На початку року Національна рада з питань телебачення та радіомовлення почала реєструвати ютуб- і тікток-канали як нелінійні медіасервіси. Хоча раніше регулятор мав іншу практику й такі ресурси реєстрували як онлайн-медіа. І навіть зараз у затвердженій самій же Нацрадою заяві на реєстрацію онлайн-медіа потрібно вказати його вид, і в переліку вказано: вебсайт, портал, портал новин, публічна сторінка у соціальній мережі (назва мережі), канал у відеохостингу (назва відеохостингу, канал у месенджері (назва месенджеру) тощо.

При цьому реєстрація онлайн-медіа є добровільною. А от аудіовізуальних медіа (куди належать нелінійні медіасервіси) — обов’язковою. Такі суб’єкти мають право розпочати роботу лише з дня реєстрації. Тобто вони не мають право працювати, поки не зареєструються, а далі мають протягом 10 днів проінформувати Нацраду про початок мовлення.

Нещодавно, за інформацією виконавчої директорки Інституту масової інформації Оксани Романюк, Нацрада розіслала деяким регіональним представникам, а ті, своєю чергою, регіональним медіа, вимоги реєструвати кожну свою платформу в соцмережах як окреме аудіовізуальне медіа, під загрозою штрафів.

У своїх поясненнях на початку року Нацрада звертала увагу, що якщо виявлено, що суб’єкт у сфері онлайн-медіа на цьому ж обліковому записі веде діяльність аудіовізуального медіасервісу без реєстрації, то це вважається грубим порушенням відповідно до пункту 10 частини четвертої статті 110 Закону та є підставою для застосування заходу реагування у вигляді штрафу. У випадку реєстрантів штрафи вираховують за кількістю мінімальних зарплат: від 5 до 40 (40—320 тис. грн) — за значні порушення та від 10 до 75 (80—600 тис. грн) — за грубі порушення. Втім наразі прецедентів таких штрафів немає.

«Детектор медіа» опитав представників ринку, депутатів і юристів про практику реєстрації Нацради, й поставив їм наступні запитання:

— Як ви оцінюєте цю практику регулятора, а також різку зміну підходів до реєстрації на початку цього року? Які причини такої різкої зміни? Чому його не почала Нацрада використовувати від початку?

— Чи дійсно цей підхід є єдиним, що випливає з закону «Про медіа»?

— Чи доцільно, поки орган співрегулювання не створив критерії онлайн-медіа, Нацраді на свій розсуд визначати, чи належать акаунти або канали у соцмережах до онлайн- чи аудіовізуальних медіа (і відповідно, реєстрація для них є добровільною чи обов’язковою)?

— Чи, на вашу думку, достатніми є для цього критерії регулятора? Як регулятор має погодити питання та критерії реєстрації з медійною індустрією?

Також «ДМ» звернувся з запитаннями до регулятора і сподівається на відповіді.

Ярослав Юрчишин, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова:

Нацрада як національний регулятор повинна мати чіткі критерії роботи з різними типами медіа. Це вимога закону. Тому роботу медіа з використанням соціальних мереж Нацрада точно має випрацювати. Відтак активність регулятора в цьому напрямку цілком логічна.

Тепер щодо термінів і ролі консультацій із ринком щодо цього питання. Спитавши представників Нацради, чому саме зараз вони почали міняти підхід, я отримав два пояснення, які звучать цілком логічно. По-перше, з 2023 року, тобто з часу зміни медійного законодавства, з обмеженою спроможністю через нестачу фінансування та кадрів під час війни, Нацрада концентрувалася на більш зрозумілих напрямках, а нові (онлайн, платформи) вирішила проаналізувати, коли буде напрацьована практика. І тут приклад добровільності реєстрації онлайн-медіа показав доцільність цього підходу. Пригадую, які були страхи, що це стане підставою втручання, цензури. Не стало.

По-друге, активізація нашого євроінтеграційного треку. Країни ЄС теж шукають форми взаємодії з медіа у соціальних платформах. І, звісно, кожна країна має свої умови і підходити. Найкращий шлях — мати свої, дієві підходи, ніж чекати, поки їх вам запропонують, а вони можуть не спрацювати. Польща, яка вирішила відмовитися від прийняття європейського DSA (Digital Service Act) тому приклад. Тому, маючи практику, аналізуючи європейські стандарти, Нацрада запропонувала свої пропозиції. Ймовірно, на цьому етапі потрібно було краще долучити ринок, оскільки закон дає всі підстави для цього.

Є органи співрегулювання, як у сфері онлайн, так і в аудіовізуальній сфері. Цілком логічно, що від них варто було чекати пропозицій, в ідеалі — узгоджених. Наскільки я розумію, робота над цим триває. І в цей момент регулятор вирішив (бо це його сфера відповідальності) запропонувати своє бачення. Чи воно ідеальне? Навряд. Чи використовує його Нацрегулятор карально? Ні, бо жодного штрафу немає і, переконаний, не буде, поки практика не стабілізується (у моїх розмовах із представниками Нацради це зараз загальний підхід). Звісно, у нас існує презумпція сприйняття того, що держава впроваджує щось тільки заради тиску на ринок. Та, як у випадку з онлайн-медіа, цього не сталося. Думаю, і цього разу страхи перебільшені.

І під кінець. Я знаю, що в органі співрегулювання щодо онлайн-медіа помінялися керівництво, і воно зараз більш активне. Я дуже сподіваюся, що позиція ринку буде не лише почута, а й вплине на остаточні варіанти регулювання. Бо ми всі зацікавленні в тому, щоб наше інформаційне поле було захищене від російської чи іншої дезінформації, а відтак могло мати вплив, коли пропагандисти намагаються використати соціальні мережі проти нас, називаючи себе медіа. Ми як Комітет не бачимо ні в представників регулятора, ні в представників ринку лихих намірів. Просто погляд на виклик із різних опцій, що природно. Якщо сторонам потрібен незалежний майданчик — Комітет з питань свободи слова завжди готовий стати таким. Маємо навчитися співдіяти та довіряти один одному, щоб посилювати нашу стійкість у час війни та євроінтеграції.

Микита Потураєв, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики:

Мій коментар буде дуже короткий. Нацрада намагається привести практику реєстрації до норм європейської регуляції. Закон «Про медіа» приймався тоді, коли ще не було Європейського акту про свободу медіа (EMFA). Тому я всім раджу уважно читати EMFA і розуміти, що до кінця року ми маємо зобов’язання імплементувати цей акт. Тому хто б що собі не хотів — буде так, як в EMFA. Звісно, ми робитимемо все, щоб було мінімум незручностей. Але врешті решт буде так, як в Європі, а не так, як ми хочемо. Європейська регуляція така, вона теж у процесі вдосконалення. Я говорив із головами робочих груп з імплементації EMFA і там усе дуже просто: Нацрада так і має реєструвати аудіовізуальні медіа без використання радіочастотного ресурсу відповідно до європейської регуляції.

Штрафи Нацрада, наскільки я розумію, наразі не збирається застосовувати. Але медіа мають потихеньку реєструватися. Коли ми приймемо закон про імплементацію EMFA, взагалі не буде жодних питань. Усі ті, хто зараз зареєстрований, інакше повинні будуть перереєструватися.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інститут масової інформації:

Я оцінюю цю нову практику Нацради як проблемну. Навіть не стільки через сам факт реєстрації ютуб- чи тікток-каналів як нелінійних аудіовізуальних медіасервісів. Якщо канал справді є самостійним відеомедіа, має власну редакційну логіку, власний каталог програм і відео є його основним продуктом, він має окремий редакційний контроль тощо — така класифікація може мати сенс. Та й те, потрібні зміни до законодавства, бо чинне не враховує особливостей медіапослуг, що надаються через інтернет. Проблема в тому, що Нацрада фактично змінила підхід до цілого сегмента ринку без зрозумілих критеріїв, без публічного пояснення, без консультацій і без перехідного періоду. Для регулятора це може виглядати як усього лиш уточнення практики, але для медіа це серйозний виклик. Те, що вчора було добровільною реєстрацією онлайн-медіа, сьогодні може стати обов’язковою реєстрацією аудіовізуального медіасервісу з ризиком санкцій, повідомленням за 10 днів до початку мовлення, різким збільшенням штрафів тощо.

При цьому сама Нацрада тривалий час своїми ж формами й практикою давала ринку сигнал, що публічна сторінка в соцмережі, канал у відеохостингу чи месенджері можуть бути онлайн-медіа. Редакції будували свою цифрову присутність, виходячи саме з цієї логіки. А тепер їм фактично кажуть: ні, кожен ваш цифровий канал — це окремий медіасервіс, давайте окрему реєстрацію, окремий збір, окрему відповідальність. Тобто держава спочатку створює невизначеність, потім сама її по-новому тлумачить, а потім може ще й карати ринок за те, що він не вгадав актуальну інтерпретацію регулятора.

Для мене ключове питання тут — де межа між власне окремим медіасервісом і каналом дистрибуції. У сучасній редакції відео, текст, аудіо, стрими, соцмережі й месенджери часто є частинами однієї мультимедійної роботи під єдиним редакційним контролем. Якщо медіа має сайт і кілька платформ для поширення контенту, це не означає, що воно раптом перетворилося на п’ять окремих медіа. І точно не можна прогалини законодавства або відсутність критеріїв компенсувати дивною бюрократією, змусивши редакції реєструвати все, що рухається, як окремий медіасервіс.

Окремо хочу зазначити що Україна має зобов’язання імплементувати EMFA, це європейське медійне законодавство, до кінця цього року. І вже зараз очевидно з дискусій у робочих групах, що логіка EMFA точно проти автоматичного дроблення одного медіа на десятки окремих медіасервісів. Навпаки, EMFA визначає медіасервіс через редакційну відповідальність, основну мету послуги й організацію контенту, а не через технічний майданчик, на якому цей контент поширюється.

Тож такий підхід Нацради — це не єдине можливе прочитання закону. Закон «Про медіа» не містить чітких критеріїв розмежування між онлайн-медіа та нелінійним аудіовізуальним медіасервісом у випадку цифрових платформ. Саме тому одна й та сама ютуб-сторінка може бути кваліфікована і так, і інакше, залежно від того, хто і як інтерпретує закон. Це не сила регуляторної позиції Нацради, це слабкість нормативної бази. І якщо підхід неоднозначний, застосовувати санкції на його основі неприпустимо, на мою думку. Якби цей підхід справді однозначно випливав із закону, то чому Нацрада тоді не застосовувала його з 2023 року, коли закон набрав чинності? Відповідь очевидна. Це не було очевидним тоді й не стало очевидним зараз. Закон не змінився, змінилася його інтерпретація Нацрадою.

Тут також знову важливо пам’ятати що Україна має узгоджувати своє медійне законодавство з EMFA. А європейське право працює не так, що держава бере найжорсткіше можливе тлумачення і впроваджує його. Європейський підхід — це насамперед пропорційність і оцінка реальної природи послуги. Якщо відео є частиною мультимедійної діяльності онлайн-медіа, а не окремим самостійним каталогом аудіовізуальних програм, то автоматична перекваліфікація такого каналу на окремий аудіовізуальний медіасервіс є щонайменше дискусійною.

Тому Нацраді недоцільно на свій розсуд визначати, чи належать акаунти чи канали у соцмережах до онлайн- чи аудіовізуальних медіа (і відповідно реєстрація для них є добровільною чи обов’язковою), поки орган співрегулювання не створив критерії онлайн-медіа. Саме тому ми й закликаємо до мораторію. Орган співрегулювання у сфері онлайн-медіа працює над критеріями класифікації онлайн-медіа, це складна і принципова для нас робота, яка потребує часу, консультацій, зокрема з нашими європейськими колегами. В нас є вже кілька драфтів таких критеріїв, але вони поки не погоджені остаточно, процес триває. До речі, Закон «Про медіа» прямо передбачає, що критерії класифікації онлайн-медіа визначає саме орган співрегулювання, а не Нацрада. Тобто Нацрада все ж діє поза межами своїх повноважень, коли розсилає повідомлення регіональним медіа про те, що якась медіапослуга тепер уже не є онлайн-медіа, а є чимось іншим. Співрегулювання саме для того і було створене, щоб складні питання, які потребують розуміння реальної роботи медіаринку, вирішував не одноосібно один державний орган, а вся медійна індустрія. Тому, поки орган співрегулювання не затвердив відповідні критерії, у Нацради немає належної правової підстави для кваліфікації цифрових платформ медіа як нелінійних аудіовізувальних медіасервісів і, відповідно, для застосування санкцій.[1] [2] [3] 

Хочу окремо наголосити, що європейська модель медіарегулювання не зводиться до формального посилення контролю. Імплементація EMFA в українське законодавство, навпаки, має привести українське регулювання до більшої правової визначеності, пропорційності й захисту медіаплюралізму. Саме тому зміна практики реєстрації має відбуватися через погоджені критерії та перехідний період.

Отже, спершу потрібен мораторій на перевірки і санкції до завершення роботи над критеріями чи до внесення змін в законодавство. Другий крок — це бажання чути медіасферу та шукати шляхи порозуміння, а не ставити всіх просто перед фактом і вирішувати замість медіа, хто вони. Третій крок — це самі критерії, які мають чітко закріпити ключове розмежування між окремим медіасервісом і дистрибуційним майданчиком медіа. В нашому драфті критеріїв ми прописали тест, який передбачає, наприклад, оцінку ролі єдиного редакційного контролю, основну мету, інші ознаки. До речі, показово, що проблема значною мірою розв’язується в межах чинного закону. Стаття 63 ЗУ «Про медіа» вже зараз дозволяє реєструвати кілька технологій надання медіасервісу однією заявою, тобто логіка «одне медіа, багато майданчиків» уже закладена у законі. Перешкода не в законі, а у внутрішніх документах Нацради, які цю логіку блокують. Змінити підзаконні документи регулятора значно простіше і швидше, ніж змінювати закон, хоча і він потребує змін, бо медіаринок дуже динамічно розвивається. І ще одне, важливе: навіть коли ми напрацюємо й узгодимо всі критерії, має бути перехідний період після їхнього затвердження, протягом якого не має бути санкцій чи штрафів. Щоб медіа могли привести реєстраційні дані у відповідність без надмірного тиску і ризику негайних санкцій. Це стандартна європейська практика, й Україна як країна-кандидатка на вступ до ЄС має їй відповідати.

Андрій Боборикін, виконавчий директор «Української правди»:

З самого початку для мене було очевидно, що в тому вигляді, в якому законодавство виписане для цифрових медіа (в широкому сенсі), воно не може коректно працювати — занадто багато простору для субʼєктивної інтерпретації. Також велику роль має відсутність досвіду роботи з цифровими медіа — мені здається, що всі ці конфузи, коли спочатку реєстрували одне, а зараз пропонується інше, повʼязані саме з цим браком досвіду і знань практичної, а не юридичної площини. До того ж розробники закону взяли за основну європейське законодавство, яке саме по собі зараз активно переглядається і погано виконується в країнах ЄС.

Я вважаю, що загалом вимога реєструвати різні сутності окремо від однієї медійної організації не є доцільною. Наразі як ТОВ «УП МУПіа Плюс» ми маємо купу записів у реєстрі як онлайн-медіа і тепер ще й як нелінійні аудіовізуальні медіа, але це все одна організація. Логічно було б реєструватися один раз та оновлювати якісь дані в межах одного запису в реєстрі.

Мені здається, що регулятор був не готовий до того обсягу комунікації, який потребує медійна реформа і розширення регуляторного поля в бік онлайну. Зараз наче органи співрегулювання мають підготувати якісь правки та пропозиції щодо змін у межах своїх категорій, але подивимось як воно буде. Також додатково я писав у своєму блозі на цю ж тему.

Ігор Розкладай, головний експерт із медіаправа Центру демократії та верховенства права:

Мені було незрозуміло, чому з самого початку це не відбувалося. Якщо орієнтуватися на дух Директиви ЄС, то основне — це діяльність. Якщо у тебе аудіовізуальна діяльність, то яка різниця, яким способом ти постачаєш сигнал. На ютубі, на своєму сайті тощо. Тому те, що Нацрада нарешті привела це у відповідність до вимог директиви, цілком адекватне рішення. Тому що у тебе є аудіовізуальна діяльність, вона підпадає під визначення, а ти використовуєш ютуб, тікток тощо для розміщення цього контенту. Я вважаю, що реєструвати таку діяльність як онлайн-медіа з самого початку було неправильно. Бо онлайн-медіа — це безпаперова преса. «Детектор медіа» — це класичне онлайн-медіа. На цьому сайті може бути і зображення, і відео, але основна діяльність — створення саме текстів. Побутове сприйняття онлайн-медіа та визначення у законі — це не одне і те саме. Тому ця практика, на мою думку, цілком нормальна. Єдиний великий мінус — відсутність електронного кабінету. Бо умовна «Українська правда» могла б заходити у свій кабінет, позначати всі свої платформи чатбоксами та ключами. Я про це мрію. Але поки, на жаль, це питання фінансування.

Микола Типусяк, директор із маркетингу телеканалу «Еспресо», очільник Громадської ради при профільному комітеті ВР:

Різка зміна підходів до реєстрації цифрових ресурсів (ютуб, тікток) на початку року викликає занепокоєння через створення правової невизначеності. Ми розуміємо контекст: Україна та світ перебувають у стані трансформації медіаспоживання. Блогери часто мають аудиторію, що перевищує показники класичних медіа, але працюють лише за правилами платформ, тоді як зареєстровані медіа обмежені жорсткими нормами закону. Це створює певний дисбаланс, який потребує врегулювання.

Проте, на мою думку, регулятор мав би запропонувати максимально простий механізм реєстрації, використавши успішний досвід інших українських державних органів у сфері цифровізації (наприклад, через «Дію»). Ключовою метою має бути ліквідація анонімності медіа та забезпечення дотримання ними законодавства, а не створення додаткових бюрократичних перешкод. Якщо зараз з’являться десятки тисяч заявок, виникає питання: чи впорається апарат Нацради з таким навантаженням? Тому цей процес варто реалізовувати у тісній співпраці з самими платформами та через спрощення процедур.

Проблема не стільки в самому Законі, скільки в тому, що він не містить вичерпних формалізованих критеріїв, які б дозволили власнику каналу самостійно й однозначно визначити свій статус. Через це нинішня практика Нацради виглядає суб’єктивною. Регулятор не використовував цей підхід від початку, оскільки ринок довгий час орієнтувався на модель добровільної реєстрації для онлайн-медіа, і раптова вимога реєструвати кожну платформу як «аудіовізуальне медіа» під загрозою штрафів виглядає як спроба змінити правила гри без належної комунікації.

Визначення статусу акаунтів на «власний розсуд» регулятора суперечить принципу правової визначеності. До моменту, поки орган спільного регулювання не створить прозорі, зрозумілі кожному критерії, було б доцільно запровадити мораторій на перевірки та санкції щодо реєстраційного статусу онлайн-сервісів. Критерії мають бути прокомунікованими та логічними: не кожен акаунт із відео є аудіовізуальним медіа. Ми маємо прагнути ситуації, де реєстрація дає медіа захист і офіційний статус, а не є лише інструментом контролю.

Єдиний легітимний шлях — це робота через орган спільного регулювання (ОСР). Потрібні тривалі консультації з ринком, щоб критерії класифікації були зваженими та життєздатними. Будь-які вимоги регулятора мають супроводжуватися чітким перехідним періодом. Повторюся: якщо ми хочемо, щоб ринок став прозорим і медіа перестали бути анонімними, ми повинні зробити вхід у правове поле легким, зрозумілим і технологічним. Наразі немає такої гострої ситуації, яка б виправдовувала поспішну примусову реєстрацію всіх підряд без чітких правил гри.

Роман Андрейко, очільник і співвласник медіахолдингу ТРК «Люкс»:

Звичайно, Національна рада намагається діяти в рамках нового Закону «Про медіа», поступово застосовуючи його норми. Проте як виявилося, навіть цей відносно новий і сучасний закон не дає чітких відповідей на всі питання щодо того, який вид діяльності веде особа і, відповідно, яку реєстрацію потрібно пройти актору в мережі інтернет. Зокрема, це стосується і реєстрації каналів на відеоплатформах спільного доступу, таких як Ютуб і Тікток.

Наша компанія свого часу подала документи для реєстрації онлайн-медіа на платформі Ютуб (добровільна процедура), і ми навіть отримали таку реєстрацію. Проте з часом відмовилися від неї, оскільки не побачили практичної користі від цього.

Водночас із Нацради почали надходити сигнали, що незабаром усі актори, що працюють на відеоплатформах спільного користування (ютуб, тікток та інші), будуть змушені пройти процедуру обов’язкової реєстрації. І тут виникає цілий ряд питань, на які поки що ніхто не готовий дати відповідь:

Чи будь-який ютуб-, тікток-канал підлягає обов’язковій реєстрації, чи лише ті, що належать медійним холдингам, медійним компаніям (тим, які вже ведуть мовлення в теле- чи радіоефірі), або вже є зареєстрованими як медіакомпанії?

Якщо обов’язковій реєстрації підлягають усі, хто має ютуб-канал, то це, можливо, мільйони (!) юридичних і фізичних осіб. Із фізичними особами особливо складно, бо досі вони часто робили це не як бізнес, а радше як хобі. А ще частина юридичних осіб створювала власні ютуб-канали не як медіа, а лише як вітрину для власних товарів і послуг. Якими будуть критерії вибору?

Якщо обов’язковій реєстрації підлягають лише «великі» ютуб-канали, то яким має бути поріг переходу в цю категорію? 10, 100 тис. підписників чи більше? Або 1, 10 мільйонів переглядів на місяць? Хто визначає такий поріг?

І якщо таких ліцензіатів, тобто зареєстрованих медіа в ютубі чи тіктоку буде 3, 5, 10 мільйонів, то яким має бути штат Нацради, щоб мати змогу якісно контролювати й моніторити ці медіа?

Деякі медійні холдинги вже зараз викладають чи передають відео для публікацій у ютубі юридичним особам або компаніям за кордоном (Великобританія, США, Німеччина) — яким чином буде регулюватися діяльність компаній-нерезидентів?

Питань значно більше, й усі вони доволі складні або в організаційному, або суто в технічному плані. Тому «просте» визначення діляльності з публікацією відео в ютубі як «аудіовізуальний сервіс на замовлення» ще не означає розв’язання всіх проблем. Радше це може стати лише початком проблем.

Наша країна — молода демократія, як часто кажуть експерти. А чинний зараз Закон узагалі має дитячий вік, багато в чому ще потрібно розібратися і Національній раді, і мовникам. Можливо, створені на підставі Закону органи спільного регулювання зможуть бути тут корисними. Будемо сподіватися, що спільно будуть напрацьовані мудрі рішення, які допоможуть розвиватися новим медіа, але при цьому будуть застережені інтереси суспільства, за що і піклується Національна рада.

Ольга Тищук-Вольська, керівниця Tyshchuk Digital HUB:

Єдині країни, які взяли собі за правило регулювати відеоплатформи — це Росія та Китай. У США немає практики реєструвати ютуб- і тікток-канали. Достатньо того, що автори цих сторінок регулюються правилами самих платформ. Ти можеш створити канал сьогодні, а через рік його закинути. Спроба додаткової реєстрації — це, на мою думку, спроба отримати контроль над тим, що не варто контролювати. Бо наступним кроком буде модель поведінки Роскомнадзору по-українськи, який обирає, кого називати іноагентами й обкладати штрафами.

Подивіться на практику: канали досі існують. Як? Автори перереєстровують країни і платять податки вже не вдома, а за кордоном.

Одним із критеріїв, описаних у роз’ясненні, є монетизація контенту. Але це закрита інформація. Навіть якщо канал пройшов поріг за підписниками, потрібно набрати необхідну кількість годин перегляду — а це дані внутрішньої аналітики. І навіть у такому випадку є автори, які свідомо не подають на монетизацію. Це їхнє рішення.

Тому я не бачу підстав для того, як регулятор планує контролювати те, чого він фактично не контролює. Штрафи — це нереалістично, оскільки регулятор не знає, на кого зареєстрований канал. Ця інформація є лише у Ютубу. І він нею не ділитиметься.

Щодо різкої зміни поведінки Нацради. Мабуть, охочих реєструвати свої канали та сторінки немає, тому Нацрада вирішила діяти рішуче. Прийдуть реєструватися ті, хто вже має онлайн-медіа. Способів обійти вимогу багато, оскільки немає чіткого роз’яснення — хто підпадає під регулювання і яким чином регулятор це виявлятиме.

Моя рекомендація Нацраді — спробувати для початку взятися за російські ютуб-канали, які створюють контент українською. Наприклад, «Маша та Ведмідь» з 8 млн підписників. Згідно з їхнім же роз’ясненням, він має всі ознаки аудіовізуального медіа. Можна сміливо виставляти штрафи і блокувати канал. Якщо це вдасться — знімаю капелюха. А поки цього немає — це спроба контролю креаторів без реального інструментарію.

Розберімо, навіщо взагалі регулювати. Щоб контент дотримувався стандартів і правил. Але журналістських стандартів автори навряд дотримуватимуться — ми бачимо, що навіть ті, хто називає себе журналістами, часто далекі від них. При цьому в політиках платформ уже є правила щодо введення в оману, образ, конфіденційності й авторських прав. Ютуб регулює це самостійно: блокує відео, обмежує канали, забирає монетизацію і зрештою блокує канали повністю.

Роскомнадзор теж намагався контролювати та блокувати канали — але міжнародні платформи не йдуть назустріч локальним регуляторам.

У ЄС регулюють Тікток і Ютуб на рівні платформи — і це має сенс. Саме платформи мають достатньо інструментів, щоб регулювати авторів і контент. Розмовляти треба з ними, а не створювати реєстр аудіовізуальних медіа за незрозумілими критеріями.

Надмірне регулювання призводить до того, що ми опиняємося в кінці черги. Яскравий приклад — ЄС, який настільки наполегливо регулював соцмережі та ШІ, що всі технології та кадри зосередилися в Китаї та США. Я б не рекомендувала зупиняти прогрес — є реальний ризик того, що прогрес відбудеться, але без нас. Автори можуть існувати на платформах доти, доки платформи їм це дозволяють. Але може настати момент, коли податки з їхніх доходів отримає інша країна, а не Україна.​​​​​​​​​​​​​​​​

Марина Сингаївська, заступниця головного редактора LB.ua:

Ця зміна у підходах до реєстрації з боку Нацради на початку січня 2026 року стала несподіваною, зважаючи на те, що орган співрегулювання у сфері онлайн-медіа продовжує працювати над визначенням, що таке онлайн-медіа, — бо цього визначення не містить закон «Про медіа». Мені особисто незрозуміло, чому до січня цього року онлайн-медіа при реєстрації було достатньо вказати «кілька технологій надання медіасервісу», як це визначає частина 10 статті 63 закону «Про медіа». А тепер кожен канал на будь-якій соцмережі чи платформі, який містить відео чи аудіо, раптом став аудіовізуальним мовником. А як бути тоді з сайтами онлайн-медіа, де, наприклад, з’явилася озвучка статей? Це вже радіо чи ще ні?

І, наприклад, у тих самих роз’ясненнях Національної ради можна прочитати: «Суб’єкт підлягає обов’язковій реєстрації, якщо у нього наявні ознаки мовлення (розповсюдження програм для одночасного масового приймання користувачами на основі розкладу програм тощо)». Якщо слідувати логіці цього визначення, то більшість ютуб-каналів не підпадають під ознаки «мовлення». Бо відеозапис інтерв’ю, яке одночасно виходить текстом на сайті, — це не є мовлення, це просто поширення контенту на різних дистрибуційних майданчиках. Тим більше не підпадає під ознаки «мовлення» нерегулярне поширення відео, які фіксують події, на різних соціальних мережах.

Чому такий підхід Нацрада не почала використовувати від початку — в мене теж немає відповіді. Хоча є здивування. Бо під час обговорень і ухвалення закону «Про медіа» представники Нацради нас переконували, що просто необхідно реєструвати медіа, які працюють в інтернеті, як онлайн-медіа — «бо так вимагає Європа». Тепер нам кажуть, що Європа «вимагає» реєструвати всі канали на всіх платформах як аудіовізуальні медіа. А як онлайн-медіа — вже не обов’язково. Але ж у різних країнах — різні закони й різні критерії для реєстрації. Незрозуміло: чому Україна має йти шляхом найбільш жорсткого регулювання медіа?

Поки орган співрегулювання не створив критерій онлайн-медіа, Нацраді недоцільно на свій розсуд визначати, чи належать акаунти чи канали у соцмережах до онлайн чи аудіовізуальних медіа (і відповідно реєстрація для них є добровільною чи обов’язковою). Регулятор зобов’язаний діяти прозоро, передбачувано і пропорційно. Наразі необхідно виробити чіткі критерії визначення, що таке канал дистрибуції, а що — самостійний аудіовізуальний медіасервіс, який потребує окремої реєстрації. Бо сам факт поширення відео в ютубі, тіктоку чи інших платформах — не означає створення нового медіа. Крім того обурює інформація про те, що Нацрада наполегливо рекомендує локальним медіа пройти цю реєстрацію, при цьому натякаючи на штрафи.

Це надмірний тиск. Так само тиском вважаю скарги до Нацради з вимогою перевірити ютуб-канали раніше зареєстрованих онлайн-медіа.

Наразі необхідно дочекатися вироблення органом співрегулювання чітких критеріїв, що ж таке онлайн-медіа. До цього необхідно забезпечити перехідні механізми при зміні регуляторних підходів — без цього будь-яка реформа є каральною за своєю суттю. Потрібен мораторій на перевірки медіа та штрафи.

І очевидно, потребує змін сам закон. Бо якби всі положення закону «Про медіа» були виписані чітко й однозначно, то не було би цих суперечок.

Але з такою швидкістю технологічних змін, які ми спостерігаємо, будь-який закон буде відставати від реалій. Адже з появою та стрімким розвитком штучного інтелекту інформаційне поле змінилося знову, і тепер, можливо, в законодавстві доведеться визначати не лише шлях доставки інформаційного продукту до аудиторії, але і спосіб його виготовлення. Та чи можливо це зарегулювати? Сумніваюся.

Максим Дворовий, голова напряму «Цифрові права» громадської організації «Лабораторія цифрової безпеки»

Практика може мати коріння в законодавстві та його ідеології, адже Директива про аудіовізуальні медіа передбачає регулювання аудіовізуальних медіа незалежно від платформи, яку вони використовують для поширення. З визначень, які закладені у статті 1 Закону, випливає можливість такого регулювання. Колізію створюють дві речі — визначення онлайн-медіа передбачає можливість поширення ними аудіовізуальної інформації на власному сайті, а частина третя статті 16 Закону дозволяє реєструвати облікові записи на платформах як онлайн-медіа. Тож маємо законодавчу колізію, яку Нацрада вирішила розв’язувати певним чином. Чому вона вирішила робити це лише зараз — невідомо, але підстави для такого тлумачення закону є, і деякі країни ЄС теж його застосовують.

Розв’язувати цю колізію перш за все потрібно законодавчим шляхом. Слід зрозуміти, яке коло суб’єктів і яким чином ми плануємо врегульовувати. Одним із ключових питань тут буде поширення певного кола обов’язків на певних суб’єктів — адже зрозуміло, що не всі норми, наприклад, щодо мовних квот мають поширюватися на нелінійні аудіовізуальні медіа, що діють у ютубі як українські медіа, але спрямовані на міжнародну аудиторію.

До створення критеріїв органами співрегулювання, фактично, Нацрада може самостійно визначати коло регулювання. Водночас переговорний процес щодо запровадження таких критеріїв одразу має враховувати позицію обох сторін, а також можливі напрями регулювання, що може бути закладене надалі у відповідні зміни до законодавства. Одна з робочих груп, яка працює над впровадженням Європейського акту про свободу медіа, зараз розглядає потенційні напрями законодавчих змін для прояснення ситуації.

Наостанок — так, Нацрада обрала доволі жорстку модель, адже окремі країни в ЄС взагалі відмовляються регулювати медіа на платформах спільного доступу до відео, але загалом Директива та національне законодавство дають їй право так вчиняти. Втім, доцільність такого підходу без запровадження додаткових критеріїв (кількість аудиторії, річний прибуток медіа тощо) може викликати питання. Але їх передусім слід розв’язувати саме у площині вдосконалення законодавства.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

Рішення Нацради змінити підхід стало несподіванкою для онлайн-медіа, оскільки перед цим кілька років із моменту набуття чинності закону «Про медіа» вони знали, що для них реєстрація є добровільною. Той факт, що канали дистрибуції їхнього контенту в соцмережах регулятор тепер пропонує реєструвати як аудіовізуальні медіа в обов’язковому порядку, став сюрпризом. Окрім вибіркового контролю, враховуючи обмежений ресурс регулятора, цей підхід також суперечить свободі та гнучкості розповсюдження інформації в інтернеті. Адже за новою трактовкою, щоби тепер запустити новий ютуб-канал і протестувати, чи буде він популярний, спочатку треба зареєструвати його в Нацраді, зібравши відповідний пакет документів.

Найкращим розв’язанням цього питання було би дочекатися ухвалення органом спільного регулювання онлайн-медіа кодексу критеріїв онлайн-медіа, який покликаний розмежувати, зокрема, онлайн- і аудіовізуальні медіа, а також залучити в регуляторну рамку принаймні найбільших блогерів.

Позитивним ефектом від цієї дискусії між Нацрадою і онлайн-медіа є зростання інтересу онлайн-медіа до співрегулювання: орган отримує заявки від нових членів, розбудовує свою організаційну спроможність і готується нарощувати свою присутність в інформаційному просторі.