда-то эта улица называлась Итальянская, а музей-квартира просто была гостиницей, в которой Пушкин снимал номера. Дело в том, что он был игроком - об этом свидетельствуют его письма к родным в Петербург и друзьям с просьбой одолжить денег. Он их тратил, естественно, не только на женщин, но и на игру в казино. Для чего он хотел играть - другой вопрос, есть сведения, что он хотел покинуть Российскую империю и уплыть в Турцию. На Ланжероновской, неподалеку от Оперного театра располагалось казино, а Пушкин жил в нескольких кварталах оттуда. По дороге между этим казино и гостиницей, где он снимал квартиру, был дом генерал-губернатора - того самого Воронцова, о котором так много говорят и роман с супругой которого Елизаветой Ксаверьевной Воронцовой многие приписывают Пушкину. Романа не было, я, по крайней мере, в этом убежден, нет оснований предполагать, что была какая-то интимная связь, духовная - может быть, интимная - вряд ли. Одесса освещалась конопляным маслом, и в принципе это была достаточно дорогая затея. Балы тогда в Одессе, естественно, были платными, и как раз во время пребывания Пушкина проходили достаточно часто. Легко представить, как в тот день, в очередной раз проигравшись в пух и прах, Пушкин выходит из казино, за ним, тяжело скрипя, закрывается дверь, и он идет по направлению к Дерибасовской со своей тростью с собачьей головой (речь идет о серебряном набалдашнике, впоследствии эта трость принадлежала Мишке-Япончику). Повернуть сразу в гостиницу он не может, потому что по дороге нужно проходить мимо этого единственного светлого пятна на улице - дома губернатора, где проходит бал, но там его видеть не захотят, да и денег у него, чтоб зайти на паркет, нет. Поэтому он поворачивает в другую сторону на пересечении Ришельевской и Дерибасовской, идет в другую сторону, буквально несколько шагов к дому знаменитого в Одессе архитектора Франца Фрополли. Тогда там как раз на первом этаже располагался небольшой оружейный магазинчик немецкого оружейного мастера Карла Ульриха. Представьте ситуацию: в который раз пролетка делает крутой разворот, колесо отскакивает от пролетки, движение спиц колеса напоминает ускоренный бег часовой стрелки, Пушкин поднимает взгляд на табличку номера дома. Понятно, что он был известным дуэлянтом, а если там было оружие, оно его привлекало. К слову, тогда как раз появились все эти новые виды пистолетов, это было мега! И вот он стоит у витрины, дальше идет чистая нумерология, но нумерология соответствующая историческим фактам на все сто процентов! Дело в том, что дом на Дерибасовской под номером 13, на пребывание в Одессе Пушкину отведено судьбой 13 месяцев, ровно через 13 лет на Черной реке он получит пулю из пистолета, сделанного этим самым дрезденским мастером Карлом Ульрихом. Вот такой роковой перекресток.

Фото Яни Новоселової