18 серпня медіацентр «Україна» та Unit.city провели в Києві конференцію для медійників «Редколегія. Офлайн», на якій ішлося про поєднання патріотизму й журналістики, роботу медіа під час війни та інші важливі та злободенні для сфери медіа теми. Виступали Андрій Куликов, Борис Давиденко, Вадим Денисенко, Юлія МакҐаффі, Олександр Мартиненко, Михайло Подоляк, Олександр Ткаченко, Світлана Усенко, Ілля Кабачинський та Вадим Карп’як. Модератором був колишній медійник і дипломат Андрій Шевченко — співзасновник медіацентру «Україна». «Детектор медіа» занотував найцікавіше зі сказаного спікерами. Перший матеріал був про дискусію, присвячену висвітленню війни в українських медіа. Ми цитуємо найцікавіші пасажі й опускаємо частину реплік; до того ж, кожен гість висловлював думки, важливі для нього, не завжди пов’язані зі словами попереднього промовця, тому в дискусії деколи важко вловити логіку. Для ознайомлення з повною дискусією рекомендуємо подивитися відео:

Андрій Шевченко, модератор: Цю частину розмови ми хочемо присвятити майбутньому медіаринку і новим викликам, із якими нам зараз доводиться мати справу. Як війна вже змінила журналістику, чи є комерційне майбутнє в української медіагалузі після війни, які рішення треба ухвалювати зараз, аби професія і ринок вижили завтра. Розпочати прошу Бориса Давиденка, головного редактора «Forbes Ukraine». Який діагноз ви поставили б нашому медіаринку?

Борис Давиденко: Усе погано в комерційному плані. Ще нема зведених даних про зменшення рекламного ринку. Наші опитування свідчать про зниження маркетингових бюджетів на сорок-п’ятдесят відсотків. За моїми спостереженнями, хороші медіа дають раду викликам, стають більшими, сильнішими і кращими, а погані — закриваються. Телебачення я винесу за дужки, а якщо говорити про онлайн-медіа, то одне видання, оголосивши вакансію, отримало тисячу резюме. І не змогло відібрати нікого, бо медіа, в яких раніше працювали ці люди, були неякісні.

Андрій Шевченко: Хочу запитати керівника інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна» Олександра Мартиненка, чи справді війна є єдиною причиною кризи на ринку? Чи ринок платить за рішення, які не ухвалювались в останні роки? Бо раніше вважалося, що телевізійний ринок у нас перенасичений і хронічно хворий…

Олександр Мартиненко: Звичайно, все було не ідеально, як у кожній країні, як розвивається. Але кризи ми переживали не раз, а ця криза не така, як були раніше, коли 1998 року чи 2008-го лопалась якась фінансова бульбашка. Ми перечікували місяць-два, а потім працювали далі навіть краще, вичистивши весь бруд із ринку. Тепер ідеться не про очищення, а про руйнування в буквальному сенсі слова — руйнування бізнесів і життя людей. Я дуже заздрю колегам, які мали роздуті штати, мали зайвих людей, які займалися бозна-чим, бо інвестор чи ринок дозволяли це робити. Коли набирали людей і давали їм займатись улюбленою справою, яка не приносила грошей. Їм тепер легко: скоротив непотрібне — і все, ти живий. Ми так не можемо: в нас було стільки, скільки потрібно. Жодної зайвої людини. Стратегія була вивірена, все було прораховано, економили так, як треба. Я не знаю, як нам працювати з ринком, який зменшився вдвічі.

Так, на телеринку було багато проблемних активів, компаній-іграшок, які зараз викинули — як діти, які награлися. Ці старі іграшки зараз лежать на підлозі, а люди, які в них працювали, шукають собі місце роботи…

Андрій Шевченко: Деякі цих іграшок дуже дорогі. Хочу запитати міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка, що в цій ситуації може зробити держава — і чи мусить щось робити?

Олександр Ткаченко: Безперечно мусить. Я — міністр, політична фігура, тому, на відміну від радників, які радять, маю відповідальність, тому буду говорити відповідально. (Реакція на закиди радника глави Офісу президента Михайла Подоляка в першій частині розмови, — ДМ). Погоджуюся з Олександром Мартиненком: це не криза — це докорінно інша ситуація в порівнянні з тим, що ми вже переживали. Це повна зміна медіаландшафту України. Так, можна говорити, що існували олігархічні ЗМІ, і що каналів було забагато — це негативна сторона медалі. Позитивна ж полягає в тому, що за цей час була створена велика кількість дуже якісного контенту. Й ідеться не лише про новини, а й про програми, серіали. Без перебільшення український телевізійний ринок за якістю контенту був на голову вищий за більшість східноєвропейських ринків, де було по два-три канали — один громадський і два приватних, і не було такої кількості інформаційних каналів, як у нас.

Коли нещодавно я спитав керівників деяких медіагруп, що вони думають робити після війни, вони відповіли, що ще про це не думали. Думаю, це ознака страху перед великими змінами. Я не знаю, скільки каналів залишиться — думаю, меншість. Я думаю, більшості слід звикати, що зарплати в тих, у кого залишиться робота, буде вдвічі менша зарплатня. Якщо рекламний ринок упав на 90%, очевидно, що навіть після завершення бойових дій мине щонайменше три-чотири роки, поки ринок оговтається. Добре, що професіонали, які виросли в Україні, зможуть застосувати свої знання й таланти деінде.

Непереливки буде не тільки телевізійним каналам, але й онлайн-медіа, де ринок упав на 60—70 відсотків. Їх теж поменшає — виживуть найсильніші, й тим доведеться перейти на зовсім інші бізнес-моделі. Без підтримки наших західних партнерів ми ризикуємо до кінця року втратити величезну кількість медійних ресурсів. Саме тому ми зараз обговорюємо можливість створення «інформаційного Рамштайна» за двома напрямками. Перший — координація роботи наших колег із вільного світу задля протидії російській дезінформації. Другий — створення незалежного фонду з наглядовою радою, який надавав би українським медіа гранти. Наші колеги-міністри держав Євросоюзу та Америки розуміють, що без цього ми не виживемо, що без цього буде дуже боляче. Десь у вересні ми розраховуємо це втілити.

Андрій Шевченко: Хочу запитати Юлію МакҐаффі, чи за теперішніх умов залишається місце для професійної журналістики.

Юлія МакҐаффі, головна редакторка сайту НВ: До 24 лютого ми не знали, на що спроможні. Наскільки ми можемо бути гнучкими, як можемо оптимізувати — не в сенсі «звільнити людей», хоча частину людей нам таки довелося скоротити, — нашу роботу. Більшість ресурсів ми просто перерозподілили на ті напрямки, де можна заробляти гроші, бо ми мусимо виживати. Наші інвестори в час війни зазнали величезних збитків, і не дають нам грошей на прожиття. Ми покладаємося тільки на себе. У березні-квітні було страшно, що за місяць нас узагалі не буде, але ми навчилися виживати.

Андрій Шевченко: Ілля Кабачинський, головний редактор ain.ua, скаже, чи можуть бути нові технології тим рятувальним кругом, який допоможе професійним журналістським командам.

Ілля Кабачинський: 25 березня ми продали перший рекламний контракт за часів великої війни, а 1 квітня підписали угоду, яка закривала всі зарплати на місяць уперед. І саме комерційні команди видань повинні дбати про заробітки. Ми теж не маємо багатого інвестора, й зусилля комерційної команди спрямовані на заробляння грошей. Я дивлюся на показники онлайн-видань, які зросли, на The Kyiv Independent, яке виросло в найпопулярніше англомовне видання про Україну, дивлюся на рекорди НВ із перегляду та прослуховування… Мені здається, це дуже добра база для старту й використання нових можливостей, особливо якщо є англомовна версія. Washington Post, The New York Times відкривають тут свої редакції. Відбувається трансформація — я б не сказав, що ринок помирає. Єдина проблема, що знайти нормальних людей неможливо. Ми постійно маємо вакансії, й знайти притомну людину, яка вміє писати і просить за це не дві тисячі доларів у валюті, не виходить. Підозрюю, це тому, що люди виїжджають, і Україна залишається без толкових кадрів.

Юлія Макґаффі: Нові цифрові можливості можуть компенсувати втрати через падіння традиційного ринку реклами. Наприклад, за ці місяці наші доходи від онлайн-реклами Programmatic не впали. Її вартість знизилась, натомість зріс трафік і, відповідно, кількість показів. Ми почали багато заробляти на ютубі, поставивши його у пріоритет. Заробляємо й на англійській версії. Хоча, буду щирою, основна частина у структурі доходів зараз — західні ґранти. Це об’єктивна реальність, яку я не хочу приховувати. Сподіваюсь, ми виживемо.

Олександр Ткаченко: Поясню в цифрах, про що йдеться. Український ринок телевізійної реклами становив кількасот мільйонів доларів. Коли ми говоримо про фонд у 5—7 мільйонів доларів, то маємо розуміти, що новим медіа це може допомогти. Але на телевізійному ринку працюють десятки тисяч людей. 4—5 тисяч людей тільки з медіагрупи «Україна» зараз звільняють. Якщо ринок скоротився вдвічі, то й половину людей, імовірно, звільнять.

Так, безперечно, дехто перейде в онлайн, але зважаймо на об’єктивну реальність. Традиційні медіа мають величезне охоплення, особливо старшої аудиторії. Впізнаваність спільного телемарафону  — 95%, довіра —60%, глядачів — мільйони. Люди беруть інформацію з телеграм-каналів і традиційного телебачення, а онлайн-медіа — десь набагато нижче.  Можна оптимізувати процеси для цифрових медіа, але їхнє охоплення менше. Коли ми говоримо про зростання кількості переглядів, наприклад, в «Української правди», треба розуміти, що ціна цих переглядів зовсім інша, ніж у видань Британії чи Сполучених Штатів.  Словом, мій песимізм — це насправді реалізм.

Олександр Мартиненко: Ті, можливості, які дає діджитал, переважно стосуються маленьких компаній. Ось ми тут розповідаємо, в якій ми кризі, а хтось вийде і скаже: а нас троє, ми забацали телеграм-канальчик, у нас два мільйони підписників, і ми заробляємо п’ять тисяч доларів на місяць, розміщуючи там рекламу. І маємо кожен по півтори тисячі на місяць. Яка ж тут криза, мовляв, усе нормально, все росте! Але це дещо різні речі.

Борис Давиденко: Так, телебачення — це складний випадок. Для онлайн-медіа спосіб пережити довгу війну — диверсифікація джерел доходів. Рекламна модель і так дуже сумнівно працювала в онлайн-медіа. Вижити тільки з реклами було вкрай важко, ти повинен був бути гігантським сайтом, який дуже-дуже дешево виробляє контент. Робити якісне медіа рекламним коштом було вкрай складно до великої війни і неможливо тепер. Зараз потрібно шукати валютні доходи. Ми з Олександром Мартиненком жартували, що нещодавно частина їхніх доходів в один день зросла на чверть, коли Нацбанк відпустив курс. І це не останнє зростання долара. Тому шукайте валюту.

Андрій Шевченко: Хочу запитати журналіста проєкту «Наші гроші» Юрія Ніколова, чи за теперішніх умов є запит на журналістські розслідування, які забирають багато часу і ресурсів?

Юрій Ніколов: Безумовно, буде. Моя стрічка у фейсбуку зараз наповнена замовними платними постами проти одного зі членів команди президента, який нібито мутить щось у співпраці з попередниками. Такого не було кілька місяців. Раз воно з’явилось, отже, відкривається ринок чорного піару — сумна українська класика. Це перша ластівка повернення класичних грошей у журналістику. Ринок замовних матеріалів завжди був показником зростання економіки.

Я згоден із Олександром Ткаченком, що ринок покине велика кількість компаній і журналістів, які не пасуватимуть новому ринку. Проте розслідування, звісно, залишаться. Питання, хто платитиме за ці розслідування. Але дорогі розслідування завжди будуть запитані, бо вони добре продаються. 

Ігор Курус, колишній член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення: Пригадую 2002 рік, дискусію між зв’язківцями й телевізійниками. Зв’язківці казали, що завтра всі будуть мати один канал доступу — інтернет, а отже, телебачення не буде потрібним. Телевізійники наполягали, що телебачення — звичне медіа, яке нікуди не дінеться. Потім ринок телереклами за кілька років доріс майже до мільярда років… А 2009 року все обвалилося.

Зараз ми теж бачимо конфлікт інтересів класичних і онлайн-медіа. Плюс економічна криза, яка почалась ще під час епідемії коронавірусу, і війна, звісно. Тому думаю, що конкуренція між класичними новинарями та блогерами, тіктокерами тощо лише посилюватиметься. А розважальному телебаченню буде все важче конкурувати з потоковим відео. Виникла потужна альтернатива, яка може перемогти, коли доступний інтернет дійде до кожної оселі. Тому традиційним медіа варто зараз шукати свою нішу. Для когось це розслідувальна журналістика, для когось — аналітика, яку традиційні медіа вміють робити краще за нові. Це нормальний процес трансформації.

Олександр Ткаченко: Я б погодився, якби не тривала війна. Але в час війни зникнення традиційного телебачення — це катастрофа.

Катерина М’ясникова, керівниця Національної асоціації медіа: Ми дали ґранти на підтримку роботи вже понад сотні компаній. Працюємо за принципом медицини катастроф: наше завдання — втримати тих, хто потрібен у своєму регіоні. Тобто, наприклад, у місті є одна радіостанція, і це єдина система оповіщення, єдине джерело локальної інформації. Намагаємось надавати таким медіа підтримку разом із західними партнерами.

Але у західних донорів не завжди добрі враження про українські медіа. Тому нам важливо сформулювати, що ми будуємо, кого рятуємо, чому ми це робимо. Яку систему вимірювання аудиторії хочемо бачити після війни? Який медіаландшафт хочемо створити? Якщо ми це сформулюємо, нам буде значно легше залучати допомогу. І не тільки гроші, бо нам потрібні також і знання. 40% працівників теле- і радіокомпаній виїхали. Є велика проблема з кадрами, потрібно навчити людей, і іноземні колеги готові давати своїх фахівців. Можливо, слід думати про конвергентні навчальні програми, аби вчити людей не лише телебачення, а й цифрових медіа. Бо кадровий голод буде рости.

Наталія Курдюкова, засновниця проєкту «Накипіло»: Із Харкова виїхало дуже багато журналістів. 70—80 відсотків медіа, які існували до великої війни, зараз не працюють. Людей нема, працювати нема кому. Мені через день пишуть із проханням знайти журналіста чи оператора для якогось каналу. Ми й собі шукаємо людей і поки що знайти не можемо. Харків рятує Суспільне, яке працює самовіддано й не виїжджає. Але проблеми з нерозвиненим медіаринком у Харкові почалася не зараз…

Андрій Шевченко: Якщо ми говоримо про людей, то, очевидно, буде запит на зміну професії: багатьом доведеться перекваліфікуватись. Наприклад, попит на операторів зменшився, напевно, разів у десять. На кого можуть перевчитись люди, які вміють знімати відео, кіно або прямий ефір? […]

Ви очолюєте команди, і, мабуть, раз на кілька днів чи тижнів хтось приходить до вас зневірений і переляканий із питанням: що ми з цим усім будемо робити? Хочу запитати вас, які слова ви знаходите для ваших колег, які шукають у вас поради, мудрості, лідерства?

Ілля Кабачинський: Ми самі йдемо до команди, не чекаючи, поки до нас прийдуть і спитають «що робити?» Раз на два тижні зідзвонюємося з колегами, пояснюємо, який зараз стан у компанії. Ми не затримали зарплату ані на день жодній людині. З першого дня війни все платимо, і стараємось платити наперед. Але раз на два тижні я кажу людям: усе добре на наступні три-чотири місяці, не хвилюйтеся, ваша робота буде за вами, ви на своєму потрібному місці. Я думаю, це тохи заспокоює людей.

Юлія МакҐаффі: Ми лояльні до того, що хтось працює за іншим графіком, хтось — із іншої країни. Зарплати ми не затримували. Зневіри у членів команди нема й не було. Я особисто спілкуюся з майже всіма співробітниками, розповідаю, які вони класні, що вони роблять неймовірні речі. Це дуже потрібно людям. Я б теж хотіла почути таке, й мені іноді хтось це каже.

Борис Давиденко: Буду відвертим. Судячи з того, що з команди пішли четверо молодих і дуже перспективних людей, я не знайшов правильних слів для своєї команди. Треба над цим працювати. Ну, і комунікації побільшало. У найважчі часи виручало те, що компанія подбала про команду: нас вивезли, ми працювали у західній частині України разом, комунікація була тісна. Зараз зустрічаємось переважно в онлайні, але я намагаюся витягати людей в офлайн. У нас хороший офіс у Unit.city, хороша редакція. Журналісти, з якими я спілкуюся, відчувають, що зараз їхня робота потрібна як ніколи. Що все у країні по-новому, й саме вони розповідають, як зараз влаштована економіка, як працює бізнес. І їхня робота корисна. Це їх дуже мотивує. Хоча працювати по 12—14 годин важко, люди не залізні — втомлюються, вигорають.

Олександр Мартиненко: Ми щотижня спілкуємось у зумі, бо люди розкидані по різних містах і країнах. Ця форма роботи усталена ще з часів епідемії коронавірусної хвороби, вона не нова. З одного боку, важливо, щоб люди працювали й були впевнені у своєму майбутньому. З іншого боку, бажано не брехати. Ось я ці дві потреби й балансую. Так, ми потрібні, в нас є клієнти, нам потрібно задовольняти їхні потреби. Але ми не можемо планувати більше, ніж на три-чотири місяці. Ми плануємо на місяць-другий, і теоретично скорочення можливі. Я попередив, що зарплати можуть скоротитися; поки що цього не сталося, ми тримаємось, а життя покаже, скільки протримаємось. Окрім однієї людини, яка пішла на державну службу, всі працюють. Перші три місяці минули на адреналіні, а зараз відчувається втома від щоденної роботи по дванадцять годин. Але ми маємо бути першими, і не програвати в конкуренції з тим-таки телеграмом. Ми й надалі будемо потрібні і все буде добре.  

Фото: Олександр Ткаченко/Facebook