Мексика з тих країн, що часто асоціюється зі злочинністю, мафією та корупцією на всіх рівнях. Яскравий приклад: коли у Мексиці закладали нинішню політичну систему, за основу взяли президентську модель США, додавши одну суттєву зміну. Мексиканці обирають президента на довший термін, але – тільки на один. Переобрання бути не може. Мотивація конституціоналістів базувалася на місцевій політичній культурі: мовляв, за один термін президент стане настільки корумпованим, що можливості переобрання просто не має бути. Простіше кажучи – корупція в повітрі. Закономірно, що за таких умов вільна преса виникнути просто не могла.

 

Одразу зазначимо, що зараз не можна говорити про повну свободу та непідкупність мексиканської преси. У рейтингу медіа-хабарництва Інституту зв’язків з громадськістю Мексика випереджає Україну на дві позиції. У цьогорічному рейтингу свободи преси, складеному «Репортерами без кордонів», відзначають зростання насильства та кількості злочинів проти журналістів. Тобто вони пишуть те, що не подобається владі. А це вже багато означає.

 

Зміни, які відбулись у мексиканських медіа від початку дев’яностих років, – разючі. За два десятиліття мексиканська преса (йдеться про друковані ЗМІ) пройшла не один етап розвитку, розподілу та прийняла нові стандарти якості та журналістської етики.

 

Але на початку 90-х свободи слова у Мексиці просто не було. ЗМІ прямо та опосередковано фінансувалися виключно державою, вона ж була основним рекламодавцем. За низької зарплатні журналісти відверто брали хабарі та готові до публікації матеріали. До того ж, не йшлося про пошук та збирання інформації.

 

Першим виданням, яке розпочало проводити власні розслідування та суворо заборонило своїм журналістам брати хабарі, була газета Zeta, заснована 1987 року. Її редактор Хесус Бланкорнелас ініціював розслідування резонансних політичних убивств та зв’язків влади зі злочинними угрупованнями. Після численних попереджень та погроз його застрелили. Ціною свого життя він показав приклад того, що журналістика може бути іншою – чесною та незалежною.

 

У тому, щоб мексиканська журналістика все ж стала чесною та непідкупною, велику роль відіграв Альберто Гарза. Це головний редактор двох видань: El Norte у Монтерреї та Reforma у Мехіко. Перше його видання, «Ель Норте», успішно існувало у провінції, мало великий наклад і не користувалося увагою влади, оскільки не вважалося достатньо впливовим. У столиці ж чесній незалежній газеті було би значно складніше. Тим не менше, редактор та видавець «Ель Норте», Алехандро та Родольфо Хунко де ла Вега, вирішили ризикнути і заснували «Реформу».

 

За матеріалами Комітету захисту журналістів (www.cpj.org), заснована 1993 року «Реформа» свого часу здійснила справжню революцію у мексиканських друкованих медіа, особливо у столиці. Це перше столичне видання, чия редакційна політика не підтримувала жодну політичну позицію. Її не продавали у мережі газетних кіосків, оскільки ця мережа розповсюдження належала державі. І найважливіше – власники з останніх сил платили журналістам високу зарплатню, щоб вони могли гідно жити без хабарів можновладців. Тоді це видавалось як мінімум дивацтвом з боку видавця.

 

Відтак головним замовником матеріалів у медіа була держава: уряд платив журналістам за потрібне висвітлення тих чи інших подій, а також був єдиним великим покупцем рекламних площ. За таких умов слід було розуміти: шансів вижити в опозиційного видання майже не було.

 

Коли було прийнято рішення відкрити газету у столиці, оголосили великий набір журналістів. До співбесіди запрошували 3500 журналістів. Основною вимогою була молодість та недосвідченість: Гарза був категорично проти людей із досвідом роботи в інших виданнях із «поганими журналістськими звичками».

 

З цієї великої кількості журналістів обрали найкращих, для яких організували двомісячне навчання, а потім – місячне стажування у Монтерреї. Журналістам жорстоко заборонили брати хабарі та домовлятися про продаж реклами.

 

Наступним етапом було створення мережі розповсюдження, адже урядові кіоски швидко відмовилися продавати газету. Продавці скаржилися на те, що «Реформа» виходить у вихідні та свята, засуджували «американський» стиль видання: яскраві кольори, влучні заголовки та динамічну верстку.

 

Коли газеті відмовили у розповсюдженні, її вийшли продавати журналісти та інші працівники. Скоро до них долучились активісти. Але їх допомога знадобилася недовго: газету з радістю взялися продавати малі крамнички та підприємці. Вони розуміли, що у газети є аудиторія і її можна збільшувати, а це означає збільшення прибутку. І вони не помилилися. За словами Гарзи, якщо раніше 20 тисяч урядових кіосків продавали менше ніж 20 тисяч примірників, тепер 1 400 незалежних продавців щоденно продавали 60 тисяч екземплярів. Інші газети швидко запозичили стиль видання та спосіб розповсюдження, оскільки популярність видання все зростала.

 

Гарза ламав традиційні для мексиканської преси підходи: матеріали «Реформи» базувалися на фактах, а не думках та коментарях. А факти, у свою чергу, слід було наполегливо шукати: часто прес-конференція урядовця являла собою зачитування прес-релізу без права журналістів на запитання.

 

З часом у журналістиці почали вимальовуватися нові стандарти: не брати хабарів, писати правдиво та неупереджено, не підтримувати жодну політичну силу. Мексиканська преса розділилася за своєю якістю та етичними стандартами. Але усі з цих двох таборів розуміли, на чиєму боці правда і як має бути. Тому ситуація продовжує змінюватися на краще і тепер. Представники влади вже не можуть обмежуватися читанням з папірця та уникати запитань журналістів. Процес, як кажуть, пішов.

 

А все починалося з відданості професії декількох людей, а також – із їхніх продуманих кроків. Якщо перешкодою стає державна мережа розповсюдження – треба зробити свою. Якщо газета не виживе без реклами – зробити її настільки цікавою, щоб вона окуповувалася за рахунок продажів. Глобальні зміни, як завжди, починаються з перших кроків.