«Детектор медіа» продовжує цикл матеріалів про досвід реформування місцевої комунальної преси (так зване роздержавлення). Цього разу – кейс газети «Червоний гірник» (Кривий Ріг, Дніпропетровська область).

Еклектичність у газети у крові – точніше, у наповненні. Тут працювали редакторами представники «розстріляного відродження», яким присвячували романи українські письменники, і працюють люди, які їздили до Криму під час окупації у 2014-му. Виходили україномовні колонки у найбуремніші роки існування газети і кон’юктурні матеріали у часи сучасних революцій 2000-х.

Дотягти до ста

Криворізькій газеті «Червоний гірник», яка нині виходить майже 18-тисячним тиражем, 95-й рік. За майже століття свого існування видання встигло побути дітищем компартії, комунальною газетою, і нарешті цього року стало нібито самостійною.

Перший російськомовний номер «Гірника» вийшов за ініціативи партії та міськвиконкому 95 років тому – у грудні 1924-го року. Через кілька років газета стала україномовною. На жаль, архіви газети за перші 25 років не збережені: це пов’язують із Другою світовою війною на Криворіжжі.

У горбачововську епоху виходило понад 100 тисяч примірників «Червоного гірника». У Радянському Союзі це періодичне видання було найбільшим і найкращим серед місцевої преси – інколи тиражі були більше 130 тисяч.

Тут літерадактором встиг попрацювати один із кращих поетів Криворіжжя, петлюрівець Микола Пронченко, який на початку 30-х років минулого століття був відправлений у заслання, а згодом розстріляний. У довоєнні часи редакція «Червоного гірника» і друкарня були одним цілим.

«Матеріали були про радянські проблеми в міському вияві. У першу чергу, як було прийнято, писали саме про досягнення. Інших джерел отримання інформації люди не мали, а у великому місті (завдовжки понад 120 кілометрів. – ДМ) хотіли знати, що в іншому кінці робиться - тому газета популярна - була. Це була професійно зроблена газета”, – згадує дослідник преси, засновник та ексголовред низки криворізьких газет Микола Скиба.

Очолювали редакції «Червоного гірника» в різні часи письменнники Миколаєнко, Пронченко, журналіст Савруцький, який, кажуть, не пішов у 80-х на поводу в партії –  не зробив видання знову російськомовним. Довелося згодом і головреду Штельмахові відвоювати право газети виходити українською.

На базі «Червоного гірника» у 90-х утворилась «Домашня газета». Депутати міської ради, серед яких були й журналісти, виявили, що засновники нової газети використовували папір, приміщення, оргтехніку «Червоного гірника». Автори Чухан, Крамаренко, Ткачук працювали на два видання, згадують старожили. Зарплати отримували теж, виходить, дві. Тодішній міський голова Юрій Любоненко підтримав рішення депутатів і фактично «Домашку» вигнали з приміщення «Червоного гірника». Газета-конкурентка на ринку працює донині.

Найсумніші часи для «Червоного гірника» були у 2000-2010-х роках, коли редактор Штельмах і його команда професіоналів пішли – хто на пенсію, хто мігрував. Поставити на посаду головреда комунальної газети, яка пише «що треба і як треба», було нікого. Найняли на той час далеку від газетної справи Ольгу Калинюк, дружину криворізького тележурналіста Степана Калинюка, добре знайомого з міським головою Юрієм Вілкулом.

Формальності перетворення

Засновником «Червоного гірника» була міська рада. Відповідно до закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», ухваленого у 2016 році, видання мало два роки на роздержавлення. Газета не потрапила до першої хвилі видань, які мали бути реформовані в рік ухвалення закону. Тож два роки редакція «Гірника» продовжувала бути «рупором Вілкула» (міського голови Кривого Рогу з листопада 2010 року).

Співробітники редакції (колишнього комунального підприємства) мали першочергове право на створення нової фірми, яка б займалася виданням газети. Усі 28 працівників редакції скористались ним. Нині в переліку засновників юридичної особи ТОВ «Редакція криворізької міської газети “Червоний гірник”» 28 осіб, вони ж і є кінцевими бенефіціарами. Люди, які працюють у редакції (хтось – десятки років, хтось – кілька місяців), живуть у Кривому Розі. За нашою інформацією, працівників на аутсорсі немає.

23 травня 2018 року прийнято рішення про завершення заходів реорганізації комунального підприємства «Редакція криворізької міської комунальної газети “Червоний гірник”». Колектив на чолі з головредом Ігорем Квочкою 28 листопада 2018 року надав співзасновниці – Криворізькій міській раді – передавальний акт. Його підписали головред газети, його заступник, а також начальниця управління культури міськвиконкому і ще четверо чиновників.

Відповідно до акту, первісна вартість обладнання, залишеного редакції газети, оцінюється у 913,5 тис. грн. Але під час передачі майна у приватну власність було вказано залишкову вартість обладнання – 302 тис. грн. Із залишених у спадок 175 предметів, чогось коштували тільки 22 з них. Нічого не коштують, за версією підписантів акту, ані меблі, ані фотоапарати, ані кондиціонери, та навіть безцінними виявилися дві автівки.

З грудня 2019 року газета стала де-юре незалежною від міськради. А чи де-факто вона незалежна?

Мільйони з міського бюджету

Фінансування газети в роки незалежності України здійснювалось переважно з міського бюджету. Депутати міської ради радо підтримували виділення коштів друкованому виданню аж до скликання, обраного після Революції гідності. Коли міськрада у 2017 року відмовлялася продовжувати фінансову підтримку комунальних медіа до 2020 року, доходило навіть до погроз мера депутатам. Кілька разів на рік піднімались питання про перерозподіл бюджетних коштів і їх перенаправлення на підтримку зарплатного фонду редакції.

Керуюча справа виконкому міськради Тетяна Мала повідомила «Детектору медіа», що у 2015 році з бюджету міста «Червоному гірнику» виділяли 565 тис. 100 грн, у 2016-му – 373 тис. грн, у 2017-му – 596 тис. 173 грн, у 2018-му – 1 млн 10 тис. 400 грн. Ці кошти були спрямовані лише на часткову оплату праці червоногірничан.

Із 2017 року, крім замовлень, які надходили до газети від виконкому міськради, замовлення на висвітлення послуг також почали здійснювати окремі структурні підрозділи міськвиконкому. Наприклад, газета друкувала інформацію про роботу департаментів інфраструктури і розвитку міста, соціальної політики, управління розвитку підприємництва тощо.

За даними системи Youcontrol, у 2017 році редакція газети отримала 1 млн 32 тис. грн від виконкому і ще 741 тис. грн від його структурних підрозділів. У 2018 році ця сума зросла до 1 млн 72 тис. гривень і 1 млн 49 тис. гривень відповідно.

Лише за перше півріччя 2019 року вже реорганізованому ТОВ «Редакція криворізької міської газети “Червоний гірник”» чиновники виконкому Криворізької міської ради замовили послуг на 2 млн 457 тис. 540 грн: 1 млн 453 тис. грн – від виконкому, 1 млн грн – від його структурних підрозділів.

Якщо тенденція продовжиться, то на кінець цього року «Червоний гірник» матиме фінансову підтримку з бюджету Кривого Рогу більшу, ніж сумарно за два попередніх роки. Це може стати реальністю, оскільки в бюджеті на 2019 міською владою закладено понад 13 млн грн на висвітлення її діяльності. Фактично газета й далі продовжує існувати за рахунок коштів городян.

Також активно замовляє «Червоному гірнику» послуги з висвітлення своє діяльності виконком Саксаганської райради. Є кілька інших дрібних замовлень від державних структур. Інші структури принесли реформованій газеті приблизно 167 тис. грн. Серед замовників інформаційних послуг – і газовий монополіст «Криворіжгаз» із угодою на 100 тис. грн. Він оплатив на таку ж суму послугу ще одній приватній «Домашній газеті» (її тираж – 20 тис. примірників проти 17970 примірників у «Червоного гірника»). Від міськвиконкому «Домашка» не отримала наразі замовлень.

Одна в кіоску

Мешканцям центру міста практично неможливо купити «Червоний гірник», більшість кіосків просто не замовляють газету для продажу. Натомість продавчині радять читати «Вестник Кривбасса», стверджують: він більш інформативний і цікавий, ніж колишній комунальний ЗМІ. Після тривалих пошуків нам вдалося знайти примірник видання на міському автовокзалі. Ми фактично забрали останню, а точніше єдину газету з кіоску. Виявляється, там отримують лише один примірник «Гірника». Газета вроздріб коштує 4 грн.

Сьогодні «Червоний гірник» виходить двічі на тиждень – у вівторок і четвер, наклад – 17970 примірників. У газеті двадцять сторінок друкованого тексту. Титульну, останню сторінку, а також розворот друкують у кольорі. Це рідкість для криворізької преси: у кольорі ще виходить газета «Пульс», засновників якої пов’язують з колишніми членами «Партії регіонів».

У розпал парламентської виборчої кампанії влітку 2019 року основним джерелом для газетного контенту слугувала діяльність міського голови Кривого Рогу Юрія Вілкула, робота виконкому міськради і депутатів-мажоритарників Павлова, Гальченка і Шпенова, при цьому не було згадок про депутата-мажоритарника Костянтина Усова. Ми нарахували в одному номері 17 іменних згадок про героїчну діяльність міського голови і 15 іменних згадок про народних депутатів, дві з яких були позначені як передвиборна агітація. Навіщо депутатам замовляти про себе рекламу, якщо редакція газети й без того лише позитивно висвітлює їхню діяльність? У газеті не було жодного критичного матеріалу, зате були телепрограма, гороскоп, погода з інтернету, колонки з оголошеннями та курсом валют.

Чому, для кого й навіщо досі існує «Червоний гірник»

Зустрітися для розмови з головним редактором «Червоного гірника» нам не вдалося. Ігор Квочка спершу погодився на інтерв’ю, а далі вже не брав слухавку і прислав повідомлення з номером телефона свого заступника.

Таке з головредом, якого громадськість звинувачувала в поїздках до анексованого Криму та антиукраїнській позиції, не вперше. Аналогічний досвід спілкування з паном Квочкою кілька років тому мала головна редакторка інформаційної агенції «Експерт-КР» Ольга Гончар (Хвостова). Вона розповіла нам про той випадок: «Восени 2016 року ми почали підготовку відеопроекту під робочою назвою "Прес-поліс" – своєрідного токшоу місцевих журналістів. Тоді наш директор Валерій Ляшенко, добре знаний у медіасередовищі Кривого Рогу, отримав попередню згоду головного редактора "Червоного гірника" на його участь у цьому проекті. Та коли вже я написала панові Ігорю Квочці, він змінив рішення, пославшись на форсмажор. Після цього ще двічі я намагалася домовитися з головредом тоді ще комунальної газети про участь у зйомках його або журналістів їхньої редакції, але марно. Спершу були відмови, потім просто мовчання…»

Переговорити із заступником головного редактора газети Володимиром Скідановим нам теж не вдалося. Він виявився «не уповноваженим» будь-що коментувати. Але обіцяв набрати «якщо вирішиться питання».

На жаль, більше ніхто зі співробітників газети не був готовий давати нам інтерв’ю під запис. Спілкуючись off record, ми з’ясували, що нині газетярі пишаються україномовністю видання. Дійсно, приблизно 70-80% матеріалів виходять державною мовою. Але сайт газети так само, як і більшість місцевих криворізьких видань, – двомовний. На запитання, чим члени редакції пишаються, нам відповіли: «Грамотністю і фаховістю підготовки текстів номерів».

Відкрито говорити погодився лише колишній заступник головного редактора газети Андрій Міхейченко. Нині він офіцер пресцентру Оперативного командування «Схід». Він працював у «Гірнику» з 1 лютого 2013 року до 1 квітня 2014 року при попередній редакторці – Ользі Калинюк.

На запитання про рознарядки з владних кабінетів відповів так: «Замовлень від виконкому як таких ніколи не було, не враховуючи специфічних "замовлень" від радників міського голови, наприклад, Філатова чи Осокіна (на жаль, у мене не було можливості перевірити документи цих панів і пересвідчитися в їхніх справжніх іменах та громадянстві). Раз на тиждень секретар міськради (тодішній і нинішній. – ДМ) Сергій Маляренко проводив наради за участі головних редакторів та представників відділів внутрішньої політики та зі зв'язків з громадськістю. Відбувався "розбір польотів" та постановка завдань... "Червоний гірник" фактично був неформальним структурним підрозділом виконкому і повністю працював в інтересах міського голови, міської влади та на той час “Партії регіонів”».

Андрій Міхейченко говорить, що рівень самоцензури в редакції був таким, що матеріали, які навіть теоретично могли б суперечити офіційній позиції влади, не тільки не могли бути надруковані, а й не могли навіть з'явитися на світ. Але винятки все ж були. «Після Революції гідності мітингувальники в Кривому Розі частково зайняли приміщення виконкому (що викликало деяку розгубленість, і в газеті з'являлися матеріали, які хоч трохи відображали позицію обох сторін)», – пригадує колишній заступник головреда.

Щоб укріпити позиції тих, кого називають владою нині, вочевидь, і призначили нинішнього головреда Ігоря Квочку – чоловіка керівниці пресслужби виконкому міської ради. «Міській владі було потрібне абсолютно лояльне та віддане керівництво газети. А тому відносно тямлячу в питаннях журналістики Калинюк змінили на не дуже компетентного, але ідеологічно вірного Квочку – чоловіка прессекретарки міського голови. Той подавив навіть імовірність фронди в редакції та зробив видання абсолютно стабільно підконтрольним», – каже Андрій Мізейченко. Його слова підтвердили off record й інші тогочасні й нинішні працівники редакції.

Дійсно, у часи мерства Юрія Любоненка журналісти писали про те, що зроблено Любоненком. Але щоб писати тільки про Любоненкові успіхи – ніколи. З Юрієм Вілкулом же все навпаки.

Ольга Гончар додає: «Про Ігоря Квочку в медіасередовищі Кривого Рогу думка дуже неоднозначна, колишні працівники редакції "Червоного гірника" навіть були серед ініціаторів розбору етичних аспектів поведінки Ігоря Квочки на засіданні місцевого осередку Спілки журналістів України. Я чула різні історії, але з'ясувати, що з цього правда, а що ні, на думку самого головреда "ЧГ", так і не мала змоги – він був і залишається людиною дуже непублічною».

Серед криворізьких медійників «Червоний гірник» має зневажливе прізвисько «Чагарник». «Авторитет легше завоювати, ніж утримати. Розмови про роздержавлення – розмови на користь бідних. Скільки читачів пам‘ятають і поважають газету?.. Уже десятки років вона вірно ( а не правильно! ) захищає шкурні інтереси й інтереси працедавця. Хто буде головою міської ради – того і правда. Так було при потужному Любоненкові, так є і при кон’юктурному Вілкулі. Громаді ця газета не потрібна», – вважає Микола Скиба.

На думку Андрія Міхейченка, в «Червоного гірника» мало перспектив: «У час стрімкої діджиталізації контентно-комунікаційних процесів друковане заангажоване видання без натяку на якість чи аналітику не може розглядатися ні як засіб інформування, ні як засіб пропаганди… Доки влада в місті не зміниться, цілком вірогідно, "Червоний гірник" буде штучно підтримуватися за рахунок грошей криворіжців. Але це танці з дефібрилятором над трупом піврічної давнини. Це об'єктивний процес, адже в самій редакції лише одиниці та технічний персонал розглядають це видання як справу свого життя чи єдиний засіб для існування. Коли в газеті нецікаво працювати навіть редакційним журналістам, коли всі розуміють, що роблять халтуру – це вирок».

Фото: Денис Шабанін