Нещодавно в «Независимой газете» було опубліковано текст російського історика Валерія Гарбузова про роль дезінформації та маніпуляцій у зовнішній політиці Росії. Стаття викликала неабиякий резонанс і коштувала кар’єри науковцю, який сім років очолював Інститут США й Канади імені академіка Арбатова в РАН. Історик присвятив своє життя дослідженню головного супротивника Росії — США. А втрата посади означає перехід до категорії нелояльних путінському режиму, який будує свою ідеологію, зокрема, на глорифікації Радянського Союзу. Тим паче, що якраз радянським міфам, які поширювалися в світі під час холодної війни, щоб закріпити образ СРСР як держави світлого майбутнього, Валерій Гарбузов присвятив ледь не половину своєї скандальної статті.

Далі детально розберемо, які саме міфи розвінчав Гарбузов, які наслідки публікації тексту для внутрішньої ситуації всередині Росії та як ця ситуація може вплинути на переосмислення російського колоніалізму в Україні та на Заході. 

Почнімо розбір тексту з невеликого опису бекґраунду Валерія Гарбузова та установи, де він працював директором. Гарбузов як історик досліджував новітню історію США, особливо період адміністрації Рональда Рейгана (1981–1989 роки). Формування його як науковця припало на буремні часи перебудови та «лихих 90-х», коли в Заходу були ілюзії, що Росія може стати демократичною державою.

Гарбузов був стипендіатом Фулбрайта (програма освітніх обмінів до США, названа на честь американського сенатора) в кінці 1990-х. Він є прикладом російського науковця, який водночас здобув визнання на Заході та був лояльним до путінського режиму. Свідченням останньої тези є те, що Гарбузов готував аналітичні записки для політичної верхівки Росії.

Щедро нагороджений російською владою, Гарбузов, який і до того писав тексти в «Независимой газете», вирішив опублікувати статтю, яка розпочинається такою фразою: «Досить часто владні еліти авторитарних і тоталітарних політичних режимів свідомо формували утопічні уявлення й міфи, які цілеспрямовано поширюються в масах».

І такі слова написала людина, яка працювала в Інституті США й Канади — установі, створеній у 1967 році в СРСР, щоб системно вивчати ворогів Москви. Тоді радянські історики писали про «класову боротьбу в країнах капіталізму, які потерпали від економічних криз». А вже на початку XXI століття йшлося про «поліцентричний світ» і Росію в ньому.   

Ще раз: представник академічної установи, яка допомагала теоретично обґрунтовувати «виняткове місце Росії в світі» та «загниваючий Захід», усвідомив, що міфи отруюють громадську думку за кордоном.

На думку Гарбузова, російська історія «не є винятком» із традицій маніпуляції міжнародною спільнотою задля закріплення в свідомості людей «утопічної картини світу». І таке існувало що в середньовіччі (Русь і Московія), що за Російської імперії та СРСР.

Цікаво, що російський історик показує спадковість «євразійського континентального експансіонізму», який після 1917 року став глобальним.

Російський колоніалізм відрізнявся від західного тим, що експансія відбувалася на територіях, відносно близьких до імперського центру, а не за океаном. Є навіть окреме поняття внутрішнього колоніалізму, яке пояснює особливості колонізації російського імперського простору у XVII–XIX століттях.

Попри те, що в питанні «цивілізаційної місії» дії росіян в Україні, французів в Африці чи голландців в Індонезії на початку XX століття мало чим відрізнялися за суттю, російський колоніалізм мав свої відчутні особливості. Насамперед це легітимація експансії тезою про братні народи «росіян, українців і білорусів». У світобудові Москви й Петербурга українці були «меншими братами», тобто людьми, які сповідують православ’я та спілкуються російською мовою. А українська — це діалект, який «вигадали в австро-угорському штабі».

Для метрополій Заходу народи Африки, Азії та Америки були «іншими», яких треба було зробити «цивілізованими» — побудувати інфраструктуру, комунікації (телеграф, телефон, радіо), дати освіту. Разом із тим, було нав’язування мови й культури метрополії, внаслідок чого виник, наприклад, такий феномен як Франкофонія (країни й території, де головною мовою є французька). Натомість Росія нав’язувала міф про «один народ», коли європейці показували інші народи як менш цивілізовані, але не частину метрополії.

Історик наголошує, що було три основні цільові аудиторії для меседжів радянської пропаганди 1960–1970-х років про «загальну кризу капіталізму»:

• соціалістичні держави;
• міжнародний комуністичний рух;
• антиколоніальний рух.   

Валерій Гарбузов, розповідаючи про Захід, де все погано, зазначив, що Радянський Союз жодним чином не змінювався на краще. Тому розпався через поєднання внутрішніх і зовнішніх причин. Такий хід думок Гарбузова показує, що історик оцінює процеси в СРСР того часу так, як і його колеги на Заході.

Хоча після цього в тексті йдеться про США як «неформальну імперію сучасного світу».

Водночас Гарбузов оцінює новий етап антизахідної риторики Москви як «реставрацію сталінізму». На його думку, створення нової «антиамериканської коаліції» навряд чи матиме успіх. Це пояснюється фактором глобалізації та інтеграції багатьох процесів у світі через США.

Куди оптимістичніші прогнози Гарбузов дає для Китаю, який, на його думку, може обійти США через десять років за економічними параметрами. Згідно з прогнозами (станом на червень) Світового банку, ВВП Китаю у 2023 році буде зростати на 5,6 %, тоді як США дають прогноз 1,1 %.

Сучасні агресивні дії Росії історик вкладає в поняття «постімперський синдром», який проявився тільки після приходу до влади Путіна. Щоправда, це не зовсім так, якщо пригадати війни в Придністров’ї, Абхазії, Чечні й тиск Росії на Україну щодо питань Чорноморського флоту за президентства Єльцина.

Ба більше, Гарбузов стверджує, що в Росії «свій особливий шлях». Росія зараз проходить через імперські комплекси, як, наприклад, Велика Британія після Другої світової війни.   

Гарбузов припускає, що нинішня спроба Росії об’єднати навколо себе країни Азії, Африки та Латинської Америки з новоствореною державною міфологією не буде успішною. Він пояснює це тим, що Росія не може скласти конкуренцію США і Китаю як світова держава, адже її запізнілий реванш після розпаду СРСР не вдався. Також створення антизахідного блоку під лідерством Росії не вдалося, на думку Гарбузова. Хоча тут варто посперечатися, адже Росія об’єднала навколо себе такі авторитарні країни як Іран, КНДР, щоб боротися з «гегемонізмом США».

Щоправда, для нас в Україні чітко зрозуміло, що Росія паразитує на уявленнях у країнах Глобального Півдня про Москву, створених радянською пропагандою.

Всі міфи та уявлення в сучасній Росії, на думку Гарбузова, створюються задля утримання путінського режиму та олігархів при владі, а головною цільовою аудиторією пропаганди є російське суспільство.

Основна мета нинішньої російської дезінформації, на думку Гарбузова, полягає в тому, щоб суспільство Росії «жило в ілюзіях патріотичної риторики». «Росія застигла в минулому, яка вірить у тверду руку верховної влади», — стверджує історик у статті.

Загальне враження від тексту Гарбузова таке: текст було написано з метою дискредитації російської влади, а не суспільства в цілому. Це ж Москва дурила світ, а «прості люди» тут ні до чого.

Але яким чином Росія може посісти своє місце в світі без засудження власних злочинів на міжнародному рівні? Таке питання в Гарбузова не виникає.

Я прочитав спробу «нормалізації» російської історії пропаганди шляхом підтвердження тези, що Москва постійно це використовувала для своєї експансії.

Реакція всередині Росії на текст Гарбузова була різною: опозиція хвалила статтю, а російські пропагандисти були сповнені люті, прочитавши її. Ліберальний історик Андрій Зубов висловив захоплення «мужністю Гарбузова, який сказав правду». Мужнім кроком Зубов вважає і дії видання, де було оприлюднено текст.  Пропагандист Сергій Мардан вважає, що Інститут США й Канади не потрібен, якщо його метою не є «знищення США як стратегічного супротивника Росії».            

Головним наслідком від написання статті було звільнення Гарбузова з посади директора Інституту США й Канади імені академіка Арбатова РАН.

Але для України та Заходу вихід цього тексту є ще одним підтвердженням важливості дослідження російського колоніалізму як нинішнього становища поневолених народів усередині Росії, так і колонізаторської політики Москви в минулому. Тривалий час історики в західних університетах не враховували оптику підкорених народів під час вивчення Російської імперії та СРСР. Там був тільки фокус на росіянах. Відтак є над чим працювати, щоб робити студії про минуле України та російського колоніалізму без викривлень пропаганди Москви.