13:00
П'ятниця, 8 Лютого 2019

«Роздержавлення я очікувала, як Бога»

Редактори «роздержавлених» районних газет — про те, як пройшли реформу, чим живуть їхні редакції зараз і чи мають перспективи на майбутнє. Частина друга.
«Роздержавлення я очікувала, як Бога»
«Роздержавлення я очікувала, як Бога»

Реформування друкованої державної та комунальної преси завершено. Які оцінки результатам реформи і перспективам преси дають редактори видань, що першими реформувалися й уже мають певний практичний досвід роботи в нових умовах?

Першим своїми міркуваннями з «Детектором медіа» поділився голова Ради редакторів (керівників) друкованих ЗМІ Київщини, директор ПП «Редакція Іванківської районної газети “Трибуна праці”» та редактор цього видання Павло Смовж. «Детектор медіа» також попросив редакторів інших районних газет із різних регіонів розповісти, як вони прожили 2018 рік і з чим розпочали 2019-й. І відповісти на два запитання: хто (що) сприяв роздержавленню, а хто (що) перешкоджав; які перспективи подальшого існування роздержавленої преси.

У першій частині опитування нам відповіли Світлана Білецька з газети «Кривоозерщина» (Миколаївська область), Жанна Савіцька з газети «Вісті Кодимщини» (Одещина) та Ірина Воронкіна з Близнюківської районної газети «Нове життя» (Харківщина). Нині ми публікуємо другу частину.

Зі слів редакторів, уряд практично нічим не підтримав комунальну пресу в процесі реформування, віддавши цю загальнодержавну справу на відкуп місцевому самоврядуванню. Зарубіжні інвестори на місцевий ринок не йдуть (не бачать зиску), а українські вважають медіа не бізнесом, а засобом впливу. Опитані нами редактори тримаються осторонь від таких інвесторів. Поки що певною фінансовою підтримкою є угоди на висвітлення дій місцевої влади. Редакції шукають різні способи заробітку на передплаті та рекламі, дехто намагається розміщувати на платній основі всі матеріали видання, крім критичних. Практично всі редактори нарікають на підвищення тарифів «Укрпошти» і погіршення доставки преси, через що зменшується кількість передплатників і падають наклади видань. Редактори намагаються залучати аудиторію через інтернет і соцмережі.

«Ми є заручниками діяльності монополіста — “Укрпошти”»

Наталя Калініченко, головна редакторка районної газети «Білопільщина», керівниця ТзОВ «Медіацентр “Білопільщина”», депутатка Сумської обласної ради:

— Для нашого видання — газети «Білопільщина» роздержавлення було довгоочікуваним. Ми не лише про нього мріяли, а й наближати, як могли. Чи не першими в Україні почали реформуватися, не чекаючи закону. З доброї волі й передових демократичних поглядів ще в липні 2014 року зі складу співзасновників редакції вийшла райдержадміністрація. Вийшла б і районна рада, але на той час не було механізму передачі у власність із гарантією приміщення і права редакції на роздержавлення. Тож чекали Закону, який уперто не хотіли ухвалювати у ВР.

Коли отримали всі законодавчі гарантії, то почали цей процес. Найбільше морочилися зі статутом. Хотіли прописати всі можливі дрібниці, аби в подальшому не створювати проблем. Головна допомога в цьому була від нашої влади, від співзасновників — вони не заважали!

Нічого особливо не пояснювали численні семінари, тренінги та навчання. Допомагали лише редактори один одному: методом «наукового тицяння в порожнечу», бо ніхто толком нічого не знав. Крок за кроком, від одного до іншого етапу ще в 2016 році пройшло кілька редакцій в області. Ми обмінювалися документами, зустрічалися з реєстраторами, юстицією, представниками влади. Також співпрацювали з фаховими юристами й іншими відповідальними службами. І на прикладі перших п’яти газет на Сумщині реформувалися на сьогодні фактично всі, крім трьох. Але про них — окрема розмова.

Що найбільше сприяло реформуванню, то це наше нестримне бажання позбутися співзасновників, які постійно намагалися втручатися в редакційну й кадрову політику газети.

Про перспективи: хоч у роздержавленої, хоч у приватної регіональної друкованої преси вони однакові: сумні.

Незалежно від форми власності, ми є заручниками діяльності монополіста — «Укрпошти». Якщо не знайдемо (а в сільській місцевості це дуже проблемно) альтернативного виду доставки, то регіональні друковані ЗМІ скоротяться наполовину.

Другий чинник — небажання місцевої влади виконувати вимоги законодавства, в тому числі Законів України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» та «Про висвітлення діяльності органів влади та місцевого самоврядування». Керівники як районних, так і міських та обласних органів влади не можуть зрозуміти, що інформація — це послуга й за неї треба платити, а не викликати редактора й не грюкати кулаками по столу: «Щоб було надруковано!». Я зараз дещо узагальнюю, бо є окремі випадки в кожному з видань, але в цілому картина така.

Також перспектива розвитку газет залежить і від бажання редактора шукати нові шляхи популяризації видання: переходити на колір, створювати електронні версії, надавати редакціями інші послуги. Якщо зациклитися лише на друкованому виданні, то в маленькому районі шансів вижити мало.

Не сприяють розвитку, навіть збереженню місцевих газет зі сторічною історією новостворені громади. (Це вже власний досвід.) Багато керівників намагаються відкрити своє кишенькове видання у громадах, де проживає 5-6 тисяч населення. Газети фінансує який-небудь місцевий «олігаршик», вони роздаються безкоштовно, мають низьку якість, але через це передплатні видання втрачають читача.

Наша газета торік виконала поставлене завдання: вижила. Ми не зменшили число працюючих, зате збільшили кількість сторінок, брали участь у різноманітних конкурсах і проектах. У деяких перемагали! Створили сторінку в сомережах, сайт. У цьому році дещо впав тираж (в основному через «відділення» від району новоствореної громади). Оголосили передплату на електронну версію.

Словом, тримаємося. Але не всі реформовані комунальні газети Сумщини зможуть вижити. Поки що в області редактори (ті, звісно, хто хоче працювати) самі шукають шляхів виживання Якоїсь агресивної експансії з боку бажаючих зайняти нішу районок не спостерігається.

На мою думку, щоб далі утримати місцеву пресу, треба йти шляхом США, створювати певні об'єднання. Збирати разом і рекламу, й верстку, й бухгалтерію. А основне: продумувати якусь альтернативу «Укрпошті». Можливо, це буде якесь громадське об'єднання, можливо, якийсь пул чи що.

Бачу, що проблеми місцевої преси зовсім не цікавлять центральну владу. Що ж, ми й не розраховуємо на підтримку. Та всупереч усьому будемо триматися.

«Безкоштовно друкуємо матеріали, які працюють на імідж газети, — критичні»

Тетяна Сквірська, головна редакторка Немирівської районної газети «Прибузькі новини» (Вінниччина):

— У редакції районної газети «Прибузькі новини» я пропрацювала 37 років, сімнадцять із них — редактором. Уявляєте, скільки разів за цей час мінялася влада й редактор в очах людей несла відповідальність за її дії, оскільки й райрада, й райдержадміністрація були нашими співзасновниками. Ось чому роздержавлення я очікувала, як Бога.

Одразу після новорічних свят 5 січня 2017 року колектив редакції провів свої збори, й наступного дня я подала всі необхідні документи до райдержадміністрації та райради. Найбільшою несподіванкою це було для депутатів районної ради. Вони кричали, що колгоспи ми вже розпаювали, від того стало тільки гірше. Так буде і з газетою.

Але я в той момент була настільки рішуче налаштована, що бачила лише мету, а не перешкоди. Шість разів виходила на трибуну сесії, пояснюючи депутатам, що від свого не відступлюся й закон їм доведеться виконати.

Така наполегливість змусила їх прийняти позитивне рішення. Всі інші документи теж готувала дуже оперативно. До роботи залучила одного молодого й дуже ерудованого юриста з Києва. Він потім допоміг роздержавитися ще й іншим редакціям нашої області.

У лютому 2017 року ми вже стали незалежними. Моральний стан редактора можу описати одним словом: мені розвиднілось. Фінансовий стан не лякав, бо гроші редакція вже давно звикла заробляти самостійно. Дотації нам виділялися мізерні. При цьому можновладці завжди жартували: «Голодний журналіст зговірливіший».

Голодними ми, звісно, не сиділи, бо заробляли, як могли. У заробітках, нетрадиційних для журналістики, я свого часу перепробувала майже всі: й надання комп’ютерних послуг, і фотопослуг, навіть зачіски для модниць підбирали за допомогою комп’ютерної програми. Мали свою міні-друкарню.

Але пройшовши все це, зрозуміла, що найкраще заробляти суто газетярською справою. Нічого, крім творчості, у справу не вкладаєш: ніякими грошима не ризикуєш, а маєш заробіток.

А ще люди одразу помітили, що приватне видання змінюється. Зробили газету повнокольоровим тижневиком, додали сторінок, а найголовніше — змінили тематику. Публікації стали злободенними, а головне — гострими. Люди до редакції тепер звертаються як до останньої інстанції.

Тираж у минулому році був 3 тисячі примірників, у нинішньому — 2800. Окрім передплати, майже 300 примірників продаємо в місті, 100 — по селах. Якби не скорочували листонош і відділень зв’язку, наш тираж був би ще більшим, бо люди хочуть газету читати, але отримувати її своєчасно.

Для реклами друкованої версії маємо свою сторінку у Фейсбуку. Кількість підписників — 5 тисяч. В інтернет закидаємо лише анонси, щоб люди були зацікавлені купити газету.

Постійно потроху збільшуємо ціни на видання. Серед районних газет області маємо найвищі розцінки на рекламу. Безкоштовно друкуємо матеріали, які працюють на імідж газети, — критичні. Всі інші розміщуємо на платній основі — продаємо газетну площу.

Від влади не просимо нічого. Вона сама тепер хоче з нами дружити. В минулому році на висвітленні діяльності ради і РДА заробили 100 тисяч гривень.

Влітку 2017 року ми придбали для редакції з салону новий автомобіль. У нинішньому хочемо оновити комп’ютерну базу. Вчасно платимо людям заробітну плату й різні стимулюючі виплати.

Для читачів, листонош ніяких конкурсів не організовуємо. Це не спрацьовує. Спрацьовує лише одне — якщо газета цікава, люди шукають її самі.

«У відпустці наші працівники їздять на сезонні роботи за кордон»

Микола Вельма, редактор-директор ТзОВ «Редакція газети Вісті Ковельщини» (Волинь):

— Досвід роботи в умовах реформи підтвердив мою думку про те, що під час воєнних дій у державі такі речі робити не можна. Росія посилює свій інформаційний наступ за підтримки держави. Україна кинула ЗМІ напризволяще. Навіть обіцяних 50 тисяч гривень (тоді це були хоч і невеликі, але дуже потрібні редакціям кошти) уряд так і не виділив «першопрохідцям».

Роздержавлення в нас пройшло без ексцесів, хоч у Ківерцях, як я чув, районна газета припинила своє існування. Впали тиражі багатьох видань. Якоюсь мірою допомагає нам триматися «на плаву» укладення договорів з органами влади — колишніми співзасновниками, хоч цю практику запровадили вже давно. І всі вже звикли до того, що за інформацію про діяльність влади на шпальтах газети треба платити.

Заважає криза в економіці й фінансах країни. Ринок реклами на місцевому рівні навіть у такому порівняно великому місті, як Ковель, занепадає. Розраховуємо на кошти від передвиборчої агітації у 2019 році, хоча великого пожвавлення не спостерігається. Напевно, партії та їхні кандидати збідніли або більшість коштів тратять на ТБ.

Інвестори, про яких нам багато говорили, в «малу» пресу не йдуть і, мабуть, не прийдуть. Бо який капіталіст вкладатиме гроші у справу, що не дає зиску? Робити у ЗМІ бізнес — нереально (особливо у провінції).

Друковану пресу витісняє інтернет, який перемагає завдяки оперативності, доступності, можливості вільно висловити свою думку в будь-який момент, не «засвічуючи» свого прізвища.

Не сприяє розвитку преси «Укрпошта», особисто її очільник Ігор Смілянський, який, користуючись безконтрольністю з боку уряду, надто активно зайнявся комерціалізацією галузі, забуваючи, що для великої частини населення газети — єдине джерело інформації, особливо на селі.

Що стосується перспектив подальшого існування роздержавленої преси, то я погоджуюся з Юлією Мостовою, котра якось сказала, що друковані ЗМІ житимуть ще років п'ять (за винятком окремих).

Сьогодні ми виходимо всього один раз на тиждень, працюємо чотири дні (включаючи директора-редактора ТзОВ). Назріває потреба скорочення людей, хоч я цього не хочу категорично — в кожного є сім’я, кожен хоче мати якийсь заробіток. І так уже у нас щороку їздять на сезонні роботи закордон 3–4 працівників (за рахунок відпустки).

Але газету у 2018 році ми зберегли. Думаю, встоїмо й у 2019-му. Будемо вдосконалювати свій інтернет-сайт, розширювати роздрібний продаж. А головне — робити читабельну газету, що в умовах засилля «жовтої» преси і непросто, й нелегко.

Вічна проблема — «Укрпошта» й доставка газет. Редактори, ми вже бачимо, будуть самотужки шукати альтернативу, але ж до віддалених сіл ані друковане слово, ані навіть інтернет задешево не дійдуть. І бізнес тут апріорі неможливий. Отже, знову повертаємося до необхідності державної стратегії.

«Якою була, є й має бути підтримка локальної преси»

Микола Іванців, керівник приватного підприємства «Медіа-центр “Над Бугом”», редактор районної газети «Воля народу» (Буськ, Львівщина):

— Реформа, на мій погляд, як можливість суттєвої зміни порядку усталених речей, ніколи не буває легкою, ніколи одразу не приносить полегшення (радше навпаки), і є насамперед відповідальністю тих, хто за неї взявся. Тому, до слова, охочих долучитися до реформування в нашій сфері було досить мало.

Реформа наша вистраждана, хоч і запізніла. Сьогодні іноді чую від колег, а то і юристів нарікання на зміст самого закону, в якому справді багато суперечностей, недосконалостей. Проте як людина не стороння до цього процесу, яка знає всю кухню, проекти, що готувалися ще з початку двотисячних, яка зберігає копії доручень профільних міністрів і трьох чи чотирьох прем’єрів щодо винесення на голосування у парламенті, відверто скажу: закон справді вийшов компромісним, та в іншому випадку його би зовсім не було.

При цьому майже всі основні преференції журналістської спільноти були враховані (передача безкоштовно майна, оренда за гривню на 15 років, збереження оплати за висвітлення діяльності влади), хоча фонд держмайна довгий час був проти безоплатної передачі, що суперечить чинному законодавству. Тому закон — як спеціальний — і не з першої спроби вдалося нарешті прийняти. За це маємо дякувати насамперед ідейному натхненнику світлої пам’яті Ігорю Федоровичу Лубченку, голові НСЖУ, який, як міг, лобіював його в різних урядових кабінетах. А також безпосереднім розробникам — колишнім юристу спілки Тетяні Котюжинській та секретарю Валерію Горобцю, а також Костянтину Григоренку. А за медійний супровід — нашому фаховому виданню (якого вже немає) «Журналіст України» та його редактору Вірі Черемних.

При цьому нагадаю не зовсім корпоративну позицію деяких наших медіаколег (із грантовою підтримкою), які обурювалися «неринковими підходами», закладеними в законі, вимагаючи приватизації комунальних газет на загальних підставах. До речі, як і тоді, так і тепер вони ніби й підтримують процес, але доступ до грантової допомоги як і тоді, так і тепер обмежують (тоді для «комунальників» існувала заборона, нині — вже треба бути у складі громадської організації). Хоча, треба віддати належне, вони підтримали нас, організувавши низку практично корисних семінарів-тренінгів.

Про своїх колишніх співзасновників скажу таке: ми з ними проходили процедуру відповідно до закону. І після прийняття ними ще в березні 2016 року рішення та розпорядження про вихід взагалі не було жодного втручання у процес. Річ у тім, що вже років десять ми з ними працюємо на договірних партнерських засадах за угодами на висвітлення. Суми щорічні невеликі — 60–80 тис. грн, тому ми не сіли, як більшість колег на Львівщині, зокрема, на т. зв. дотаційну голку. За попередні роки «відпрацювали» свою дохідну частину, і вже давно критично не залежимо від їхнього фінансування. Проте від угоди не відмовляємося. Ба більше, за прикладом ради виявила бажання адміністрація — вже третій рік також працюємо з нею за угодою.

Другий поспіль рік підприємство закінчує з невеличким, але прибутком. Тому цьогоріч вирішили символічно виплатити й дивіденди. Це аж ніяк не означає, що все в нас гаразд і перспектива світла. Події останнього року оптимізму не дають — радше навпаки. А це вже наслідок державної політики чи правильніше діяльності нинішньої влади, яка, мабуть, просто хоче знищити локальну пресу. При такому економічному тиску (податки) й таких діях «Укрпошти» (лише за рік тарифи за доставку в структурі ціни газети виросли із 17 до 23% — це чверть!) вести бізнес у маленькій газеті практично неможливо. Тому навіть великотиражні часописи зменшують кількість шпальт та періодичність (ми збільшили до 12 шпальт). При наших накладах рятує лише реклама — при цьому, відповідно, погіршується контент. Та й спробуй якось стимулювати на серйозні теми журналістів при їхній зарплатні 4,5-5 тис. грн. А це означає, що залишаться лише ті, хто кращої роботи не знайде.

Однак львівські газетярі не втрачають оптимізму. Львівщина пасла задніх за темпами реформування, зокрема, й тому, що комунальні газети дотувалися владою. То, мабуть, непогано, що обласна влада за ініціативою обласної організації НСЖУ продовжила програму підтримки ЗМІ Львівщини «Четверта влада». На 2019 рік заплановано проведення професійних конкурсів та конкурсів творчої майстерності для журналістів друкованих медіа та передбачено кошти на підтримку роздержавлених районних газет у розмірі 600 тис. гривень.

Фото з особистих архівів редакторів

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
668
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop