«Детектор медіа» продовжує серію інтерв’ю щодо ситуації в українських медіа за пів року з початку широкомасштабної війни Росіє проти України. Нещодавно ми говорили про це з виконавчою директоркою Національної асоціації медіа Катериною М’ясніковою.

За даними дослідження Інституту масової інформації, 97 % українських журналістів відчувають ознаки стресу та депресії. Серед вагомих чинників цієї проблеми — фінансові труднощі, втрата роботи або небезпека втратити роботу через закриття медіа. Але навіть у цих умовах, на думку керівниці Інституту масової інформації Оксани Романюк, українські журналісти мають здобутки — наприклад, успішно долають свій задавнений комплекс меншовартості. Говоримо з Оксаною про ситуацію в медіа у регіонах, загальні зміни в медіаландшафті України та притягнення кремлівських пропагандистів до відповідальності.

— Оксано, за вашими спостереженнями, як змінилася ситуація в українських медіа з початку великої війни?

— Медіаландшафт дуже змінився, чимало медіа закрились. Звісно, найбільше постраждали окуповані території. Наприклад, у Херсоні залишилося тільки три онлайн-видання. Хоча ці медіа зараз запускають ютуб-канали й намагаються їх розвивати, це не порівняти з тим, що було до вторгнення росіян: у херсонському медіапросторі буяло життя, була дуже активна спільнота. Згадаймо, як херсонські журналісти влаштували протест через те, що їх не допустили до президента. Зараз частина виїхала, частина — просто припинили працювати.

Медіа з неокупованих регіонів здебільшого працюють далі, але в них складна економічна ситуація. Із початком великої війни змінилися фінансові потоки, зникла політична джинса, поменшало рекламодавців і замовників комерційної джинси. Зараз економіка потроху відживає: бізнеси повертаються, поновлюють свої стосунки з медіа. Політичних замовлень, на щастя, поки що мало.

Вплинув на роботу медіа і спільний телемарафон: колективи редакцій тих телеканалів і радіостанцій, які його транслюють, менше залучені до виробництва власного контенту (або не залучені взагалі). Деякі медіа через це відправили працівників у безстрокову неоплачувану відпустку — не звільнили, але тепер вони в підвішеному стані. До нас зверталися журналісти із загальнонаціональних телеканалів, у тому числі олігархічних, і розповідали, що їх ставили перед вибором: або звільнитися за власним бажанням, або отримувати мінімальну зарплату. За тими, хто обирає друге, постійно стежать, і щойно зафіксують порушення — звільняють за статтею.

Оксана Романюк (фото: Надія Федорова/«Детектор медіа»)

— Чи є якісь позитивні зміни?

— Фінансово цей рік дуже складний — набагато складніший за роки коронавірусної епідемії. Медіа знову вийшли із зони комфорту, мусять шукати нові засоби комунікації з аудиторією, способи заробітку. І є великі психологічні зрушення: ми починаємо розуміти, що в нас крута журналістика, починаємо пишатися собою.

Цей процес почався раніше, але був спорадичним. Ми бачили круті розслідування, зростання популярності журналістів-блогерів… Але зараз приходить розуміння, що українські журналісти здатні продукувати дуже якісний контент у вкрай складних умовах. Ми позбуваємося комплексу меншовартості — сподіваюсь, остаточно.

Скрута змусила журналістів більше дбати про якість контенту. Навіть ті медіа, які раніше не зважали на стандарти й норми етики, почали звертатися до нас по консультації та шукати способи подавати інформацію якісніше. Я раніше не могла уявити, що консультуватиму колишніх чемпіонів із джинси чи бульварщини. Їхні колективи хочуть нарешті стати журналістами, а не заробітчанами в інформаційному просторі.

Стратегічно це важливо. Поки що ми не знаємо, які наслідки матиме в медійній сфері і воєнний стан, і об’єднання значної частини теле- і радіопростору в модерований державою марафон. Чи не виросте на цьому ґрунті авторитаризм. Щоб убезпечитися від загроз, потрібно будувати журналістську спільноту й підтримувати в собі та інших віру в якісну журналістику. Таким чином ми можемо зберегти демократію.

Акція пам’яті Георгія Ґонґадзе і всіх вбитих українських журналістів в Іллінському сквері, Київ, 16 вересня 2022 року (Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»)

— Чи є статистика про медіа, яким удалося евакуюватися з окупованої території?

— Нам відомо про понад двісті медіа, вимушених припинити роботу на окупованих територіях. Думаю, що їх насправді більше. В Україні не було й немає публічного реєстру медіа; тому, наприклад, якщо газета не має сайта, ми не дізнаємось, чи припинила вона вихід. Ми навіть обдзвонювали друкарні, щоб дізнатися, чи виходять газети, які вони друкували раніше. Але ця інформація теж неповна.

Якщо судити з Херсонської області, не більше двадцяти відсотків ЗМІ вдалося відновити роботу. Здебільшого це колективи, яким удалося знайти грант або продовжити співпрацю з донорами, яка почалась раніше. А є колективи, які просто розпалися. Скажімо, журналістка, яка раніше писала розкішні матеріали, виїхала з окупованої території в Польщу, де тепер працює офіціанткою. Хтось пішов воювати, хтось оселився в іншому регіоні і знайшов роботу не за фахом — на медіаринку нема робочих місць для всіх. Не факт, що ці люди повернуться до журналістики в майбутньому.

Вплинув на ситуацію й вихід із ринку компаній Ріната Ахметова, через який без роботи залишилося щонайменше кілька тисяч медійників.

— Чи можна сказати, що здебільшого журналісти виїхали з окупованих територій?

— Більшість відомих нам журналістів виїхала. Брали з собою мінімум речей, тварин, сім’ю й виїжджали, адже окупанти приходили в першу чергу саме за журналістами. Є сумні випадки. Нам відомо про трьох журналісток різних медіа на Луганщині, яких у різний час схопили й кинули в підвал. Їх жорстко допитували. Зараз не можу назвати їхні імена, бо в окупації залишились їхні рідні.

— Чи існує інформаційний спротив на окупованих територіях?

— Є блогери в тіктоку — його окупанти не блокують, тому тіктокери можуть збирати й передавати інформацію. Нещодавно трьох херсонських блогерів викрали росіяни і змусили їх записати на камеру «каяття». Є й інші канали зв’язку: колеги з різних медіа отримують інформацію з окупованих регіонів від журналістів, які збирають інформацію. Є й зв’язки з партизанами. Завдяки цим людям нам удавалося відправляти на окуповані території засоби зв’язку — смартфони, супутникові телефони.

— А як люди на окупованих територіях отримують інформацію про події в Україні і світі?

— Люди на окупованих територіях фактично відрізані від інформації. Росіяни влаштували там фактичний інформаційний блекаут. Це грубе порушення права людини на інформацію.

— Яка підтримка зараз потрібна українським медіа?

— Насамперед фінансова. Але щоб уникнути ризиків цензури й корупції, потрібно, щоби цю підтримку адміністрували незалежні організації чи напряму надавали іноземні донори. Якщо це буде підтримка від держави, її можуть використати для політичного тиску й цензури.

Непокоїть нас і психологічний стан журналістів. За даними нашого дослідження, 97 % журналістів, які працюють зараз в Україні, переживають стрес і мають симптоми, які можуть свідчити про депресивний стан. Проблеми зі сном, концентрацією, постійна втома тощо. Я спілкуюся з журналістами, які працюють на передовій і звільнених містах, і бачу, що вони переживають страшний психологічний удар.

Знаю, що є програми психологічної допомоги, зокрема й безкоштовної… Але більшість журналістів не звертається по допомогу. По-перше, в Україні немає загальної культури усвідомлення важливості психологічної підтримки. По-друге, журналісти часто вважають, що така допомога потрібніша тим, хто особисто пережив втрату. Вони не усвідомлюють, що й самі живуть у стресі, що цей стрес накопичується. Зараз у медіа 60–70% контенту пов’язані з війною. Ті, хто його створює, пропускають новини та історії крізь себе, не відновлюючись і не відпочиваючи, не роблячи перерв у споживанні інформаційного потоку. Зрештою вони вигоряють, втрачають здатність співчувати.

Відкриття виставки про роботу українських журналістів під час війни з Росією, Вільнюс, 16 вересня 2022 року. Виставка організована Інститутом масової інформації та Internews за підтримки Клубу пресфотографів Литви (Фото: Тата Ларк)

— Як змінилась робота Інституту масової інформації під час великої війни?

— Коли почалась повномасштабна війна, ми взяли собі за мету врятувати українську журналістику. Перше, що ми для цього зробили, — почали надавати журналістам засоби безпеки та комунікації. Бронежилети, балістичні окуляри, аптечки, супутникові й мобільні телефони, павербанки, антени Starlink. У нас було понад двадцять партнерів, які допомагали все це знаходити й переправляти в Україну. Дуже допоміг Internews: перші бронежилети, які заїхали в Україну 4 березня, ми отримали саме завдяки цій організації. Багато допомагали й «Репортери без кордонів». Це був непростий квест, ми ввозили ці речі бозна-як. Одного разу я навіть ледь не скористалась допомогою гангстера. На щастя, завдяки румунським журналістам і посольству Румунії в Україні вдалося доставити вантаж і уникнути проблем.

Доставляли це все теж будь-куди — в оточений Чернігів, у Суми, в Харків, у Херсон… Територіальна оборона нам у цьому також допомагала.

Перші місяці ми працювали без вихідних, усі сили вкладали в логістику й забезпечення потреб журналістів. Уся наша регіональна мережа працювала над цим. Також ми вивозили людей із окупованих територій — іноді не з першого й навіть не з третього разу. Це було складно.

Свої звичні моніторинги ми призупинили, але зараз, у вересні, нарешті відновлюємо моніторинг замовних матеріалів у медіа. Адже джинса відроджується; її вдвічі менше, ніж до великої війни, але скорочення відбулося здебільшого за рахунок політичних замовників. Хоча є й такі.

— На початку великої війни ви фіксували численні кібератаки проти українських медіа. Стало легше?

— Так, їх значно поменшало. На початку великої війни практично кожен український сайт зазнавав DDoS-атак, а зараз такого майже немає. Можливо, тому, що ми все ж знайшли засоби захисту, й наші сайти стали досить стійкими. Фішингові атаки тривають, журналістам далі розсилають погрози.

У нас вийшов моніторинг російської агресії проти медіа за 7 місяців, де ми зафіксували 454 злочини. Відтоді їх уже побільшало, в тому числі загинув один журналіст.

Але є категорія злочинів, відсутня в наших моніторингах, але вона заслуговує на те, щоб бути окремо зафіксованою. Це злочин дезінформації і пропаганди проти українців. Зараз у міжнародному законодавстві немає визначення цього злочину; нема й суду, який міг би притягнути винних до відповідальності. Але медійні організації вважають, що нам потрібно створити міжнародний трибунал, який би розбирав цю справу і який покарає пропагандистів. Економічних санкцій для них не досить: вони — кримінальні злочинці. Тому зараз кілька громадських організацій, серед яких ми і «Детектор медіа», працює над описом цих злочинів, їх визначенням, збираємо приклади. Коли трибунал відбудеться, в нас буде готова доказова база. Пропагандисти не уникнуть покарання.