Не раз і не двічі мені доводиться чути про так звані західні стандарти в журналістиці. Більше того, мене дуже часто закликають (в тому числі і зі сторінок «Детектор медіа») дотримуватися їх беззастережно, як колись дотримувалися генеральної лінії партії. А різноманітні експерти бідують з приводу того, що ми через «неопановування» цих стандартів перебуваємо десь на маргінесах світової преси. Переважно таку тезу можна чути від апологетів Європи як континенту з молочними річками та чисельними берегами, на яких збувається віковічна українська мрія – вареники самі стрибають до рота, а отже Євросоюз для цих людей – завжди поза критикою.

 

Утім, попри великий стаж роботи у друкованих медіа для мене всі ці «західні стандарти» є такими ж ефемерними, як і, приміром, комуністичне суспільство чи лінія обрію – всі ці поняття віддаляються від тебе рівно настільки, наскільки ти до них наближаєшся. Немає жодних чітких критеріїв того, як їх дотримуватися і чим вони відрізняються від стандартів, скажімо, американських, азіатських чи ізраїльських. Можна припустити, що «європейські стандарти» зводяться до організації виробничого процесу і принципів викладення матеріалу. Отже, почнімо з першого.

 

Кілька тренінгів, присвячених вищезгаданим «стандартам», які мені доводилося в різні часи відвідати, створювали враження, що головна мета роботи редакції зарубіжного ЗМІ в організації виробничого ритму зводяться до стирання різниці між редакцією газети та, приміром, фастфудом. Це масова біганина клерків для розігрівання хот-догів, отриманих від інших клерків, і збування цього напівфабрикату покупцеві. Таким чином, ефективність роботи в такій конторі вимірюється швидкістю біганини в офісі «МакДональдсу», але в якому разі не якістю гамбургерів. Вона вкрай низька. І вікопомні «ляльки Гітлера», про які говорили західні канали, – не виняток, не один із численних «ляпів», які смакує вітчизняна інтернет-публіка на сайті «ІноЗМІ». Це системний недолік медійного фастфуду. Ми всі знаємо цю фастфуд-стилістику, коли статті про ту ж Україну формуються за принципом калейдоскопу.

 

«Я раніше вірила Ющенку, – каже продавщиця біляшів біля метро “Університет” у Києві, але тепер я буду голосувати за Тимошенко». Київ – столиця 50-мільйонної держави, заснованої відомим анархістом Нестором Махном, що з’явилася на карті Європи завдяки нетверезості російського президента Бориса Єльцина, – стоїть перед вибором. Сильний проросійський політик Віктор Янукович, натхненний перемогою російських військ у Грузії, намагається взяти реванш. Він молодий, сильний і акуратно причесаний. Останнім часом аналітик із Массачусетського університету Джим Макніл назвав його «по-дикому цивілізованим». Його акуратній зачісці (такі зачіски дуже популярні серед soviet criminals, що додає Януковичу авторитету серед виборців кримінального сходу України) протистоїть жіноча коса. Євроорієнтований український політик Тимошенко ходить завжди в білому. Цим вона розраховує здобути симпатії популярного в цій країні релігійного руху «Велике біле братство». «Якщо Янукович стане президентом, я піду продавати біляші біля станції метро “Університет”», – говорить вона і додає: «Хі-хі». Вона вірить у свою перспективу. Але у своїх силах певен і російський цар Владімір Путін – і так далі і тому подібне. Такі достеменні «євростандартні» пародії на тексти в західних медіа із висвітленням України вже не перший рік гуляють інтернетом. Бо серйозно сприймати цю писанину просто неможливо. А той факт, що подібні марення час від видають люди, що називаються аналітиками та консультантами провідних континентальних структур, свідчить лише про глибину і системність деградації Старої Європи у значно ширших, аніж просто журналістика, сферах.

 

Коли мені говорять про «європейські стандарти», хочеться попросити, щоби співрозмовник витягнув і поклав переді мною на стіл якусь західну газету, яка би відповідала цим стандартам, щоби я принаймні міг подивитися, що це за стандарти такі і з чим їх їдять. Наприклад, газета Sun – це європейський стандарт, чи ні? Враховуючи її типажність, очевидно, що вона має вплив на суспільну думку. Що стосується її контенту, гадаю, наші борці за «європейські стандарти» мали б його з огидою відкинути і назвати пережитком совка, принаймні, якби подібне видання з’явилося б в Україні.

 

Якщо європейський стандарт – це французский часопис Liberation, то прошу не вважати мене європейцем. Мені важко зрозуміти, чим підтримка маоїстського та кампучійського режимів, модні в цій газеті часів трохи дурнуватої «молодіжної революції 68-го року», відрізняється від заперечення Голокосту в якомусь нацистському часописі. Не кажучи вже про те, що з придбанням Liberation Едуардом Ротшильдом звідти було акуратно вичищено всіх незгодних із новою редакційною політикою журналістів. Тимчасом як подібні факти в Україні ми чомусь пояснюємо саме «відходом від європейських стандартів».

 

А яким стандартам відповідає безліч впливових американських часописів, які на підставі закупівлі Нігерією великої партії мідних трубочок малого діаметру приходила до висновку, що у Саддама Хусейна є атомна бомба? Так, в Україні також є спроби маніпулювати суспільною свідомістю, хоча це лише дитячі забавки в порівнянні з тим, що витворяють західні медіа. Принаймні, у нас цілеспрямовані медійні атаки не призводять до розв’язування якихось війн чи визнання самопроголошених республік. А всі спроби так званих політтехнологів якось вливати на суспільну думку через контент газетних та телевізійних матеріалів нівелюються вродженим умінням широких мас читачів та глядачів читати поміж рядків.

 

Західна журналістика має ще одну ваду. Між журналістом та читачем створюються дивні відносини, коли журналіст буквально нав’язує читачу свою точку зору. І жодні презумпції тут не діють. Оці всі прикметники на кшталт «терористичний президент Мілошевич», «український диктаторський президент Кучма, який забезпечував Хусейна “Кольчугами”», «символ демократичних змін в Україні Віктор Ющенко» тощо – нехарактерні для нас, де журналіст все ж таки має викласти наявну у нього інформацію, залишивши читачу робити висновки. А маніпулювання фактами, «гейт-спічі» та інші спроби якось тиснути на створення читацької думки явно засуджуються. Прихильниками «європейських стандартів» також. За визначенням європейська журналістика є дуже маніпулятивною і чимось дуже наближається за змістом до північнокорейської з її обов’язковим додаванням оціночних прикметників до прізвищ, наприклад «маріонетка американських імперіалістів Чон Ду Хван» чи «благородний антияпонський революціонер Кім Ген Чжик».

 

Якщо європейські стандарти означають те, що СNN може, наприклад, мати свою окрему службу новин в Афганістані, та й взагалі повсюди у світі – то це питання не професійної майстерності, а в першу чергу грошей, яких нам катастрофічно бракує. Тим більше, що в так званих гарячих точках на міжнародні агентства дуже часто працюють наші співвітчизники. Вони готові працювати й за меншу плату, й за формальну страховку. Ба більше: вони готові працювати й на вітчизняні медіа, як тільки у них (у медіа) з’явиться таке бажання. Гроші, ще раз гроші, та ще здорова конкуренція – ось те, що дасть можливість нам не те що дотримуватися якихось закордонних стандартів, а сформувати свої, нічим не гірші.

 

І чому ці стандарти «європейські»? Вони ж універсальні в усіх країнах світу і зводяться до кількох постулатів. Обережніше працювати з інформацією. Зважено викладати протилежні думки. Не нашкодити своєю публікацією. Не втручатися (щоправда, межа, до якої можна втручатися, є дискусійною і не може бути математично точною) у приватне життя. Не давати тиснути на себе. До речі, дуже хороші рекомендації журналістам проти тиску дав покійний Олександр Солженіцин у відомій праці «Жити не за лжею». На жаль, очевидно, через контроверсійність особи Солженіцина, цей твір не вивчають студенти-журналісти, і даремно. Та і в сучасній медійній Європі з її проблемами і комплексами (залишаю за рамками дискусію з приводу того, чи політкоректність є формою самоцензури, оскільки ця тема цікава сама по собі) він би не виглядав таким уже анахронізмом. Бездумно ж уживаючи слова «європейський стандарт журналістики», який ми ліпимо, немов би штемпель до будь-чого, ми забуваємо відомий вислів Конфуція: якщо назва неправильна, то й зміст їй не підпорядковується. Давайте все ж таки хоча б самі для себе навчимося називати речі своїми іменами.